Таємниця Крилатого Змія - Дюшато Рене - Страница 7

• Предыдущая
• 7/32
• Следующая

— Пан барон може бути певний, що великий салон ми залишимо на завтра для вас, як і домовлено. Гарсон проведе вас до покоїв. Ви самі пересвідчитесь, що все в порядку.

Клієнт обернувся, і П’єро ледве не скрикнув з несподіванки. Він опинився віч-на-віч із людиною з чорним моноклем.

— Не хвилюйся, Преміоре, що ця пляшка порожня. Я наказав хлопцеві розшукати такий самий шотландський гатунок на вулиці Дану. Там вона неодмінно знайдеться. Цей старий тюхтій буфетник із готелю не має, на жаль, такої штуки. Хлопець от-от надійде.

За хвилину в двері постукали, і до кімнати, де зупинилися Преміор і барон, увійшов П’єро в одежі грума.

— Ти, часом, не помилився, малий? — запитав барон, підозріло розглядаючи напис на пляшці.

— Ні, ось решта грошей.

— Гаразд. Візьми сто су і забирайся.

П’єро вийшов з кімнати, та, коли опинився в передпокої, шмигнув до роздягальні, що містилася між ванною й опочивальнею, і притулив вухо до шпарки, йому було чути розмову двох негідників.

— Віскі просто чудове! — вигукнув Преміор.

— Я звик до нього ще з часів війни, коли воював на Сомі в шотландських загонах.

Преміор нараз вибухнув сміхом.

— Киньте, бароне, навіщо мене дурити! Не бійтеся, я не скажу вашим товаришам із “Бойових хрестів”,[2] що ви всю війну провели в Буржі.

— Коли вони дізнаються про це, я можу легко довести, що перебував недалеко від фронту, адже під час авіаційної катастрофи я втратив праве око…

— Ви наївний, мій любий. Можна подумати, вони закинуть, що ви окопалися в запіллі в час війни. Ви ж їм платите гроші Вандергольда. На вашому місці я боявся б іншої небезпеки… Ви мали справу з Гітлером і полковником де ля Роком, через ваші руки пройшло чимало їхніх чеків…

— Я не боюся “Бойового хреста”. Один з їхніх людей, Мулен, зв’язаний з нафтою і електричними компаніями, насправді є Вандергольдовим акціонером у Франції.

— Ви забуваєте про вашу угоду з нацистами, соколику… Ну, добре, облишимо це. Людина ви хоробра і вмієте діяти. Останнім часом ви допомогли мені виконати низку важливих доручень: Порт-Морель, цю справу з Клеманом Лотером — до речі, що за химерна назва “Крилатий Змій”, — а потім зліквідувати нахабу, отенівського комісара. Між іншим, ви натрапили на слід того хлопця, небожа Клемана Лотера?

— Наші люди розпитували всіх в околицях Отена. Жоден водій автобуса, жоден поїзд його не віз. Можливо, малого так налякали комісарові погрози, що він змушений на деякий час причаїтись. Жити йому нема з чого, і незабаром хлопець опиниться у виправній тюрмі аж до свого повноліття.

— Думаю, вам досить уже пити, бароне. Ви й так вихилили півпляшки. Не забувайте, що о третій годині відбудеться прес-конференція. Старий розлютується, коли побачить вас знову напідпитку.

— Не хвилюйтеся, Преміоре. Я тримаюся краще за вас, хоч ви й росіянин старого доброго гарту. Коли б усі нафтові свердловини Баку перетворилися на горілчані, я певен, що клятих більшовиків це непокоїло б більше, ніж уся кавказька нафта. З вашою горлянкою ви висушили б геть-чисто всі родовища!..

І двоє каналій весело зареготали.

— Скільки ж чоловік ви дасте під мою оруду, щоб покінчити з клятим доктором Шульцом? — вів далі барон.

— Не більше чотирьох.

— Але мені потрібно принаймні п’ятнадцять. А крім цього, я розраховую на п’ятеро наших друзів із Форбаха. У Страсбурзі я не матиму нікого, а діяти треба одночасно, ви це знаєте.

— Так, так, бароне. Але ж ви можете використати кого-небудь з-за кордону.

— Я вже про це думав. Маю всі підстави гадати, що Шульц німець. Клятий лотарит завдасть нам ще лиха!

— Зараз без чверті третя. Якраз устигнете переодягтися.

Барон пішов до роздягальні по костюм.

— А кореспонденти прибудуть учасно?

Зіщулившись у схованці, П’єро почув, як закалатало йому серце. Коли б його знайшли, справа скінчилася б погано. Але людина з чорним моноклем, захопившись розмовою і чекаючи на Преміорову відповідь, нічого не помітила.

— Побачимо. Вся велика преса мусить бути. Хто ж відмовиться прийти на запрошення нафтового короля? Передусім скористається з сенсації “Вечірній Париж”, бо “Старе крісло на коліщатах” зацікавлене в цьому.

Барон зачинив роздягальню. П’єро почув, як клацнув замок. Він був урятований: його не помічено.

Зачекавши трохи, поки не стало чути кроків у коридорі, П’єро спробував вибратися з криївки. Марна річ! Барон замкнув двері на ключ.

Піт зросив хлопцеві чоло. Кликати на поміч було неможливо і, що найтяжче — він не міг бути присутній на таємничій конференції, що скликав Вандергольд у великій залі. Правда, внизу мав чергувати В’юн, якого тимчасово найняв Альбер.

Почалося тривожне чекання. В кімнату ніхто не заходив. Була вже шоста година, коли П’єро почув, як прибиральник, весело насвистуючи, зайшов до ванни. То була улюблена пісенька Антуана, і П’єро загрюкав у стіну. За мить його звільнено. Не пояснивши навіть, як він опинився у шафі, П’єро кинувся шукати В’юна.

— Гей, малий! — гукнув якийсь пан хлопцеві у холі. — Купи-но мені останнє число “Вечірнього Парижа”.

Не гаючи часу, П’єро прожогом побіг до Єлісейських Полів. Купивши газету, він хотів уже бігти назад, коли раптом на першій сторінці йому впав в око незвичайний заголовок, складений величезними літерами: “Пан Вандергольд, друг Франції, що йому багато чим завдячуємо, прихистив визначного винахідника Клемана Лотера, що жив у злиднях”.

Внизу, на великому фото, мільярдер і Клеман Лотер потискали одне одному руки. Газета випала з рук хлопцеві.

Грабар, який займав кімнату № 28 в готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, починав свою роботу о п’ятій вранці, а о дев’ятій вечора вкладався спати і спав як убитий. Цього вечора він заснув о десятій годині, як раптом галас і тупіт в коридорі примусили його схопитися. Хтось загрюкав у двері до сусідньої кімнати, голосно гукаючи: “Бурлаче! Бурлаче, ти тут?”

Розбуджений серед ночі, мешканець двадцять восьмої кімнати вибухнув лайкою і швиргонув у стіну грубі солдатські черевики. В цю мить двері до сусіда було відчинено, і в готелі запанувала тиша. Незабаром, заколисаний приглушеною розмовою своїх сусідів, грабар знову заснув.

Той гість був П’єро Ланкрі. Неймовірна звістка у “Вечірньому Парижі” приголомшила нещасного хлопця. Він ледве опанував себе і повернувся до роботи. Дочекавшись дев’ятої години, П’єро побіг шукати В’юна. Йому сказано, що його вірний товариш зник невідомо куди, навіть не забравши зароблені гроші.

Коли ж П’єро прибіг до готелю “Сухе Дерево”, Бурлака уже спочивав. Відчинивши двері, він одразу ж знову вклався в ліжко і загорнувся у ковдру.

— В’юн повернувся? — занепокоєно запитав хлопець.

— Ні, не бачив його, — промурмотів заспаний Бурлака. — Він повинен був обідати зі мною і розповісти про всі новини. Я чекав його, але він так і не прийшов.

— Ти читав газети?

Питання було зайве, бо Бурлака не читав газет ніколи. Правду кажучи, він і читати вмів погано.

— Так от, ти знаєш, мій дядько…

Бідний хлопець не міг далі говорити. Він зайшовся плачем із відчаю й горя. Чутливий Бурлака почав його заспокоювати з грубою ніжністю. П’єро розповів крізь сльози про дописа у газеті.

Там писалося, що Вандергольд зібрав журналістів у великій залі готелю “Палас”. Мільйонер прибув у своєму кріслі на колесах в супроводі молодої дружини, одягненої в просте плаття з чорного оксамиту, прикрашене діамантом, — єдиною дорогоцінністю, що вона носила. Діамант був більший за легендарний “Регент” і звався “Великий Лама”, тому що його привіз із Лхаси один англійський мандрівник. Вандергольд повідомив газетярам, що Клеман Лотер останній час живе злиденно, а тому Вандергольд запропонував видатному вченому за велику винагороду очолити лабораторію, на що винахідник з радістю пристав. Тоді до зали одразу ж ввійшов Клеман Лотер в супроводі людини з чорним моноклем і зробив заяву, що в ній вихваляв великодушного Вандергольда як “благодійника Франції й оборонця наук”. Стаття з “Вечірнього Парижа” закінчувалася прославленням французької науки і чеснот нафтового короля.

• Предыдущая
• 7/32
• Следующая