Таємниця Крилатого Змія - Дюшато Рене - Страница 19

• Предыдущая
• 19/32
• Следующая

Моторка йшла попід берегом. В’юн роззирався довкола. Освітлена останнім промінням призахідного сонця, видніла гранітна скеля, глибоко поорана щілинами й гротами.

Раптом В’юн здригнувся.

— Дивіться, он там внизу, у печері, біла пляма!

В темряві, яка вже огортала море і берег, важко було щось розгледіти.

— Я зараз ввімкну ліхтарі, — промовив Едгар. Обличчя його вже посиніло.

Сен-сірець почав порпатися в електричних дротах; йому здалося, що ліхтарі зіпсовані. “Ельсінор” тим часом наближався до того місця, де В’юн помітив підозрілу пляму. Зараз сумніву не було — у гроті хтось лежав.

— Гей, П’єро! Це ми, В’юн і Бурлака! — закричав Бурлака, склавши долоні.

Постать на березі ворухнулася. Почувся тихий голос П’єро.

— Он воно що! — закричав Гаетан Дювіньйон. — Ви заодно з цими збіглими злочинцями, ви хочете їх звільнити! Ні, так не буде… Я передам поліції цю брудну тварюку і вас теж заразом…

— Мовчи, шмаркаче, — спокійно відказав Бурлака і простягнув руку до коміра молодого жевжика.

Але в цей час ззаду почув короткий наказ:

— Руки вгору!

На кормі моторного човна, позеленілий від хитавиці, ледве тримаючись на ногах, стояв Едгар Муфлон і погрожував револьвером. Він тримав палець на гашетці.

Настала глупа північ, і відпочиваючі в барі “Зірка” занепокоїлися.

— Де це Едгар і Гаетан? Вони вже давно мусили повернутися. — Пані Дювіньйон хвилювалася. — Боюся, що з ними щось скоїлось. Це ж справжня легковажність — пустити їх в таку пізню годину на яхті, та ще й з двома незнайомцями!

Майорша непокоїлася, що вечірня суперечка пана Дювіньйона з чоловіком могла перешкодити майбутньому шлюбу її дочки з багатим Гаетаном. Вона почала лаяти майора на всі заставки. Майор завжди розгублювався і тремтів у присутності розлютованої дружини. Сам він був огрядний і дужий, а його жінка з яструбиним носом, суха, як тарань, вражала своїм запалом і люттю лева.

Пан Дювіньйон утрутився в їхню суперечку.

— Зараз десята година, панове. Треба щось вирішувати. Судно могло наскочити на камінь, або я знаю що… Краще нам піти на берег, куди має повернутися “Ельсінор”…

Всі погодилися з Дювіньйоном і, нашвидку зібравшись, вийшли з кімнати. Ще звечора погода зіпсувалася, надворі похолоднішало, і засіялася мжичка. Кілька днів тому пан Дювіньйон позичив у хазяйки прогумований плащ і тепер пішов шукати його на вішалці біля сходів. Якийсь чоловік, спускаючись згори, випадково штовхнув Дювіньйона. Той невдоволено поглянув на незнайомця і здригнувся.

— Як! Ви тут, пане Преміоре?.. Я не бачив вас десять років. Який щасливий випадок! Приїхали сюди на кілька день?

Преміор щось промурмотів. Служник нафтового короля прибув на півострів дві години тому. Він не барився, коли дізнався про бунт у виправній тюрмі.

Вандергольд захвилювався. В крайньому разі велика преса, залежна від нього, неодмінно мовчатиме, але хлопець міг звернутися до справді незалежної лівої газети і викликати скандал, який завдав би шкоди інтересам багатія.

— Краще вам було одразу порішити негідника, — сказала вродлива дружина мільярдера…

Взявши найкращу Вандергольдову машину, Преміор у супроводі Гране виїхав із замка Монбіжу. Другого дня він подолав кілька сот кілометрів від Вернона до півострова Кіберон. Надвечір Преміор приїхав до в’язниці Пентьєвр і побачився з начальником. Той усе розповів і додав, що один поранений з п’ятьох лежить зараз у барі “Зірка”, бо його не можна перевезти. Може, це і є той хлопець, що його шукає Преміор.

Пересвідчившись, що поранений не П’єро Ланкрі, Преміор розлютився. А тут ще й зустріч із паном Дювіньйоном була не зовсім приємною. Колись їх звела доля, і Преміор спекулював разом з цим шахраєм.

— Я дуже турбуюся за свого сина, — почав розповідати Дювіньйон. — Після полудня нас заатакували злочинці, що зчинили бунт у тюрмі. Ми були змушені стріляти, і мій син поїхав з товаришем шукати тіло хлопця. Їм здалося, що він упав зі скелі на берег. Їх і досі нема, а що з ними поїхало двоє незнайомців, то я непокоюся ще більше.

Преміор зацікавився і попросив змалювати йому незнайомців.

— Ого! То це В’юн та Бурлака, двоє небезпечних злочинців, що їх розшукує поліція. Вони рятують свого товариша. Такі шибайголови могли й зарізати вашого сина. Треба негайно діяти.

Ділок заметушився. Він крикнув у залу, викликав майора і молодих гультяїв.

— Нам треба поспішати, і тому я прошу, щоб жінки не йшли з нами, а лишалися тут.

Почувши це, пані Дювіньйон пронизливо скрикнула:

— Вони вбили мого Гаетана!

Не звертаючи уваги на дружину, що знепритомніла на руках у майорші, Дювіньйон рушив у дорогу. Майор теж супроводив це збіговисько. Він без угаву базікав про місце, де впав Гробак та його товариш, про своє надзвичайне вміння орієнтуватися вночі.

— Чекайте, я пригадую, як у квітні 1923 року в Конго, коли я полював з товаришем на газелей…

Незважаючи на запевнення, майор ледве зміг знайти місце, що всі шукали.

Преміор і Дювіньйон засвітили потужні кишенькові ліхтарі. Все було спокійно, тільки хвилі билися об каміння і свистів вітер.

— Нема нікого, — сказав Преміор.

— Почекайте! — перебив раптом Дювіньйон. — Мені здалося, що хтось кличе. Послухайте!

Преміор нашорошив вуха. Справді, крізь плюскіт хвиль йому почулися глухі зойки. Вандергольдів посіпака присвітив туди, звідки долинали дивні звуки. Вітер на хвилину спинився, і тепер стало ясно чути відчайдушне скиглення. Преміор оглянув високий берег, шукаючи зручний шлях, щоб спуститися.

— Маєте вірьовки? Ні? Найдіть, де хочете, йдеться про життя ваших героїв.

Коли б Преміор, Дювіньйон і майор мали охоту до сміху, вони б обов’язково зареготали, побачивши жалібний вираз обличчя Едгара. Чепуристий юнак був одягнений в полотняний костюм в’язня дитячої тюрми, такий замалий, що штани сягали лише до колін. Едгару зав’язали рота і скрутили руки. Він аж позеленів зі страху. Що ж до Гаетана Дювіньйона, то жевжик тремтів усім тілом і не міг вимовити ані слова. Обох бовдурів відіслано на дачу Дювіньйонів і покладено у ліжко. Кілька добрих ковтків горілки повернули Едгарові Муфлону бадьорість, і він, немилосердно брешучи, почав розповідати про свої пригоди. Гаетан так отетерів, що йому мов заціпило.

— Не розгубившись, — розповідав сен-сірець, — я швидко вихопив револьвер, що мені дав батько, і націлився в цих розбишак. Я стояв на кормі, як раптом човен гойднуло, я впав і випустив із рук зброю…

Едгар, звичайно, брехав. Насправді його страшенно нудило, і от в рішучу хвилину, коли він намірився стріляти в Бурлаку, нестримна сила примусила його перехилитися через борт.

— Коли я підвівся — провадив Едгар, — Бурлака вже схопив Дювіньйона, а на мене кинувся отой бандит із паризького передмістя, на прізвисько В’юн. Бурлака став за кермо і повів човен прямо до маленької печери, де лежав малий, здається, П’єро.

— Цей П’єро, — вів далі Едгар, — не був поранений, але здавався такий виснажений, що його навіть підтримував Бурлака. Потім отой бандит, не кажучи ні слова, зідрав із мене одяг і звелів надягати оте лахміття. Мене посадили на краєчок скелі поруч із моїм другом Дювіньйоном, там ви нас і знайшли. Я не міг ані ворухнутися, ані покликати на поміч, бо мене міцно зв’язали і заткнули рота ганчіркою… Їхнє судно зникло в напрямі Плугарнеля.

— Не їхнє судно, а моя яхта!.. — сльозливо простогнав молодий Дювіньйон і знову впав у забуття.

Преміор подякував сен-сірцеві за цю звістку.

— Я знайду цих бандитів. Ви ж знаєте, що всі шляхи з півострова на материк перетято. Трьох грабіжників і волоцюг схоплять, мов щурів, якщо тільки вони не спробують утекти морем. Я негайно вирушаю навздогін…

• Предыдущая
• 19/32
• Следующая