Полонені Білої пустелі - Моует Фарлі - Страница 15

• Предыдущая
• 15/41
• Следующая

— Все вийшло дуже просто, Джеймі, — сказав він. — Я підпустив їх так близько, що перший олень мало не наступив на мене… Але річ не в тім. Вся тундра по той бік відноги аж кишить оленями, їх там сотні. Видно, їхній перехід почався кілька днів тому.

Почувши це, Джеймі покинув перевертати шматки м'яса.

— А знаєш, для нас це, либонь, не дуже радісна новина, — повільно мовив він. — Якщо олені наблизилися до табору Деніказі два чи три дні тому, то зараз він уже, можливо, готовий повертати на південь. Нам треба буде наддати ходи, щоб вчасно дістатися до річки й не розминутися з ним.

Це тверезе зауваження повернуло Авасіна до дійсності. Та все ж ніщо не могло зіпсувати насолоди від смачного м'ясного обіду після кількаденної рибної дієти. Засинаючи, Авасін пробурмотів до Джеймі:

— Завтра ми добудемося до річки й застанемо там Деніказі.

Джеймі, ситий і вдоволений, кивнув на знак згоди. Хлопці міцно спали тієї ночі, хоч Джеймі кілька разів бачив один і той самий кошмарний сон — ніби Деніказі в своєму каное веслує на південь, залишаючи їх на березі річки…

Новий день розпочався добре — небо проясніло. Хлопці похапцем склали залишки м'яса в свої торбини й вирушили в дорогу.

Зійшовши на гребінь південної відноги гори, вони побачили вдалині блакитні тіні гірського пасма, що починалося, очевидно, вже по той бік річки, до якої вони прямували. А під ними, на широких просторах тундри, пересувались, немов гнані легеньким ранковим вітерцем, маленькі стада карібу. Це не була та масова навала, про яку вони так багато чули, але олені, хоч їх було й небагато, тішили серце, зменшуючи почуття самотності, що його навівав Барренленд.

Надвечір, однак, погода зіпсувалася, знявся вітер, уперіщив дощ, і за щільною завісою його сховалася навіть гора Ідтен-сет. Хлопцям довелося стати на спочинок раніше ніж звичайно, і до того ж без вогнища, бо сухого палива ніде було взяти. Безсилі в своєму нетерпінні, так і просиділи вони кілька довгих годин, притулившись один до одного, аби менше мерзнути, аж доки зайшла ніч. І сон не приніс їм забуття: раз у раз вони прокидались і схоплювалися на ноги, щоб трохи походити й зігрітися. Незабаром по тому, як розвиднілося, коли туман усе ще оповивав густою пеленою довколишній світ, Авасін відчув, що терпець йому урвався.

— Ходім, Джеймі, — сказав він. — Треба знайти нарешті ту річку.

Поснідавши холодними шматочками смаженого м'яса, вони рушили далі, обережно ступаючи кам'янистим грунтом. Через деякий час Авасін раптом зупинився — так несподівано, що Джеймі аж наштовхнувся на нього.

— Ану, прислухайся! — сказав індіянин. — Чуєш?

Джеймі напружив слух. Крізь сіру вату туману до нього долинув слабкий звук — наче якесь бурмотіння. Він не зразу збагнув, що той звук означає, а коли збагнув, то закричав:

— Пороги! Ми підійшли до річки!

Спотикаючись об каміння, падаючи, вони стрімголов збігли вниз крутим схилом — і побачили нарешті тьмяний блиск проточної води.

Вони знайшли річку — і це напевно була саме та річка, яку вони шукали!

— Ходім проти води, — запропонував Авасін. — Десь тут на березі мусить бути верболіз — ми зможемо розпалити багаття й просушити одяг.

Пройшовши з сотню ярдів, вони знайшли кілька кущів карликової верби, і через деякий час у них уже весело палахкотіло вогнище й смажилася свіжина.

— Навіть у цьому тумані вони неодмінно помітять наш вогонь, — зауважив Авасін.

Джеймі погодився з ним. Тепер вони були в безпеці, бо рано чи пізно човни Деніказі та його супутників мусять-таки з'явитися на річці, тримаючи курс на південь. Тієї ночі хлопці спали спокійно, ситі, в сухому одязі й теплі, впевнені, що їхнім злигодням скоро прийде край.

Вони б, либонь, не спали так безтурботно, якби знали, що відбувалося в той час за кілька миль од них.

Залишивши Різниці, Деніказі із своїми мисливцями проплив західний рукав озера Ідтен-туа. Потім, майже без перепочинку, повів свій загін суходолом до низки озер, що тяглися аж до Річки Замерзлого Озера. Минуло вже п'ять днів відтоді, як мисливці залишили Різниці, а їм і досі не здибався жоден олень. Охоплений тривогою Деніказі поспішав тепер до того місця, де за давніх часів часто ставали табором мисливці ідтен-елделі.

В тому місці лежало досить велике озеро, обабіч якого височіли круті горби. Його прибережну смугу килимом вкривали білі кістки тисяч і тисяч оленів, що гинули тут за минулих часів од рук мисливців. І що найважливіше — тут збереглися залишки «оленячої огорожі». Ця огорожа, зведена років двісті тому мисливцями ідтен-елделі, являла собою лінію кам'яних стовпів, що збігали до води від-західного горба. Стовпи, кожен зо три фути заввишки, були розставлені через тридцятифутові інтервали й надзвичайно скидалися на постаті людей, що стоять навколішках. В одному місці в цій лінії був ширший прохід, а обабіч його — кам'яні сховища, збудовані для чіпевейських стрільців з лука.

Деніказі знав про цю мисливську пастку з давніх індіянських переказів і тому вирішив чекати коло неї оленів, які мали вже от-от з'явитися.

І йому не довелося чекати їх довго.

Великі стада прийшли через кілька днів — саме в той час, коли Джеймі з Авасіном вже вирушили до Ідтен-сету.

За кілька годин мисливці Деніказі настріляли стільки оленів, скільки могли забрати з собою. Серця індіян сповнилися радості, бо ця багата здобич означала, що примара голоду не загрожуватиме більше селищам ідтен-елделі на березі озера Касмір.

Але гаяти час не можна було. Працюючи вдень і вночі, мисливці білували туші й розвішували сушитися на лозинках карликових верб тоненько накраяні шматки м'яса. За кілька днів м'ясо висохло і його вже можна було спаковувати в торби з оленячої шкіри. Коли це було зроблено, Деніказі віддав наказ: якнайшвидше повертатися додому.

Подолавши крізь дощ і туман велику відстань від озера, індіяни стали на ніч на березі Річки Замерзлого Озера, за якийсь десяток миль за течією від того місця, де спали Авасін і Джеймі.

Було вже далеко за північ, і тільки один індіянин не спав, пильнуючи вогнища. Він одійшов од табору на кількадесят кроків, аби назбирати ще трохи сухої лози, коли раптом якийсь слабкий звук примусив його насторожено озирнутися.

Хмари, що досі застували місяць, розвіялися, і бліде сріблясте світло на мить розлилося по рівнині. В ту коротку мить індіянин побачив якусь постать — і аж закляк із жаху. А тоді помчав назад, до табору, гукаючи на сполох.

Мисливці посхоплювалися, мов опечені. В усіх на устах було слово «ескімоси», бо перелякані індіяни були певні, що на них от-от нападе ворог. Вартовий, що зняв тривогу, побачив тільки щось ледь схоже на постать людини в хутряному одязі, але цього було досить для індіян, котрі протягом тижнів — відтоді як вторглися у володіння ескімосів — увесь час перебували в стані нервового напруження. Незважаючи на темряву, забувши про бистріні її пороги, чіпевеї позіштовхували свої каное у воду й щосили налягли на весла. Вони гребли так, наче за ними гнався сам диявол. Задовго до світанку їхні човни нечутно прослизнули повз те місце, де біля холодного вогнища спали Авасін і Джеймі.

На світанку хлопці познімали з себе парки з оленячої шкури. З північного заходу повівав легіт, несучи з собою слабкий запах стайні. Джеймі здивовано принюхувався, не розуміючи, звідки той запах береться. Нарешті він виліз на поблизький пагорб і глянув на той берег річки. І побачив величезні стада карібу! Вони просувалися на південь нескінченним потоком, довгими звивистими вервечками, бо олені йшли один за одним. Водночас виднілися тридцять-сорок таких вервечок, і деякі з них були не менш як дві милі завдовжки. Здалеку здавалося, ніби гігантські коричневі змії переповзають через величезну поляну.

Авасін, що пішов до річки по воду, гукнув приятелеві з берега:

• Предыдущая
• 15/41
• Следующая