Смок і Малий - Лондон Джек - Страница 34
- Предыдущая
- 34/55
- Следующая
— Але ж ці люди не їли нічого, опріч трави, — заперечив Малий, — і вони мали її по самі вуха. Ні, ти помиляєшся, Смоку. Життя розбиває твою теорію. Цинга заразлива, і тому вони всі й захворіли на неї. І ми теж занедужаємо, якщо не втечемо звідси. Б-р-р-р! Я почуваю навіть, як бацили вже лазять по мені.
Смок засміявся і постукав у двері іншої халупи.
— Гадаю, що ми знайдемо тут те саме, — сказав він. — Ходімо. Ми мусимо з'ясувати все як слід.
— Чого вам? — спитав верескливий жіночий голос.
— Бачити вас, — одповів Смок.
— Хто ви?
— Лікарі з Доусона, — ляпнув Малий, за що Смок дав йому штурхана.
— Не треба нам лікарів, — сказала жінка уривчастим од хвилювання й болю голосом. — Ідіть собі. На добраніч. Ми не віримо в лікарів.
Смок все ж таки одчинив двері й зайшов. Він підкрутив гнота в гасовій лампі, щоб краще роздивитися. На чотирьох лавах лежало чотири жінки. Вони перестали стогнати й повитріщувались на хлопців. Дві з них були молоді, з худими обличчями. Третя — стара та дуже огрядна. Четверта, що з нею Смок допіру говорив, була найтендітнішим і найкволішим зразком людської раси, таких худющих він ще ніколи не бачив. Смок зрозумів, що це Лора Сіблі, пророчиця й ясновидиця, яка організувала експедицію в Лос-Анжелосі та привела її сюди, на Нордбеску, до цього табору смерті. Розмова, що у них виникла, була досить ущиплива. Лора Сіблі не вірила в лікарів. Вона ладна була перестати вірити і в саму себе, — такі нестерпні були її муки.
— Чому ви не послали за допомогою? — спитав Смок, коли вона змовкла, знесилена першою своєю гнівною тирадою. — На річці Стюарт є табір, а за вісімнадцять день можна дістатися й Доусона.
— А чому Еймос Уентворт не пішов? — спитала вона з люттю, близькою до істерії.
— Не знаю я цього джентльмена, — сказав Смок. — Що він робить?
— Нічого. Тільки він не хворий на цингу. А чому не хворий? Я вам скажу. Е, ні, не хочу… — І вона так зціпила свої тонкі вуста, що крізь прозору плівку, як це здалося Смокові, видно було зуби з корінням. — А якби й пішов, то що з того? Хіба я не знаю? Я ж не така дурна. Наші комори повні всіляких овочевих консервів та ягідних соків. Нема табору на Алясці, що був би так забезпечений проти цинги, як наш. Ми всього маємо досхочу — городини, ягід, горіхів.
— Вона загнала тебе на слизьке, — зрадів Малий. — І це факт, а не теорія. Ти кажеш, рятуються овочами. Тут повно їх. А де ж порятунок?
— Не розумію, — признався Смок. — На Алясці ще не було такого табору, як цей. Я бачив цингу, кілька випадків то тут, то там, але ніколи ще не бачив, щоб цілий табір хворів, та ще так люто. Нічого не розумію, Малий. Ми повинні зробити для них все, що зможемо. Але насамперед треба отаборитись та подбати про собак. Ми ще побачимося вранці, е-е… місіс Сіблі.
— Міс Сіблі, — ображено виправила вона. — І от що, юначе: якщо ви будете швендяти тут з якимись там ліками, то я у вас вгачу всі свої набої.
— Ну й відьма, ця пророчиця, — сміявся Смок, коли вони верталися в темряві до порожньої халупи, яку обрали собі за пристановисько. У хижі, очевидячки, недавно мешкало двоє людей, і товариші мимоволі подумали, чи не були це ті два самогубці, котрих вони знайшли на шляху.
Вони оглянули комору. Тут повно було бляшанок з сушеною, вареною та згущеною їжею.
— В чому ж причина, що вони похворіли? — спитав Малий, показуючи на пакунки яєчного порошку та італійських грибів — Скільки їх! Глянь! — Він підкидав бляшанки з томатами та фаршированими маслинами, — А божественна приводчиця теж підхопила цингу. Як же не так?
— Пророчиця, — поправив Смок.
— Приводчиця, — повторив Малий. — Хіба ж не вона привела їх у цю пастку?
Наступного ранку Смок зустрів чоловіка, що тяг важкі санки, навантажені дровами. Маленький, чепурний і рухливий, він, незважаючи на вантаж, рухався легко та швидко, і Смок чомусь раптом відчув до нього відразу.
— Що з вами? — спитав він.
— Нічого, — відповів маленький чоловік.
— Я знаю це, — сказав Смок. — Тому й спитав. Ви Еймос Уентворт. Цікаво, чому це у вас нема цинги, тоді як всі інші хворі?
— Бо я працював, — швидко відповів той. — Жоден з них не захворів би, якби вони виходили на повітря і щось робили. А вони тільки гризлись та кляли холод і тяжку працю. Вилежувались собі в ліжках, поки не попухли. Гляньте на мене. Я працював. Ось ходімте до хати.
Смок пішов за ним.
— Дивіться. Чисто, як у вівтарі, га? І все на місці. Я б і ці стружки повимітав, та вони держать тепло. А подивіться на підлогу в їхніх халупах. Наче в свинюшнику. Я ні разу ще не їв з немитої тарілки. Ні, сер. Треба робити, і я працював. Тому й не хворий. От вам і все. Ясно, по-моєму, як божий день.
— Маєте рацію, — згодився Смок. — Але я бачу тільки одну лавку. Ви часом не схимник?
— Бо мені так більше подобається. Легше ж прибирати за одним, ніж за двома, от через що. Тут всі ледацюги та лежні! Не дивно, що вони заслабли.
Все це було дуже переконливо, але Смок не міг подолати відрази до цього чоловіка.
— Що має проти вас Лора Сіблі? — спитав він раптом.
Еймос Уентворт зиркнув на нього.
— Вона трохи пришелепувата, — відповів він. — Всі ми тут такі. Але хай мене бог рятує від дурнів, що не хочуть мити тарілок після себе!
Хвилин через п’ять Смок розмовляв з Лорою Сіблі. Спираючись руками на палиці, вона сама пришкандибала до його хижі.
— Що ви маєте проти Уентворта? — несподівано спитав він.
Зелені очі старої засвітилися гнівом, виснажене обличчя скорчилося від люті, а пошерхлі вуста шепотіли якісь прокляття.
— Бо він здоровий, — задихаючись, промовила вона. — Бо він егоїст і нікому не хоче допомогти. Йому байдуже, що ми гинемо. Він і пальцем не поворухнув, щоб принести комусь води або оберемок дров. Тварюка він! Та ще поплаче! Ой, як поплаче! — Стогнучи та зітхаючи, стара пошкандибала далі. Трохи згодом, вийшовши погодувати собак, Смок бачив, як вона зайшла до халупи Еймоса Уентворта.
— Тут щось не те, Малий. Тут щось не те, — сказав він, коли той вийшов, щоб вилити помиї.
— Справді, — весело відповів Малий. — І нам теж цього не минути. От побачиш.
— Я не про цингу.
— О, тоді, мабуть, про божественну приводчицю? Ця і мертвого обдере! Такої зголоднілої вовчиці я ще ніколи не бачив.
— Ми з тjбою здорові, тому що весь час працюємо, Малиq. І Уентворт тому здоровий. А решта лежала без руху, і ти бачиш, до чого це спричинилося. Тепер наше завдання розворушити wю шпитальну каліч. Я призначаю тебе старшим доглядачем.
— Що? Мене? — закричав Малий. — Я відмовляюсь!
— Ні, голубе, ти мусиш. Я сам буду тобі за асистента, бо справи в них кепські. Та скоро вони в нас заворушаться. Насамперед хай поховають своїх мерців. Найдужчі підуть в похоронну команду, слабші — збирати паливо. Та ще дамо їм хвойового відвару. Всі старожили просто моляться на нього. А ці, певно, ніколи й не чули.
— Нам теж добре перепаде, — засміявся Малий. — Для початку вони нагодують нас свинцем,
— От нам і треба подбати, щоб цього не трапилось.
За годину вони обшукали всі двадцять халуп. Всю зброю було конфісковано.
— Слухайте, ви, інваліди! — гукав Малий. — Давайте сюди ваш арсенал. Він нам потрібний.
— Ви хто такі? — спитали в першій халупі.
— Лікарі з Доусона. Хутчій! Тягніть сюди ваші набої.
— Навіщо це зам?
— Одбиватись від загону м'ясних консервів, що наступав ущелиною. Крім того, на вас суне хвойовий відвар. Хутчій! Хутчій!
Але то був тільки початок. Умовляючи, лаючи, а часом і силоміць Смок і Малий постягали людей з ліжок і примусили одягнутись. Здоровіших Смок відібрав у похоронний загін. Іншим було наказано збирати паливо, щоб відігріти землю та викопати гробовища. Треті пішли по дрова. Тих, що були занадто кволі, зобов'язали прибирати в хижах і прати білизну. Ще один загін наніс силу соснових гілок, і в кожній печі почали варити хвойовий відвар.
- Предыдущая
- 34/55
- Следующая
