На дикому Заході - Герштеккер Фридрих - Страница 27

• Предыдущая
• 27/48
• Следующая

— А ви вже до неї сватались?

— Атож, і та стара відьма сказала, що витурить за двері, коли ще раз побачить мене в хаті.

— І ви знову туди їдете?

— Аякже. Але не до хати, — засміявся Вілсон. і— Не такий я дурний. Елен сьогодні пере на річці за кількасот кроків від хати. Це нам майже єдина нагода трохи побалакати, то я вже хоч її не пропускаю. А як Елен скінчить свою роботу, я ще встигну доїхати до Боувіта. Ми вже недалеко від річки. Тут нам треба звернути праворуч, а то нас побачать від хати. Стійте, лишіть коня тут! А свого я заведу в очерет — там я його завжди ховаю.

За хвилину Вілсон вернувся й повів Брауна через вузьку кладку.

— Он вона. Але тихо, ми її злякаємо.

Вони навшпиньки підійшли ближче. Біля самого берега, всіяного жорствою, висів над ватрою великий чорний казан. Побіч нього на маленьких ослінчиках лежала випрана вже білизна, а біля дошки, прибитої до кілочків, стояла Елен. Вона витягала з казана плаття, вибивала його широким праником і дзвінким голосом підспівувала собі до роботи. Коло дівчини між двома гікоріями висіла сплетена з лубу маленька колиска, а в ній спала дитина, рум'яна, мов яблуко. Враз вона прокинулась, лупнула чорними очима й скривилася, наче ось-ось мала заплакати. Та Елен не спускала з немовляти ока. Не встигло воно прокинутись, як дівчина лишила прання й, тихо наспівуючи колискової, заходилася присипляти дитину.

Вілсон тихенько підкрався ззаду й обняв дівчину. Вона злякано стрепенулася.

— Не сердься, — прошепотів він. — Глянь, я привів до тебе свого приятеля, який…

Елен швидко озирнулася і, вгледівши Брауна, кинулась тікати. Однак Вілсон устиг її схопити за руку і благально мовив:

— Елен, він же наш приятель і знає, що ми кохаємось. А крім того, — подражнив він її, — не годилося б панночці тікати й лишати напризволяще дитину. Маю я слушність чи не маю?

— Не маєш! — засміялася дівчина. — Ти ж знаєш, що ніколи не можеш мати слушності.

— Гарний мені порядок, — обернувся Вілсон до Брауна, — просто чудовий. Проти нього й наші регулятори нічого не вдіють.

— О, ті мерзенні регулятори! — вигукнула Елен.

— Ви такої поганої думки про регуляторів? — спитав Браун.

— Авжеж. Мати й батько розповідали мені про них страшні речі. Батько присягався, що вб'є кожного регулятора, який переступить вночі його поріг із ворожими замірами.

— Вони не такі лихі, як думає ваш батько, — зауважив Браун. — А якщо й…

— Дайте й мені слово докинути, — перебив їх Вілсон. — Я не для того сюди прийшов, щоб слухати суперечку про регуляторів. Елен, ти більше не говорила зі своєю матір'ю?

— Говорила, — сумно мовила дівчина. — Вона каже, що я повинна вийти за того неотесаного Котона.

— За Котона? — здивовано спитав Браун.

— Атож. Правда, мати мені заборонила згадувати його прізвище перед чужими. А чому, не знаю. Однак я швидше вмру, аніж вийду за нього.

— Ти й не повинна йти за нього, — сердито мовив Вілсон.

— А ви того Котона давно бачили? — спитав Браун дівчину.

— Ні, недавно. Він, здається, чотири дні тому повернувся з Міссісіпі, а там був десь днів із десять. Але він до нас приходить тільки ввечері. Я його не зношу. — такий бридкий, потайний… Ви його знаєте?

— Знаю, але не дуже добре. Мабуть, він приходить… Що це з Вілсоном?

Браун здивовано витріщився на товариша. А той, як вуж, майнув в очерет і за мить зник. Та скоро Браун збагнув, у чім річ. Бо на стежці, що вела від хати, показалася огрядна постать місіс Еткінс.

— Агов, дівко! — глузливо крикнула вона, сягнистою ходою прямуючи до річки. — З парубками стоїш? Я вже чверть години не чую твого праника. Хай білизна сама преться, еге ж?

— Я дуже вас прошу пробачити панну. То я винен, — перебив її Браун і ввічливо привітався. — Я приїхав з дорученням від містерів Робертса та Раусона й хотів у вас переночувати. Я їхав лісом навпростець і загубив стежку. Аж побачив тут панну й на кілька хвилин відірвав її від роботи.

— Панну! Яка вона панна? Не забивайте дівчині дурницями голову! Мій чоловік у хаті. Де ви лишили коня? Я пошлю по нього хлопця.

— Он там біля кипариса, — відповів Браун. Він хотів заманити розгнівану жінку в хату й дати Вілсонові змогу поговорити з дівчиною.

— Ну, гаразд, ходімо, — мовила місіс Еткінс. — А ти, дівуле, зараз же берись до роботи. Ще й половини не попрала! І не соромно тобі? Дві години вже товчешся тут! Щоб до смерку скінчила! А що там моє маленьке робить? — в її грубому голосі забриніла ніжність. — Подобається моїй дитині гойдатися, еге ж? От тільки вночі потім не спить, і Елен доводиться з самого досвітку її забавляти. Ну, Елен, берись до роботи!

Вона всміхнулася немовляті й разом з Брауном подалась до хати.

Еткінсів будинок дуже відрізнявся від більшості хат у селищі, хоч так само був споруджений з тесаних колод. Він складався з двох окремих будиночків на півтора поверху заввишки, між якими простягався невеликий дворик. Усе те було вкрите спільним дахом.

Один будиночок правив тільки за спальню. Там стояло п'ятеро ліжок із цілою купою сінників та ковдр, що їх вистачило б, мабуть, ще й на десяток гостей. На стінах висіла одежа жінок, а в окремому кутку — святковий костюм господаря. До тієї кімнати гостей пускали тільки ввечері, спати, а вдень для всіх чужих то було заборонене місце. Сам Еткінс не зважувався заходити туди без дозволу жінки, яка до того ж і ключа носила з собою.

Тепер Брауна введено до тієї парадної кімнати. Там сидів господар і вирізував щось надламаним ножиком на шматку кедрового дерева. Непроханий гість перебив йому роботу. Еткінс звів очі, а коли впізнав, хто зайшов, то зблід, схопився з місця й дико зиркнув на поличку над дверима, де лежала його рушниця. І аж як побачив, що гість сам і не має нічого лихого на думці, то трохи заспокоївся.

Брауна самого спантеличив незрозумілий фермерів переляк, але він удав, що нічого не помітив, і, підходячи, сказав:

— Дуже жалкую, містере Еткінсе, що я вам перешкодив.

— О, зовсім… зовсім ні, — затинаючись, пробурмотів фермер.

— Я взагалі рідко тут буваю, — мовив Браун.

— Та що ви, містере Брауне, — перебив його Еткінс, який уже цілком опанував себе. — Ви хоч і рідкісний гість, але бажаний. Хай ця ваша гостина стане початком міцної і довгої приязні.

— Я буду тільки радий, — відповів Браун і потиснув Еткінсові руку. — Може, ця приязнь триватиме й далі, на чужині. Бо я чув, що ви хочете виїхати в Техас.

— Так, — а ви хіба теж? А мені на тому тижні казали, що ви… що ви приєдналися до регуляторів і навіть стали їм за ватажка.

— І так, і ні, — мовив Браун. — Я справді приєднався до них і тепер ватажкую, але тільки доти, доки буде розслідувано недавні вбивства й злочинців покарано. Тоді я складу свої обов'язки й виїду зі штату, щоб стати громадянином Техасу.

— А конокради? — спитав Еткінс.

— Вони мене цікавлять лиш оскільки, остільки між ними, гадаю, має бути вбивця. Звичайно, доки я стоятиму на чолі регуляторів, то буду завзято змагатися й з конокрадами, якщо ми нападемо на їхній слід. Але тепер мета в мене одна: вистежити тих убивць.

— Дивно, — задумливо сказав Еткінс, — що й досі ні на кого не впала підозра. Так, я знаю, що за перше вбивство звинувачувано вас, але багато хто не вірив з самого початку. Особливо жінки були на вашому боці. Та й ваша поведінка того ранку, коли ви засперечалися з Гіскотом, як я знаю, не показувала, що ви б побоялися стати на чесний і відвертий поєдинок. Певне, його хтось убив тільки задля грошей. Я зразу так подумав. Хтозна, з ким він взагалі водився і хто, крім наших односельців, знав, що він носить з собою гроші.

— А ви вважаєте, що тутешній ніхто не міг його вбити?

• Предыдущая
• 27/48
• Следующая