Морське вовченя - Рид Томас Майн - Страница 42

• Предыдущая
• 42/47
• Следующая

Чи можливо побудувати корабель за його вимогами? Безумовно. Суднобудівник знає, як це робиться. Для цього він розширює носову частину й корму, робить кораблю опуклі борти, власне, надає йому такої химерної форми, що корабель рухається з швидкістю черепахи і стає могилою багатьох нещасних мореплавців. Суднобудівник не тільки знає, як це зробити. Виконуючи волю замовника, він будує подібні кораблі так довго, що сам починає варити, ніби й справді ця незграбна форма єдино правильна, і не може й не хоче будувати інакше.

Але ще більш прикро те, що ця потворна форма так міцно засідає в його голові, так опановує його, що навіть тоді, коли цей безглуздий закон буде скасовано, мине не один рік, щоб змусити суднобудівників відмовитися від таких хитрощів. Доведеться чекати нового покоління суднобудівників, і тоді з'являться кораблі правильної зручної форми…

Тепер ви краще зрозумієте, що саме я мав на увазі, коли говорив, що політичні науки є найважливішим з усього того, чим повинен цікавитись людський. розум.

Корабель «Інка», як і багато інших, був побудований за наказом власника-купця. Він мав випнуті, мов у голуба, груди й роздуті боки, тому його трюм був ширший за палубу. Якщо дивитися з дна трюму такого корабля вгору, то побачиш, що його борти круто вигинаються і, мов дах, сходяться над головою. Я знав, що «Інка» саме такої форми — адже всі торговельні судна будувалися тоді за єдиним зразком. А я бачив чимало кораблів, що заходили в нашу бухту.

Я вже казав, що, перевіряючи лезом ножа вантаж, який лежав у ящику надо мною, я натрапив на щось еластичне, схоже на полотно. Потім я помітив, що тюк з полотном закриває не весь ящик, в якому я сидів, і що з того кінця, де ящик прилягає до корпусу корабля, залишається близько фута вільного простору. З того боку. було дві щілинки, і я в кожну з них штрикав ножем, але не зустрів ніякого опору. З цього я зробив висновок, що простір за тюком нічим не заповнений.

Це легко пояснити. Тюк лежав на двох ящиках і був якраз у тому місці, де борт корабля починав круто вгинатися всередину. Отже, верхньою частиною тюк упирався в балки, а нижньою відходив від борту приблизно на фут. Між тюком і обшивкою корабля утворився порожній трикутник, придатний хіба що для дрібного вантажу.

Я розміркував, що, просуваючись угору, неминуче наткнусь на борт корабля, який, в міру наближення до палуби, дедалі більше вгинається всередину. Тому на моєму шляху трапиться велика кількість дрібних вантажів, з якими буде важче впоратися, ніж з великими тюками та ящиками. З цих міркувань, а головним чином з причин, викладених раніше, я остаточно вирішив свій наступний крок зробити в горизонтальному напрямку.

Вас, певно, дивує, чому я витратив стільки енергії, щоб розв'язати таке питання. Але коли ви врахуєте, скільки потрібно часу та праці, щоб пробитись крізь стінку ящика, тобто, щоб зробити «крок вперед», коли уявите, що на це витрачається цілий день, тоді ви погодитесь, що не слід поспішати, а краще вибрати, по можливості, правильний напрямок.

Зрештою я не дуже довго вирішував, який шлях вибрати. Довше розповідати про це. Загалом я думав усього кілька хвилин. Але так приємно було випростатися на весь зріст, що я простояв близько півгодини.

Відпочивши як слід, я просунув руки у верхній ящик і, підтягнувшись вище, взявся до роботи.

Відтоді, як я опинився у верхньому ящику, я відчував якусь особливу радість. Я знаходився в другому ярусі вантажів на висоті шести футів від дна трюму. На цілих три фути вище, ніж був, на три фути ближче до палуби, до неба, до людей, до волі!

Уважно оглянувши стінку ящика, в якій збирався прорізати отвір, я ще більше зрадів, помітивши, що це буде неважко. Одна дошка хиталася, бо дно ящика було майже зовсім вибите. До того ж, просуваючи лезо ножа в щілину, я переконався, що сусідній ящик на відстані кількох дюймів від мене. Я ледве міг дістати його кінчиком ножа. Це відкривало широкі можливості. Досить вдарити по дошці як слід, і вона вилетить.

Я так і зробив. Взувшися в черевики, я ліг на спину і почав гатити по дошці підборами.

Незабаром почувся скрегіт. То з деревини витягалися цвяхи. Ще удар, ще — і дошка вилетіла, провалившись між ящиками. Я навіть не зміг її дістати.

Тієї ж миті я просунув у отвір руку, щоб дізнатись, який там вантаж. Але хоч і намацав шершаві дошки ящика, однак не зміг визначити характер вантажу.

Я вибив ще одну дошку, потім третю, тобто останню, і попереду відкрився широкий отвір.

Це давало мені змогу добре дослідити, що знаходиться далі. На мій подив, виявилося, що передо мною рівна дощана поверхня. Вона, мов стіна, простягалася на всі боки, і я ніяк не міг дотягтися до її краю.

Очевидно, це ящик зовсім іншої форми і розмірів, ніж ті, що траплялися мені досі, але я не міг угадати, що в ньому. Не схоже, щоб сукно, бо ящики з сукном зовсім не такі, і не полотно — останньому я навіть зрадів.

Щоб дізнатися, що в ящику, я встромив лезо в щілину між дошками. Там було щось схоже на папір. Але це була тільки упаковка, бо далі мій ніж натрапив на щось тверде й гладеньке, мов мармур. Натиснувши на колодочку, я відчув, що то не камінь, а тверде й досить добре відполіроване дерево. Я вдарив по ньому ножем, і воно відгукнулось якоюсь дивовижною луною, наче під ним були дзвоники або струни. Але я нічого не зрозумів.

Лишалося єдине — перерізати дошку ящика. Тільки тоді я дізнаюсь, що в ньому.

Я зробив так, як і раніше: вибрав одну дошку і почав перерізати її. Вона мала близько дванадцяти дюймів у ширину, і тому я мучився над нею кілька довгих години. Ніж мій вкрай затупився, і працювати було дуже важко.

Нарешті дошка піддалась. Відклавши ножа, я почав тягнути її на себе за відрізаний кінець. Простір між ящиками давав мені змогу розхитувати дошку так, що з неї кінець кіпцем повилітали цвяхи, а сама вона впала вниз.

З другою половиною я впорався в такий же спосіб. Зараз у великому ящику утворився отвір, цілком достатній, щоб дослідити його вміст. Тверду й гладеньку поверхню якогось предмета закривали аркуші паперу. Витягнувши їх, я оголив поверхню і провів по ній пальцями. Це було дерево, але так відполіроване, що воно скидалося на скло. Судячи з цього, можна було подумати, що це поверхня стола з червоного дерева. Я й залишився б при такій помилковій думці, якби не постукав по дереву кісточками пальців і не почув уже знайомий мені лункий звук. Я постукав дужче, і у відповідь почувся довгий вібруючий музикальний звук, ніби десь далеко грала еолова арфа.

Тепер я зрозумів, що великий предмет — це фортепіано. Колись я бачив такий інструмент. Він стояв у кутку нашої маленької вітальні, і моя мати частенько видобувала з нього чарівну музику.

Отже, предмет з широкою відполірованою поверхнею, що перетнув мені шлях, не що інше, як фортепіано.

Відкриття засмутило мене. Фортепіано, безсумнівно, стане якщо не цілковитою, то серйозною перешкодою, на моєму шляху. Очевидно, воно велике, набагато більше того, що було у вітальні моєї матері. Воно стояло на боці, кришкою до мене. З резонансу, що відповідав на мої удари, я визначив, що кришка виготовлена з суцільного червоного дерева завтовшки в дюйм або й більше, бо скільки не намагався, я так і не знайшов на ній жодної щілини. Отже, щоб пробитись крізь таку кришку, необхідно було просто прорізувати отвір.

З таким інструментом, як у мене, важко було б прорізати потрібної величини діру, навіть в м'яких ялинових дошках, а тут передо мною міцне червоне дерево, до того ще відполіроване й вкрите лаком. Нічого й думати.

Але якщо навіть мені пощастить проробити отвір в кришці фортепіано — страшенно виснажлива, однак посильна праця, — що тоді? Адже доведеться витягати весь його внутрішній механізм, а який він, я не знав. Я пригадав тільки, що всередині фортепіано безліч пластинок з білої та чорної слонової кістки, велика кількість металевих струн та різні планки, що перетинають внутрішню частину вздовж і впоперек, тому важко буде усе це розібрати й вийняти. А далі знову стіна з червоного дерева і дошки ящика, крізь які доведеться різати отвір, щоб вилізти з протилежного боку.

• Предыдущая
• 42/47
• Следующая