Морське вовченя - Рид Томас Майн - Страница 33

• Предыдущая
• 33/47
• Следующая

Зробивши все, я, задоволений, ліг спати. Тепер я був певен, що висплюсь по-справжньому!

Я не помилився — я справді проспав цілих дванадцять годин, хоч і не без примарних снів. Мені увесь час ввижались жорстокі сутички з крабами та пацюками. Сон не освіжив мене, хоч я спав довго. Однак було приємно, прокинувшись, переконатись, що непрохані гості не навідалися і в моїх укріпленнях не виявилось слабкого місця. Я все обмацав і знайшов кожну річ на своєму місці.

Кілька днів я прожив порівняно спокійно. Я вже не боявся пацюків, хоч і знав, що вони поблизу. В тиху погоду — а вона тривала довго — я чув, як ці тварюки вовтузилися за бочками, гасали поміж ящиками. Іноді до мене долинав такий страшний вереск, ніби вони гризлися між собою. Але ці звуки вже не лякали мене, бо я чомусь був певен, що вони сюди не доберуться. Коли ж мені довелось відсунути той чи інший сувій, якими була заставлена комірчина, я мерщій ставив його на місце, перш ніж якийсь пацюк міг помітити отвір.

Мені було дуже незручно в закритій комірчині. Стояла спека, свіже повітря не доходило до моєї камери, і я часом почував себе ніби всередині натопленої печі. Мабуть, ми саме перетинали екватор, або принаймні зону тропіків, — ось чому було так тихо — адже в цих широтах шторми бувають значно рідше, ніж в так званих помірних зонах.

Тільки один раз ми потрапили в бурю, що тривала цілу добу. Як завжди, почалась качка. Корабель кидало на всі боки, і здавалось, що він от-от перекинеться догори дном.

На цей раз я не захворів на морську хворобу. Але мені не було за що триматись, і я качався по підлозі в своїй комірчині, то стукаючись лобом у бочку, то б'ючись об балки. На тілі в мене не лишилось жодного цілого місця, ніби хтось відлупцював мене дрючком. Качка корабля зрушувала з місць бочки та ящики, і від цього затички з матерії слабшали й випадали.

Все ще боячись навали пацюків, я час від часу закупорював усі дірки.

Взагалі, на мою думку, це заняття було приємнішим, ніж неробство. Так швидше минав час, і два дні, протягом яких на морі лютував шторм, здалися мені значно коротшими. Найтяжчими годинами для мене були ті, коли я не міг знайти для себе ніякого діла і мене опановували гіркі думки. Тоді я лежав нерухомо і часом навіть боявся, що розум зрадить мене і я збожеволію.

Так минуло більше двох тижнів, — я визначав це з допомогою зарубок на паличці. Вони здавались мені місяцями чи навіть роками, — так повільно тягнувся час! За винятком тих годин, коли лютувала буря, кругом панував одноманітний спокій, не траплялось нічого, що б могло лишитись у пам'яті.

Весь час я суворо дотримувався встановленої норми щодо їжі та води. Хоч я часто відчував такий голод, що міг за раз з'їсти тижневий пайок, проте ніколи не порушував свого раціону. Нелегко мені було все це зносити. Згнітивши серце, я відкладав півгалети на інший раз, — а вона ніби липла до рук, коли я клав її на полицю. Але загалом я був задоволений собою — за винятком того дня, коли з'їм аж чотири галети, — я не порушив свого рішення і мужньо терпів пекучий голод.

Від спраги я зовсім не страждав. Запаси води цілком задовольняли мене. Здебільшого я пив набагато менше, ніж було можна, і завжди міг випити стільки, скільки забажається.

Незабаром той запас галет, який я відклав собі в комірчині, коли рятувався від пацюків, скінчився. І я зрадів цьому. Виходить, дні йдуть — минуло аж два тижні відтоді, як я перелічив галети і визначив, скільки їх має вистачити на цей строк. Настав час добиратись до основної «комори» за новим запасом.

І тут у мене раптом з'явилось якесь дивне передчуття. Ніби хтось зненацька кольнув моє серце ножем.

Це було передчуття великого нещастя, навіть не передчуття, а справжній страх. Збагнув я його тільки в останню хвилину. Я майже весь час чув шарудіння пацюків, але це не лякало мене. А зараз цей звук сполохав мене — він долинав з того боку, де стояв ящик з галетами.

Тремтячими руками я відсунув сувій і простягнув руки в ящик. О боже милосердний! Ящик був порожній!

Ні не порожній. Опустивши руки глибше, я намацав щось гладеньке і м'яке… пацюк! Тварина миттю відскочила вбік, почувши мій дотик, а я теж одразу забрав руку. Потім машинально я почав обмацувати увесь ящик — і наткнувся на другого пацюка, третього… І ще, ще! Здавалось, що ящик наполовину набитий ними — щільно один до одного. Вони кинулись на всі боки, деякі, тікаючи через отвір, плигали мені на груди, інші билися об стінки ящика з несамовитим вереском.

Мені вдалось розігнати їх. Але коли вони зникли, і я почав перевіряти свої запаси, то, на своє лихо, побачив, що майже усі галети щезли. Все, що лишилось від них, — це купа кришок на дні, які й пожирали пацюки в ту мить, коли я їх сполохав.

Це було страшне нещастя. Воно так вплинуло на мене, що я довгий час не міг опам'ятатись.

Я легко міг уявити собі, що буде далі. Продукти зникли, — отже, на мене чатувала голодна смерть. Сумніву не лишалось, — смерть неминуча. Жалюгідними крихтами, які залишили мені ці мерзотні грабіжники, не проживеш і тижня. А тоді?.. Що тоді? Голод, голодна смерть!

Виходу не було. Я це ясно розумів. На що ж мені сподіватись?

Якийсь час я відчував себе зовсім безпорадним — настільки, що не робив нічого, щоб захистити ящик від чергової навали пацюків. Я був перекопаний, що все одно мені не пережити цього нещастя, — я вмру з голоду. Навіщо ж тоді боротись проти долі? Яка різниця, вмерти зараз чи через тиждень? Жити, знаючи, що однаково тебе чекає неминуча смерть, — це ж нестерпна мука! Жахливіша за саму смерть. І до мене повернулись колишні думки про самогубство.

Але тільки на мить. Я згадав, що був уже в подібному становищі і якимсь дивом врятувався. Я ще не бачив виходу і не знав, як я можу врятуватись, але чомусь у мені зародилась віра, що має бути якийсь вихід, що, як і колись, доля змилується надо мною і вкаже шлях до порятунку. Надія знову освітила мені майбутнє. Надія безпідставна, але все-таки достатня, щоб запалити в мені нову енергію і врятувати від цілковитого відчаю. Присутність пацюків теж вимагала дій. Вони були тут, поруч, погрожуючи знову залізти в ящик і знищити останні крихти моєї їжі. Зараз я міг стримати своїх ворогів, тільки діючи найрішучіше.

Я побачив, що пацюки залізли в ящик зовсім не через той отвір, яким користувався я сам, бо він був закритий сувоєм сукна. Вони влазили з протилежного боку крізь ящик з тканиною, куди я сам допоміг їм забратися, відірвавши в ньому бокову дошку. Усе це трапилось недавно, — адже ж їм необхідно було прогризти товсту задню стінку, а на це пішло немало часу. Інакше вони вже давно пролізли б усередину і не залишили ані крихти їжі.

Безперечно, вони кілька разів намагались добратись у мою комірчину, саме заради ящика з галетами, бо це був найкоротший шлях до нього.

Дуже шкода, що я через свою байдужість не подбав про збереження своїх запасів. Власне, я думав про це, однак не здогадувався, що пацюки можуть пролізти в ящик з іншого боку.

Що ж? Тепер уже пізно шкодувати! Однак, підкоряючись інстинкту, який штовхає нас боротися за життя, до останньої можливості, я переніс рештки галет з ящика на поличку всередині комірчини. Потім забарикадувався знову, ліг і почав обмірковувати своє становище.

Довго сушив я голову над цим новим лихом, однак нічого втішного не придумав. Я був у такому пригніченому настрої, що навіть не полічив галет, вірніше крихт, що лишились у мене. Купка була невеличка, і я приблизно прикинув, що, скоротивши раціон до мінімуму, можу ще протриматись днів десять, не більше. Отже, лишалося жити десять днів, у кращому разі — два тижні, а там неминуча смерть і, як я вже знав, — смерть повільна, в муках. Мені були відомі муки голоду, тому я жахався вдруге зазнати їх. Проте уникнути цього у мене не було ніякої надії, принаймні тієї хвилини. Я вважав себе приреченим.

• Предыдущая
• 33/47
• Следующая