Морське вовченя - Рид Томас Майн - Страница 29

• Предыдущая
• 29/47
• Следующая

Отак міркуючи, я провів другу половину дня і весь вечір, аж поки, визначивши навпомацки, що мій годинник показує десяту годину, вирішив, як уже казав, з'їсти другу половинку галети і лягати спати.

Спочатку я націдив кварту води, щоб не їсти галету всухом'ятку, і простягнув руку по галету. Я точно знав, де вона має лежати, бо в мене було щось на зразок полички, яку я собі зробив, примостивши біля шпангоута сувій сукна. Там я тримав ніж, кухоль і дерев'яний календар. Туди я поклав і половинку галети і знаходив це місце наосліп.

Я так добре вивчив кожен куточок, кожну щілинку своєї схованки, що міг безпомилково намацати будь-яке місце-розміром у п'ятишилінгову монету.

Я простягнув руку, щоб дістати цей дорогоцінний шматочок. Але уявіть собі мій подив, коли там, де мала бути галета, її не було!

Спершу я подумав, що помилився, що, можливо, я не клав її на полицю.

Саморобний кухоль з водою тут, на своєму місці, ніж теж, і планочка з зарубками, що правила за календар, і кусочки шнурка, якими я вимірював бочку. Не було тільки половинки галети!

Чи не поклав я її кудись в інше місце? Здається, більше нікуди класти. Щоб остаточно переконатись, я обмацав усю підлогу своєї камери, усі складки матерії, вивернув навіть кишені штанів і піджака. Заглянув і в черевики, які стояли без вжитку в кутку. Не лишилось жодної дірочки, куди б я не зазирнув, жодної дрібнички, якої б я не перетрусив, але галети так і не знайшов!

Я шукав її так завзято не тому, що це була велика цінність, а тому, що зникнення цієї половинки було досить-таки загадковим і незрозумілим, бо ж вона як у воду впала. А може, я її з'їв? Припустімо, що так воно і є. Задумавшись, я, мабуть, проковтнув галету, не помічаючи навіть, що роблю. Однак у мене не було ніяких підстав так гадати, бо я не пам'ятаю, щоб я щось їв, крім першої половинки. А якщо таке й трапилось, то під цього мені не було ніякої користі: я не відчув, що наситився, та й шлунок мій, здається, нічого не виграв, бо мені так хотілось їсти, ніби я цілий день і крихти не бачив.

Я добре пам'ятаю, що поклав шматок галети поруч з ножем і кухлем. Як же вона могла зникнути, якщо я навіть не торкався до неї? А зачепити і випадково скинути її з полиці я не міг, бо добре пам'ятаю, що не присувався туди. А якби й скинув, то вона була б десь поблизу. Не могла вона і під бочку закотитись, бо всі щілини я позатикав клаптями сукна для того, щоб вирівняти свою постіль.

Галета так і не знайшлась. Зникла, та й годі, — чи в моїй горлянці, чи якимсь іншим способом, я так і не вирішив. Якщо ж я з'їв її, то шкода, що зробив це несвідомо, не діставши від їжі ніякого задоволення.

Довго я вагався, чи взяти мені другу галету з ящика, чи лягти спати без вечері. Страх перед майбутнім примусив мене утриматись. Я лише випив холодної води, поставив кухоль на полицю і вмостився на ніч.

Я довго лежав, не засинаючи, і думав про таємниче зникнення половинки галети. Кажу «таємниче», бо був майже впевнений, що не з'їв її, а що вона десь зникла іншим шляхом. Але яким саме, не міг навіть уявити. Адже я був єдиною живою істотою в трюмі. Ага! Я раптом згадав про свій сон. А краб? Може, це все-таки він? Те, що я потонув, було сном, але інше могло бути дійсністю. Невже краб справді повзав по мені? Невже це він з'їв галету? Я знав, що краби не їдять галет. Але зачинений в трюмі, голодний краб з'їсть і галету. Кінець кінцем, може, це справді був краб?

Почасти під впливом таких думок, почасти від голодного бурчання в животі, я довгий час не міг заснути. Нарешті я заснув, вірніше, поринув у напівсон, напівдрімоту, але щохвилини прокидався.

Одного разу, прокинувшись, я ніби чув звуки, не схожі на ті, до яких вже звик мій слух. Корабель ішов плавно, і я виразно вловив серед м'якого плескоту хвиль ці незнайомі для мене звуки. Хвилі шуміли на цей час так ніжно й тихо, що чути було навіть цокання мого годинника.

Новий звук, що привернув мою увагу, нагадував легеньке шарудіння. Він долинав з кутка, де лежало непотрібне мені взуття. Щось шкреблося в моїх черевиках!

«Що ж це, як не краб!» — заспокоїв я себе. Сон остаточно зник, і я, причаївшись, почав прислухатися, збираючись, якщо вдасться, спіймати нахабного злодюгу. Я був певен: хто б там не був, але це та сама тварина, яка поцупила мою вечерю.

Шарудіння й дряпання поновились. Так, безсумнівно хтось шкребеться в черевику!

Обережно й тихо, наскільки зміг, я звівся на ноги, щоб одним рухом захопити злодія на гарячому, і почав прислухатись. Однак, скільки я не напружував слух, все-таки не почув нічого підозрілого. Не втерпівши, я обмацав черевики і все навколо. Я нічого не виявив. Все було так само, як і раніше. Ніяких змін. Я навіть обмацав підлогу своєї комірчини, однак безуспішно.

Остаточно збитий з пантелику, я довго лежав прислухаючись, але таємничий звук не поновився. Сон непомітно почав оволодівати мною, і я поринув у солодку дрімоту.

Раптом слух мій знову вловив на цей раз уже знайомі звуки. Я насторожився. Сумніву не лишалось — хтось шкребеться в черевиках. Та коли я кинувся до них, звуки припинились, ніби я налякав того, хто в них шкрябався. Я знову обмацав усе навколо, і знову даремно!

«Ага! — пробурмотів я, — тепер знаю хто це. Зовсім не краб — краб так хутко не втече. Злодій цей — миша». Дивно, чому я не догадався раніше! Я ж міг додуматись до цього і не хвилюватись. Адже це тільки миша.

Я знову ліг з наміром одразу ж заснути і не звертати уваги на мишей.

Але не встиг я вмоститись, як знову почулось шарудіння в кутку, і мені спало на думку, що миша може геть зіпсувати черевики. Хоч зараз вони мені були й непотрібні, однак я не хотів, щоб їх згризла миша. Я знову підвівся і кинувся її ловити. Та й на цей раз безуспішно. Я навіть не доторкнувся до тваринки. Чув лише, як вона продирається крізь щілину між бочкою з бренді і бортом корабля.

Взявши в руки черевики, я з прикрістю виявив, що майже половина верху зовсім з'їдена! Але ж це, мабуть, не під силу зробити одній миші за такий короткий час. Адже кілька хвилин тому я тримав черевики в своїх руках, і вони були цілісінькі. Може, тут було кілька мишей? Це цілком імовірно.

Щоб врятувати взуття від остаточного знищення і позбутися зайвих турбот, я забрав черевики з кутка і поставив у себе в головах, накривши зверху клаптем сукна. Після цього я вже міг спати спокійно.

Я задрімав, але незабаром мене щось налякало, і я знову прокинувся від ясного відчуття, що по мені щось повзе. Мені здалось, що по ногах у мене швидко пробігла якась істота.

Сну як і не було. Проте я не ворушився, а лежав, чекаючи, чи не повториться це знову.

Звичайно, я подумав, що то миша шукає черевики. Це почало мені набридати. Однак я добре знав, що ганятися за нею — марно, бо я не встигну поворухнутись, як вона шмигне в першу-ліпшу щілину. Тому я і вирішив лежати спокійніше, щоб вона ще раз вилізла на мене, і тоді схопити її без зайвої мороки. Я не збирався вбивати мишу, а хотів лише придавити її гарненько або поскубти за вухо, щоб вона більше не турбувала мене.

Довго я пролежав, нічого не чуючи і не відчуваючи, аж поки, зрештою, моє терпіння було винагороджено. З легких рухів у складах сукна на моїх ногах я зрозумів, що там щось бігає; мені навіть здалося, ніби я відчуваю тупіт маленьких лапок. Сукно заворушилось дужче, і я вже ясно відчув, що якась тваринка вилізла на мою ногу й підіймається по стегну. Ніби щось важче за мишу. Але думати було ніколи, — треба було схопити цю тварину.

Я простяг руку з розчепіреними пальцями, та… який жах!

Замість маленької ніжної мишки, яку я збирався придавити, моя рука стиснула потвору завбільшки майже як добряче кошеня. Не могло бути ніяких сумнівів — це був здоровенний страшний пацюк!

• Предыдущая
• 29/47
• Следующая