Ге, людина з Моого - Шафранек Ота - Страница 4

• Предыдущая
• 4/23
• Следующая

Або я був її татко, і, коли купував їй чудові подаруночки — ослика з візочком, швацьку машину, лампу, телефон, ніщо на світі не могло мене роздратувати.

Або я був тато, Кароліна мама, і ми говорили про всяку всячину.

«Що ти кажеш, мамо, ми дуже раді». — «Ой, тату, ми такі раді!» — «Ходи, мамо, прогуляємося по небу». — «Діти, ми йдемо з татом на прохідку по небу. Тихенько, тихенько. І не здумайте котре наступити на хмарку, бо вона забруднить вас. Співайте, діти. Ми гарні дітки, ми йдемо по небу. Ми гарний татко і дуже гарна мама, і ми такі раді, такі раді».

Ми з Кароліною ніколи не нудьгували. Я був щасливий навіть тоді, коли тільки згадував про неї у школі. І не було такої хвилини, щоб я не потерпав за неї.

Не знаю, чому наші батьки не брали з нас взірець. У цьому ж нічого не було б поганого. Діти завше трішечки кращі за своїх батьків. Вони не взяли з нас взірця й одного дня розлучилися. Матуся пішла до іншого цирку, взяла з собою шість левів, але нас не взяла. Наша щаслива родина, себто Кароліна і я, ще зоставалася вкупі. Та небавом матуся передумала й вернулася по Кароліну. Забрала її пополудні, коли я був у школі.

Геленко, ти хотіла, щоб я оповів тобі про своє дитинство. Вибач, що це була розповідь про те, як я став батьком і матір'ю. Бо, власне, в мене більш не було чого тобі оповідати.

Маляр замовк. Ми в'їжджали у вулицю, де будиночки потопали в садках і вздовж хідників росла кульбаба.

Ладіслав рвучко обернувся назад.

— І це все? — запитав він.

— Вже кінець? — запитала Геленка.

Мені видно було її в дзеркальце. Під густими віями в неї блищало, наче в очі їй нападало дощу.

— Кінець нашій подорожі, — мовив маляр. — У цьому домику моя робітня, і тут я мешкаю. Якщо ви, добродію, не хочете лишати авто на вулиці, я відчиню ворота і можете заїхати аж у садок.

Ми спинилися на краю буйного морогу.

В саду росли сливи, яблуні, горіхи й кущі троянд. Між деревами не було стежечок, скрізь зеленіла трава.

Перш ніж вийти з автомобільчика, я вирішив узяти в кишеню ліхтарик, і Робітня займала велику кімнату, відокремлену від саду скляною стіною. Посеред робітні на мольберті стояв портрет вродливої синьоокої дівчини, що ледь усміхалася. Здавалось, вона нахилилася з полотна, щоб ліпше чути, про що тут балакають. Я подумав, що така дівчина завше розуміла б тебе, навіть якби й справді погано чула. У мене було таке враження, ніби я вже десь її бачив. Кортіло запитати маляра, хто вона, але не хотілося видатись йому настирою, отож я тільки похвалив витонченість малюнка.

Ладіслава й Гелену зацікавила обстанова одного з кутків робітні. Там стояв маленький столик з низенькими стільцями, шкільна дошка, кольорова крейда, ще один столик з дитячими книжками й журналами, півень-гойдалка, невеличкий друкарський верстат.

— Ви маєте дітей? — поцікавився Ладіслав.

— Їх мають усі люди, — відповів маляр. — Або, точніше, кожна дитина завше також трохи твоя. Ніколи не знаєш, — додав він, — коли відчиняться двері й до тебе в гості прийдуть діти.

Ми переконалися, що він завше радий таким гостям. Приніс нам тарілку сушених фіг і фініків і побіг до кухні готувати підвечірок.

— Як ви гадаєте, він мешкає тут сам? — пошепки запитав мене Ладіслав.

— У передпокої висить солом'яний дамський капелюшок, — сказала Геленка.

— Бачу, без тебе ніде вода не освятиться, — мовив Ладіслав.

Я пояснив йому, що Геленка теж має право взяти участь у нашій розмові, тим паче, що вона кмітливіша за нас обох. Ми капелюшка не завважили, а він напевно-таки висить у передпокої, а це означає, що в домі є дама.

Ладіслав заперечував, що якби тут була дама, вона сама зготувала б нам підвечірок. Ми переконали його, що в нього застарілі погляди, і Геленка за це сьогодні вперше усміхнулася мені.

— Як ви гадаєте, чи буде він іще оповідати? — раптом запитала вона.

— Хто? Про що?

— Наш маляр про себе й свою сестричку.

— Може, він більше її не бачив. Отож, може, йому не треба про це й згадувати. Ви звернули увагу, що йому вже не хотілося оповідати далі? Либонь, дуже щасливо ця історія не скінчилася.

— Либонь, — зітхнула Геленка.

— В такому разі, — вигукнув Ладіслав, напхавши рота фініками, — не треба йому про це навіть згадувати! З нашого боку це було б нетактовно. Ліпше гуляймо в мооганина.

В захваті він аж підвівся зі стільця й грюкнув кулаком по столу.

— Бувши тобою, Ладіславе, я б не тішився так із того, що вам приніс мешканець Моого, — озвався я.

— Ха-ха! — палко вигукнув Ладіслав. — Я аж тремчу зі страху. Ану-ну, цікаво, що ж він приніс?

— Чого репетуєш? — осадила його Гелена. — Закричиш іще раз, і пан маляр візьме тебе за шкірку та викине надвір. — Вона впала в гнів і розчервонілася. — Хулігана такого, — додала.

Не знаю, навіщо вона додала слово «такого». Ладіслава це діткнуло й без «такого», голова його обернулася на вогненну кулю. Обоє стояли очі-на-очі, обоє спаленілі, коли ввійшов маляр з тацею, на якій бряжчали тарілки, миски, чашки, кавник.

Ладіслав зрозумів, що поводився б як справжній нечема, коли б якраз цю хвилину мстився за свою образу.

Нас пригостили чаєм, молоком, полуницями, рогаликами, маслом, медом, соложениками, стиглими черешнями, шоколадом.

— Це ваш нормальний підвечірок? — поцікавився Ладіслав.

— Це підвечірок для вельми милих гостей, — усміхнувся маляр.

— Як по-мооганському називається підвечірок? — звернувся Ладіслав до мене.

— Ми, моогани, їмо тільки раз на день і називаємо це кланкдаве.

Геленка сиділа навпроти мене. Я завважив, що іноді вона дивиться то на маляреве обличчя, то на обличчя дівчини з портрета. Але вона робила це тільки мимохідь. Головне її заняття було накладати собі чайною ложечкою полуниці. Коло полуниць вона заходилася насамперед, хоч і знала, що Ладіслав тим часом із'їсть більшу частину решти ласощів. Дівчина була йому вдячна, що він не допався відразу до полуниць.

Спостерігши, що Гелені припали до смаку полуниці, маляр вирішив принести до них вершків і квапливо вийшов до кухні.

— Бачите, який він засмучений? — звернулася до мене Геленка.

— Бо ти не зоставила йому жодної полуниці, — сказав Ладіслав. — Ти що, перший раз у гостині?

Геленка вдала, що не почула.

— Йому дуже смутно. Погляньте: адже ж правда, що ця дівчина подібна до нього? Я гадаю, що це вона.

— Вона? Хто вона?

— Його сестра.

— Вони таки трішки подібні між собою; Можливо. А втім, ні.

— Я б дуже хотіла, щоб він доповів цю історію до кінця. Може, він сам хоче її доповісти. Може, чекає, коли ми його попросимо.

— Гаразд. Але це треба зробити обережно, чемно й тільки тоді, коли трапиться нагода, розумієте, діти?

Тільки-но маляр зайшов до вітальні, ми відразу ж змовкли. Він стурбовано запитав, чи нам не нудно.

— Ну що ви, — відповів Ладіслав. — Ми щойно пообіцяли собі, що витягнемо це з вас до кінця.

Нас із Геленкою наче громом ударило. Ладіслав побачив, що сказав це не дуже обережно й нечемно. Але він зніяковів лише на мить, а тоді напустився на нас:

— Не розумію, що ви за люди — все вам у мені щось та не до вподоби.

Ліпшої нагоди чекати я вже не міг, тож сказав:

— Якщо вже Ладіслав почав так відверто, то будемо всі одверті з цієї хвилини. Скажу вам правду: ваша оповідь про своє дитинство так нам сподобалася, що ми залюбки послухали б її продовження. Але якщо вам приємніше говорити про щось інше, то ми негайно змінимо програму. А ще я хочу вам сказати під секретом, що такі смачні соложеники я ще не їв ані на Землі, ані на Моого.

Слухаючи мене, маляр підійшов до скляної стіни, спинився і, стоячи до нас спиною, дививсь кудись у далечінь. За деревами видніли далекі горби по той бік Влтави й величезний клапоть неба.

• Предыдущая
• 4/23
• Следующая