Ге, людина з Моого - Шафранек Ота - Страница 21

• Предыдущая
• 21/23
• Следующая

— Так не годиться, — мовив Ладіслав, який знов мусив підкоритися Геленчиній незалежності. Свою пропозицію він висловив як прохання не. робити мооганам ніякої шкоди й більш нічого. — Так не годиться! — сказав він. — Це було б нечесно!

— А якщо вони змовляться проти людей і якщо пустять промені, це буде чесно?

Я покликав офіціанта й зажадав, щоб він подав нам рахунок. Коли я платив за вечерю, біля нашого столу нищечком з'явився підпилий добродій. У руці він тримав низьку бакласту пляшку, оплетену соломою.

Коли офіціант пішов, він низько вклонився в Каролінин бік. При цьому він утратив рівновагу й трохи не впав, але виголосив кілька пишних слів.

— Панно, — звернувся він до Кароліни, — ви зволили мене подужати, а я не належу до невдячників. Будьте такі ласкаві, прийміть моє рожеве вино. — Відтак розгойдав пляшку, мов дзвін, і подивився на мене. — Панні й дітям! — сказав він і кинув мені пляшку.

Пляшка полетіла боком, ще трохи — і вона була б вислизнула мені з рук і розбила дзеркало.

Я тримав у руках оплетену пляшку й дивився добродієві просто в вічі.

— Вельмишановний, я тут такий самий гість, як ви, і не маю права прислуговувати. Це право я вельми шаную. Якби ви в такий образливий спосіб кинули пляшку офіціантові, я зажадав би, щоб ви попросили вибачити вам. Для себе я цього не вимагаю.

З вигляду підпилого добродія було видно, що він зовсім не розчовпав, про що я йому кажу. Іще дужче роздратувала його Кароліна. Вона з вдячністю прийняла рожеве вино й сказала:

— Я рада, що маю тепер чим вас обдарувати. Ви не можете погребувати моїм дарунком. Це дрібничка, але я певна, що вам вона припаде до вподоби.

Ми залишили ошелешеного добродія наодинці з його рожевим вином.

Надворі був погожий вологий вечір. Над дахами сріблилася імла. Наш автомобільчик оточила юрма пражан. Ми знову скористалися знаменитою Ладіславовою порадою й дісталися до нього з протилежного хідника.

Він уже світився барвою спиртового полум'я. Ми хвилю постояли посеред вулиці, дозволивши собі розкіш помилуватися цим видовищем.

Тільки-но ми рушили, як у дзеркальце мені вдарив рефлектор. Йозіфек сигналив з мотоцикла, щоб ми зачекали.

— Куди тепер поїдемо? — закричав він, не вимикаючи мотора.

— До дітей, — відказала Кароліна.

— Тоді показуйте дорогу, — сказав Йозіфек і здав назад.

Ми поїхали.

— Ге, про яке це ти казав право? — звернулася до мене Геленка.

— Коли?

— Ти сказав: «Я не маю права тут прислуговувати. І я це право вельми шаную», — сказав ти.

— А, згадав. То я сплутав Землю з Моого. У нас, щоб здобути право прислуговувати в публічному приміщенні, треба мати особливі здібності — спритність, інтелігентність і дар розважати людей. Інакше цю роботу виконував би кібернетичний слуга, як удома в кожного мооганина.

Прислуговувати на Моого — це велика честь.

Перед нами дедалі меншало ліхтарів, а над нами дедалі більшало зірок. Ладіслав наполягав, щоб я спинив автомобільчик і показав на небі Моого.

— О цій порі року Моого немає на вашому небі.

— Скажи, Ге, що ви робитимете, коли ми вас скинемо? — запитала несподівано Геленка.

— Коли ви скинете нас із Землі?

— Та ні. Ти ж знаєш, що я маю на увазі.

— Знаю, Геленко. Я не вимагаю, аби ви мовчали про нас. Ти заявиш про нас, я гадаю, що це зробиш тільки ти, але мені здається, що тобі ніхто не повірить. А якщо й повірить і нас почнуть шукати, ми щезнемо в повітрі. Нас усюди шукатимуть і не знайдуть, а ми будемо тут.

Дуже легко, певно, знайдуть моогани того, хто їх зрадив. Вони не мститимуться, бо їм помста невідома, не каратимуть тебе, бо не знають, що таке покара. Вони вчинять щось таке, щоб ти більше не могла проти них свідчити.

— Скажи, Ге, що ж це вони таке зроблять? — допитувався Ладіслав.

— Одного похмурого осіннього дня Геленка не повернеться додому, Ладіславе, вона щезне в імлі. А через багато літ до тебе прилетить мооганка й скаже…

Та мені не дали докінчити… Вони вибухнули водночас, Кароліна й Ладіслав, але жодне з них не помітило з серця, що обурюються разом, отож мої вуха мусили приймати дві бурі водночас. Для зручності читачів подаю кожну з них окремо.

Кароліна:

— Невже моогани й справді здатні на таке? Це ж викрад, звичайнісінький злочин.

Ладіслав:

— Боюся, що далеко з нею ви б не зайшли, вельмишановні моогани. Ви забуваєте, що й на невидимих є пастки.

Кароліна:

— Напасти серед вулиці на дівчину, живосилом забрати її до іншого дому — це схоже на середньовічних турків і маврів, а не на твоїх мооган.

І нарешті Ладіслав:

— Тільки спробуйте, шановні моогани. Затямте собі, що коли тут забракне когось із людей, ви не матимете ніде спокою, поки не віддасте його. Ви більш не підніметесь із нашої Землі. Та якби навіть і врятувалися, якби навіть і врятувалися, кажу я вам, все одно затямте собі. Я скрізь не даватиму вам просвітку.

Ми їхали темною рівниною. В кінці її блищали вогні атракціонів, з репродукторів линули пісні, брязкав дріб.

Йозіфек дуже одстав від нас, і я зупинився, щоб зачекати його. Та мої супутники не знали, чому я не їду далі, й змовкли. Я відчув, як вони напружилися, а в дзеркальці помітив, що Геленка мимохідь бере Ладіслава за руку. Може, щоб уборонити його, а ще скоріше, щоб Ладіслав уборонив її.

Я обернувся до них.

— Ти нагадав мені, Ладіславе, одну історію. По всьому світу шукав брат сестричку, яка десь пропала, йому порадили летіти від планети до планети, скрізь питати про неї. На першій планеті йому довелось вийти на шпиль високої крижаної гори; сестри там не було. На другій іти у вогонь, та й там він не знайшов її. На третій планеті сестричка сиділа в колі між дев'ятьма величезними лютими псами. Найбільший і найбридкіший сидів біля її ніг. «Братику, не йди по мене!» — вигукнула вона.

Пси наїжилися. Найбільший і найбридкіший пес загавкав, щоб вони пропустили непроханого гостя, мовляв, він сам дасть собі з ним раду. «Вернись, братику, вернися». Сестричка плакала, благала, але брат крок за кроком наближався до неї. Чого б він мав вертатися? Обминав псів, наче це були грядки з квітами.

Так він дістався всередину кола, й далі ніхто не стояв йому на дорозі, хіба та потвора з потвор. Пес був весь шолудивий, рябий і цибатий, як олень. «Стій, — загарчав він, — ти хочеш, щоб тебе роздерли за неї?» Брат на мить злякався, але тут же отямивсь: «Я був уже й на крижаній горі, але не замерз». — «Ти згоден, щоб тебе роздерли за неї?» — «Я був уже у вогні, але не згорів». — «Ти згоден, щоб тебе роздерли за неї?» — загарчав пес утретє й клацнув зубами. «Згоден». — «Тоді ти встережеш її ліпше, ніж я. Забирай її». І наказав усім псам, щоби вони пропустили сестричку та її хороброго брата.

Чи сподобалася тобі, Ладіславе, моя притча?

— Ні, не сподобалася. Той братик був макуха. Мухи, з'їжте мене. Ти згоден, щоб тебе роздерли за неї? Згоден. Чим я їй зараджу, коли мене роздеруть на шматки? Я б спершу кинув псам щось таке, що нагадує м'ясо, а це було б гумове тісто. А тоді, коли їм зціпило б зуби, я спокійнісінько пішов би по сестру й ще посміявся б, як ці страховиська мелють губами.

На шосе за нами вже стояв Йозіфек. Він приглушив мотор і запитав:

— Чого ми стоїмо?

Я відповів, що зараз поїдемо далі. В сутіні поруч себе я бачив, як усміхається Кароліна.

— Ти метикуватіший, — сказала вона Ладіславові, — але у всьому іншому цей герой, про якого розповів Ге, — твоя точна подоба. Ти теж пішов би у вогонь.

— Навіть не подумав би!

— За Геленкою?

— Облиште, — поквапилася Геленка відповісти за Ладіслава. — Яка рація питати про такі речі? Ви знаєте, що Ладіслав — виняткова людина і що за ним треба наглядати.

• Предыдущая
• 21/23
• Следующая