Ге, людина з Моого - Шафранек Ота - Страница 16

• Предыдущая
• 16/23
• Следующая

— Як виняток, я дозволяю тобі, Ге, але не знаю, чи пускають увечері дітей до ресторану?

Він думав, що не пускають, і в його словах бриніло невдоволення з того, як іще погано влаштований наш світ.

Кароліна запевнила його, що в супроводі дорослих, тим паче завидна, дітям дозволено заходити і до найкращих ресторанів, а коли вони ще поводяться так чемно, як Ладіслав і Геленка, їм скрізь раді.

Ладіслав заспокоївся й сказав Геленці, що вони сьогодні здорово погуляють, бо обоє дуже чемні дітки.

З радості, що в мене вже нема ворогів, що всі ми кудись їдемо, де дивитимемось на Каролінину роботу, що я належу до табору добрих мооган, я не додумався до чогось кращого, як щосили натиснути на клаксон. Залежно від того, де я натисну, мій клаксон видає ніжні тони. Якщо я натисну його щосили, грає оркестр сурмачів.

З такою тріумфальною музикою ми вдерлися в центр міста, супроводжувані мотоциклом, як урядове авто.

Жаль, що надворі було ще видно. Я ще, здається, не сказав, що мій автомобільчик увечері має барву спиртового полум'я. Перехожим здається, що повз них пролетіла синява блискавка, тільки трохи повільніше, ніж звикле.

Але вечір іще не настав.

Ми спинилися на Пршікопе і весело заквапилися до дитячого універмагу.

Скупившися, ми могли бути ще веселіші. Та між нами й автомобільчиком виріс грубий людський мур.

Я посадовив Ладіслава собі на плечі, щоб нічого не сталося з його полотняного курткою, облямованою шкірою й оздобленою шкіряними гудзиками. Ми намагалися пробитись до машини. «Вибачте». «Вибачте». «Будьте такі ласкаві, пропустіть нас». За мною йшла Кароліна, несучи над головою Геленчину рожеву сукню з зеленими квітками (певно, сукня була покоротка на Геленку, зате дуже пасувала до її смаглявого лиця).

Ми, може б, і протиснулися, якби були інакше вдягнені. Та на Ладіславову пораду ми воліли вернутися до розхрестя, перебігли на протилежний хідник, а звідти легко дісталися до місця навпроти нашого автомобільчика. Метнулися до нього через вулицю, де не. було переходу, бо що нам іще лишалося робити?

Отож, як бачите, дуже гарні автомобільчики мають свої незручності. Тільки-но ми спинилися перед «Алгамброю»,[5] довкола нас почала збиратися юрба цікавих. Я вже не міг відчинити дверцят. І тоді я від'їхав трохи вище й поставив там машину.

Коли я повернувся до «Алгамбри», то побачив довжелезну чергу, аж до Національного музею. Люди дисципліновано йшли по троє вряд, щоб побачити автомобільчик.

У вестибюлі «Алгамбри» нас чекав уже Йозіфек. Над касою висіла афіша:

Кароліна повела нас просторими сходами, відтак освітленим підземним коридором до артистичних убиралень.

— Що тут роблять ці дітлахи? — вигукнув хтось зненацька.

Із сутіні вийшов чоловік з чорними вусами й бородою. Він був у чорних штанях, білому жилеті, а на голові мав циліндр.

— Вони дивитимуться концерт, — відказала Кароліна, — і я хочу, щоб їм було добре видно.

— Привіт, Кароліно, — мовив чоловік, відтак підійшов до Ладіслава, заворушив чорними кошлатими бровами, намагаючись надати собі грізного вигляду.

Та Ладіслав, — між іншим, він сам про це сказав, — був не полохливий і дивився хоробро вгору на танок брів.

— Під циліндром у мене голубка, — прогув чоловік, — вона знесла мені яйце, але його там немає. Ти, бува, не взяв його?

Ладіслав забрався в боки.

— Ні.

— Справді ні? Ану покажи!

Чоловік сягнув у Ладіславову кишеню, обшиту шкірою, і витяг звідти голубине яйце. Я знаю, що Ладіслав не вкрав його. Але не знаю, як міг штукар витягти йому з кишені яйце. Точніше, як воно там опинилося.

Такий фокус, звісно, належить до незвичайних трюків, але ми теж нітрохи не здивувалися. Засміявся тільки штукар. Він зняв циціндр, на голові йому справді сиділа голубка; птаха зовсім не ворушилася, може, це було опудало або вона спала. Штукар поклав яйце у своє густе кошлате волосся, надів циліндра, узяв дітей за руки й кудись подався з ними.

Любі дітки навіть не озирнулися. Геленка в зефіровій рожевій сукні виступала, мов балерина.

Наше товариство сьогодні вперше ненадовго розділилося. Кароліна сказала, що, як свідчить циферблат її шоколадного годинника, вона має ще хвильку вільного часу.

— Сядьмо на оцій лавочці.

Коли ми всі троє сіли на вбогій лавочці, на якій сидить звикле пожежник, Кароліна взяла мене і Йозіфка під руки:

— Може, ми зараз з'ясуємо між собою, які жахи ще готують моогани, — я маю на увазі лихих мооган, — на нашій матінці Землі? Розумієш, Ге, я боюся, аби діти потім не схоплювалися спросоння.

Я відповів, що найгірше вже сказано. Якщо ще сьогодні ввечері ми дамо раду великій загадці мооган, то відвернемо від земної кулі страшну небезпеку. Потім ми і діти спатимемо вночі мертвецьким сном. А коли справдиться мій прогноз щодо Геленки й Ладіслава (тобто що одне за одним стрибне і в вогонь, піде на страшні муки), всіх нас чекає приємна, солодка ніч.

Кароліна зажадала, аби я гарантував, що так воно й буде.

— Мусиш їй загарантувати, — сказав Йозіфек, — щоб вона могла спокійно працювати.

В цю хвилину відчинилися двері навпроти, і жінка в білому халаті гукнула Кароліні, що їй уже час.

— Вір нам, Кароліно, і все буде якнайкраще.

І хоч я, по суті, нічого певного не пообіцяв, Кароліна полегшено зітхнула. Йозіфек, жартома дав їй коліном стусана, тричі ляснув по потилиці й прошепотів:

— Ні пуху ні пера!

Потім за Кароліною зачинилися двері, і ми з Йозіфком пройшли кількома коридорами, спустилися залізними сходами, піднялися кам'яними й опинилися в залі, де між колонами за столами сиділо багато нагороджених хліборобів.

Зала ледь затемнена, сцену освітлюють рефлектори. Там діється щось незвичайне. Я вирішив спершу знайти наших дітей, а тоді спостерігати за сценою.

Незабаром я знайшов їх. Вони сидять самі в ложі неподалік од сцени.

— Ну, як ви тут? Не нудьгуєте? — питає Йозіфек, коли ми сідаймо поруч них в оксамитові крісла.

Геленка прикладає палець до уст, щоб ми не галасували, а Ладіслав показує на сцену, щоб ми теж дивилися.

Артист у білій єдвабній сорочці і в темних панчохах поставив на стіл стілець, на нього другий, третій. Стільці йому кидає помічник у синій формі з золотими гудзиками.

— Гоп! — каже артист, і помічник кидає стілець.

— Цей номер зветься «Людина без нервів», — шепоче Йозіфек.

Артист стоїть на четвертому стільці, гоп, летить п'ятий, він хапає його, поволі й старанно ставить на хисткій піраміді стільців, хоче його випробувати, сідає, стілець зненацька хилиться, артист скрикує й летить сторч головою.

Публіка зойкнула, вся зала миттю підхопилася. Що сталося?

— Анічогісінько, — бурмоче Йозіфек. — Це його трюк. Він натренувався падати з п'ятого стільця.

Артист удає, що впав через нещасливий випадок, обмацує, себе, чи цілий, навіть мить вагається, немов утратив уже певність. Але потому все ж таки зважується і знов підіймається по стільцях нагору.

Публіка не відає про ці хитрощі й аплодує його хоробрості й успіху. Людина без нервів уклоняється з п'ятого стільця, гоп, нагору летить шостий стілець, гоп, сьомий, кожного з них артист ретельно вирівнює, ставить. Тепер це все справді не жарт — піраміда хилиться то в один бік, то в другий, як щогла на хвилях.

• Предыдущая
• 16/23
• Следующая