В забутій країні - Санкритьяян Рахул - Страница 26

• Предыдущая
• 26/36
• Следующая

— Нохрі вбив жерців! — крикнув я. — Він намагається вдертися до гробниці. Якщо він загарбає скарби, ми загинемо.

— Наготуйте револьвери, — наказав Дхірендра, вибігаючи з кімнати, — і за мною!

Чан і Дхандас кинулися слідом, я — за ними. Хоч яке небезпечне було наше становище, але я, пам’ятаю, мимоволі усміхнувся: дуже кумедний вигляд мали староєгипетські боги, озброєні сучасною вогнепальною зброєю!

Коли ми вбігли до підземелля, обидва вартові гробниці лежали в калюжах крові.

Дальші події не можна описати стисло, хоч вони тривали якісь мізерні секунди. Я, здається, не брав участі в цій сутичці, бо так налякався, що зовсім забув про двадцятизарядний револьвер, який тримав у руці. Весь тремтячи від страху, дивився я на мечі, освітлені полум’ям смолоскипів, і враз помітив, що серед солдатів почалася якась метушня. Вони безладно бігали, наштовхувались одні на одних, падали і, схопившись на ноги, знову гасали по підземеллю, аж поки нарешті кинулися врозтіч. Це єгипетські боги з обличчям тварин напали на них, мов розлючені леви, і посіяли серед солдатів жах. Бог Гор височів на цілу голову над усіма, крім Нохрі. Від брязкоту зброї, пострілів і гамору я мало не оглух.

Бій тривав недовго. Псаро, Нохрі і воїни, які встигли врятуватися, відступили й сходами подалися до головної зали. Ми залишилися самі серед трупів убитих жерців та п’ятьох солдатів Нохрі.

Однак Дхірендра не втримався і теж побіг нагору. До нас долинуло кілька пострілів, потім усе затихло: мабуть, у Дхірендри закінчились патрони.

Нохрі із своїми людьми добрався до ріки і поплив човном у свій палац.

Отже, його перша спроба загарбати Серафісові скарби зазнала невдачі.

Коли Дхірендра повернувся, я побачив у нього на плечі кров.

— Вас поранено? — спитав я.

— Так, трохи дряпнуло… Цей диявол у золотому обладунку насилу вибрався звідси. Ми були так близько один від одного, що я не міг навіть добре націлитись.

— Не забувайте, що Нохрі ще до світанку може повернутись, — сказав Дхандас, — і тоді вже ми зазнаємо поразки, бо їх буде набагато більше.

— Це правда, але не треба забувати про забобони. Цим людям нелегко підняти зброю проти тих, кого вони вважають за богів, — заперечив я.

— Ви впевнені в цьому, професоре? — спитав Чан. — Невже ви думаєте, що Псаро нічого не зрозумів, побачивши, як Анубіс стріляє з револьвера? Адже він побував у Бомбеї, Калькутті, в Патні й Бенаресі. Спектакль закінчено. Треба швидко надумувати щось — ми маємо на це якихось півгодини, не більше.

— Треба сховатися в царському палаці. Це єдине місце, де ми зможемо почувати себе безпечніше, ніж десь-інде, — висловив я свою думку.

Дхандас, який саме уважно розглядав ієрогліфи, раптом спитав мене схвильовано:

— Професоре, амулет із вами?

— Ні.

— Тоді, будь ласка, принесіть його швиденько. Мені от що спало на думку: багато з цих знаків, здається, подібні до знаків на амулеті.

Я збігав по амулет, ще не розуміючи, що може бути спільного між цими кругами та амулетом.

Коли я повернувся, пан Чан сказав:

— Вважайте, що бог магії і чаклунства розкрив цю таємницю. Все зрозуміло. Це ж не що інше, як замок із секретом, подібний до тих, які випускають в Алігарсі.[28] Треба поставити літери в певному порядку, і замок відімкнеться. Ви, професоре, держіть амулет і дивіться на перший рядок, а я повертатиму перший круг; коли ви побачите, що ієрогліф на ньому збігся з першим ієрогліфом першого рядка напису на скарабеї, зупиніть мене. Те саме ми зробимо і з іншими кругами.

Першим на скарабеї зображено Хепера. Чан почав обертати круг, на якому було багато різних ієрогліфів та малюнків. Але от з’явився Хепер, і я сказав Чанові, щоб він зупинив круг.

Потім він почав обертати другий круг, і, коли малюнок на ньому збігся з другим знаком на скарабеї, я знову зупинив його. Те саме ми зробили з третім, четвертим і п’ятим кругами. Закінчивши перший ряд, ми побачили, що напис на ньому цілком збігся з першим рядком на амулеті.

Тепер ми спробували відсунути верхній поперечний бронзовий брус. Він легко ввійшов у кам’яну стіну, біля якої стояла статуя бога сонця.

Аж зараз ми помітили, що на скарабеї стільки рядків, скільки брусів на дверях, а ієрогліфів стільки, скільки кругів.

Ми повернули решту кругів відповідно до напису на скарабеї і всунули в стіну один по одному всі поперечні бруси. Вхід до гробниці відчинено! Але перед тим як увійти до гробниці, я ще раз глянув на ієрогліфи на кругах. От що було там написано:

“Скарабей проклинає того, хто перший спробує пробратися до гробниці, і попереджає, що сам Анубіс одведе цього зухвалого блюзніра туди, де його спіткають вічні страждання”.

Серафісова гробниця складалася з кількох кімнат; стіни їхні були прикрашені кольоровими малюнками; в цих малюнках відбито різні епізоди з життя фіванського вельможі.

Саркофаг з тілом Серафіса стояв на невисокому кам’яному постаменті в кімнаті, де не було на стінах прикрас, як в усіх інших. Навколо саркофага було розставлено багато глечиків, таць та різних побутових речей, мабуть, привезених сюди з Єгипту разом з тілом Серафіса. Від їжі, що її залишили тут у день похорону, не зосталось і сліду: адже, як відомо, Серафіс був сучасник Юдхіштхіра.[29]

У другій кімнаті була статуя Серафіса на троні, а поряд стояла маленька скульптура — його душа. У цій кімнаті зберігались усі багатства Фів. Тут було чотирнадцять скриньок, повних самоцвітів; мабуть, вони коштували багато мільйонів рупій. Підлога була встелена золотими плитами однакового розміру й форми. На кожній плиті вигравіювано Серафісове ім’я.

Коли Дхандас побачив ці незліченні багатства, з ним стався напад божевілля. Він довго реготав, витягнувши шию, аж поки знепритомнів.

На щастя, він не збожеволів остаточно — коли ми підняли його, він прийшов до пам’яті. Але тепер уже ніщо не цікавило його, крім скарбів.

Він не одводив очей від скриньок — на них навіть не було замків. Я злякано стежив за його обличчям: щелепа одвисла, погляд якийсь порожній, мертвий.

— Ми даремно гаємо час. Сидимо тут уже чверть години, а Нохрі може першої-ліпшої хвилини повернутися до храму, — сказав Дхірендра.

— Ваша правда. Нам треба йти, — погодився Чан.

— І все це залишити тут?! — скрикнув Дхандас, опускаючи руку в скриньку з коштовностями.

— А невже ви думаєте, що ми зможемо забрати все з собою? — хотів навести його на розум Дхірендра.

Я схопив Дхандаса за руку:

— Ходімо! Всі скарби й багатства світу нічого не варті, коли нас уб’ють.

Чан силоміць вивів його з гробниці і підтримував на сходах під руку, бо Дхандас заточувався, мов п’яний.

Ми з Дхірендрою відстали од них, зачинили двері, висунули бруси з правої стіни, всунули їх в отвори на протилежній стіні, повернули круги врізнобіч і таким чином знову замкнули двері.

Тепер ми знали таємницю. Виявилося, вона була дуже проста. З внутрішнього боку кожен круг мав невеликий квадратний шпеник; він входив у канавку на брусі і не давав йому зсунутися з місця. Брус мав круглу форму, але спереду був зрізаний. Відстань між брусом і кругом з переднього боку була з палець завширшки, а в інших місцях брус щільно входив у кільце. Шпеник стояв під певним ієрогліфом, і тому, тільки-но частина круга з цим ієрогліфом з’являлась в отворі в стіні, шпеник виходив з канавки і звільняв брус. А коли ієрогліф зсувався з свого місця, шпеник знову попадав у виріз і замикав брус. Таких кругів було понад сто, і кожен з них був як своєрідний замок.

Під горою, на якій височів храм бога сонця Ра, біля берега ріки було прив’язано багато човнів. Ріка в Мітні-Хапі була все одно, що канали в сучасній Венеції. Та й сама столиця серафійців, до речі, дуже скидалася на це гарне італійське місто. їздили в Мітні-Хапі, як у Венеції, переважно легкими човнами; від будинків, що стояли на березі, просто до води йшли сходи.

• Предыдущая
• 26/36
• Следующая