Тиміш та Юрій Хмельницькі - Мицик Юрій - Страница 20

• Предыдущая
• 20/22
• Следующая

Ув’язнення тривало майже десять років, що значно погіршило і без того слабке здоров’я молодшого Богданового сина. Він сидів у тюрмі у кайданах, його утримували в поганих умовах, на їжу давали всього дві «гривні» на день. В Україні, Росії, Польщі знали про його трагічну долю і здогадувалися, що Османська імперія використає Юрія в політичній боротьбі в Україні, тим більше, що час від часу поширювалися відповідні чутки. Згідно з ними турки мали взяти його з собою у черговий похід на Україну, щоб зробити його там гетьманом. Цікаво, що про це свідчив також Іван Мазепа — майбутній гетьман, коли потрапив у полон і опинився в Батурині у 1674 році. Про це писав і Дорошенко у своїх листах до Самойловича, додаючи дуже важливі свідчення: турки виділили 15 тисяч червінців, щоб переманити запорожців на бік Юрія–Гедеона; в останнього є чимало приятелів, навіть рідні, у самому Чигирині, також Жаботині й Ведмедівці. Не випадково чутки про Юрія Хмельницького періодично поширювалися по Східній Європі, привертаючи неабиякий інтерес і західноєвропейської громадськості, про що свідчить тогочасна преса.

Османська імперія готувала велику війну на українських землях, намагаючись у такий спосіб досягти гегемонії у Східній Європі. Гетьман Петро Дорошенко, хоч і був союзником султана, однак не збирався потрапляти у його васали, тим більше бути його маріонеткою. За таких умов турецький султан усе частіше подумував про використання в своїх інтересах Юрія–Гедеона Хмельницького. Тому 1670 року Юрія знову перевозять до Білгорода, дозволивши йому спілкуватися з Україною. У своїх листах, зокрема в листі на Січ, ймовірно до Сірка, турецький бранець вітає своїх приятелів (Суховія, Богаченка, Носа) й закликає січовиків до боротьби проти Дорошенка та підтримки своєї кандидатури. Однак ці політичні інтриги провалилися, а зміна ситуації на Правобережжі (наступ польських військ) змусила султана віддати наказ про повернення Хмельницького до стамбульської в’язниці Єдикуле.

Лише після складення Дорошенком гетьманських повноважень у 1676 р. турецький уряд звільнив свого бранця. Юрія–Гедеона вивели із замку Єдикуле, і великий візир проголосив його гетьманом і «князем малоросійської України» (за іншими даними — «князем сарматським і гетьманом Війська Запорозького»). Тут треба пояснити термін «Сарматія», бо нерідко дослідники трактують його з недоречною іронією. Так, справжня «Сарматія» — держава племені сарматів, які ще до Різдва Христового потіснили скіфів, давно вже не існувала. Але у середньовіччі виник т. зв. «сарматський міф», який особливо поширився в різних варіантах в Речі Посполитій XVІ–XVІІІ ст. завдяки деяким хроністам та публіцистам. Згідно з ним Сарматія поділялась на європейську (власне Річ Посполита) та азіатську, а сармати були предками слов’ян, отже їм і мали належати землі між Віслою і Доном. Слід відзначити, що турки в переговорах з дипломатами Речі Посполитої (Ян Гнинський та ін.) займали вигіднішу для України позицію, визнаючи, наприклад, окремішність України як самодостатньої країни, відмінної від Польщі. Таким чином, Юрій–Гедеон проголошувався потенційно (в разі успіху турецької зброї) правителем України і навіть значно ширшої території на сході Європи. Не випадково, що дипломатія Речі Посполитої протестувала проти такого титулування Юрія–Гедеона.

Цікаво, що «сарматський князь» цього разу став відмовлятися від заманливих пропозицій, посилаючись на своє чернецтво, але його звільнив від чернечих обітниць Константинопольський патріарх, який діяв тут за наказом великого візира. «Сарматський князь» був прийнятий самим султаном Мухамедом І V, і той дав йому інсиґнії влади: булаву й «санджаки», тобто прапори. Ібрагіму–паші (за деякими даними, це був трапезундський паша) було доручено провести колишнього в’язня на гетьманство. Очевидно, єдине, чого спромігся добитись Юрій–Гедеон, це звільнення багатьох козаків з турецького полону (більшість з них потрапила в неволю під час уманської катастрофи 1674 року). Турецька хроніка Рашид–ефенді, яку цитує в одній із своїх монографій сучасний український дослідник Тарас Чухліб, подає стислу згадку про аудієнцію Юрія–Гедеона: він «був запрошений до великого візира, убраний оксамитовим ковпаком і шубою, підшитою соболями». Йому були вручені (чи султаном, чи візиром) булава, один чи два бунчуки, прапори, барабан, фірман (письмовий привілей) султана на володіння Правобережною Україною, врешті печатка. Остання відрізнялася від печаток попередників Юрія–Гедеона, бо на ній не знаходимо традиційного зображення козака з шаблею та мушкетом. На ній зображувався кінний вершник з булавою у піднесеній руці, над кінською головою було намальовано яблуко з мечем, а вже біля вершника стояв козак з мушкетом і напис довкола: «Печать князівства Малоруського» (за іншими даними: «Юрій Хмелницкий, князь удільний руський». Цю печатку потім дістав у свої руки лівобічний гетьман Іван Самойлович, але її не використовував.

Самійло Величко й тут подав деякі оригінальні, хоч і досить тенденційні, відомості. За його версією, султан наказав привести з одного із константинопольських монастирів у диван (султанську раду) ченця Гедеона Хмельницького, звелів йому скинути чернечий одяг і «нарік його… очевидно через волосся нестрижене й неголене в чернецтві, князем назорійським». Назорей — це назва людини, яка дала Богу обітницю не пити алкогольних напоїв, не їсти винограду, не стригти волосся тощо. Деякі були назореями від народження, як–от: старозавітні Самсон, Самуїл, новозавітний св. Іоанн Предтеча. Тут можна відчути іронію літописця, який зазвичай негативно трактував Юрія Хмельницького. Однак слід згадати, що інколи у давньоєврейських текстах слово «назорей» вживається в сенсі «вождь», «князь», і тоді можна припустити, що Величко не зовсім вірно розтлумачив слова султана. Адже Юрію–Гедеону було дійсно надано гучний титул «князя». Але взагалі зовнішній вигляд Юрія–Гедеона і стан його здоров’я аж ніяк не можна було назвати задовільними. Вищезгаданий Ян Гнінський відзначав, що «сарматський князь» «три рани має в грудях, із котрих проступає кров, та й іншими хворобами недугує».

Мухамед ІV наказав новопризначеному гетьману виступити з турецькими військами в Україну. Юрій–Гедеон негайно став посилати в Україну свої «зазивні універсали». Стривожена цим Москва стала розпитувати Дорошенка, який уже склав булаву і перебував у Москві (фактично у засланні), про можливі заходи проти Юрія–Гедеона. Дорошенко порекомендував зігнати населення Жаботина й Ведмедівки до Чигирина, щоб турецький ставленик не міг дістати звідти підтримки і взагалі не мав би де притулитися в осінню пору. Дорошенко додав також, що його тесть Павло Яненко–Хмельницький є дядьком Юрія–Гедеона, а жінка його брата (Григорія Дорошенка) теж доводиться йому ріднею. В результаті цих порад цар наказав перевести Павла Яненка–Хмельницького та Григорія Дорошенка із сім’ями на Лівобережну Україну.

Повернення Юрія Хмельницького з політичного небуття викликало широкий розголос, що зафіксувала тогочасна преса, зокрема газети Бремена, Цюриха, Лейпцига, Гданська: «Хмельниченко отримав свою колишню булаву й дії при турецькій армії, що стоїть на Дунаї. Передбачають, що таким чином він знову повернеться на батьківщину». Цікаво, що свої документи Юрій Хмельницький підписував так: «Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, князь України», з чого видно, що він намагався пов’язати свій рід з одним із перших козацьких гетьманів. Титулувався Юрій Хмельницький з волі султана також «князем Молдавії і гетьманом Війська Запорозького», «сарматським князем», а потім і «руським монархом». Літописець Величко висміяв наміри Юрія–Гедеона, якого обізвав «розстригою–венжиком» (тут гра слів, бо «венжик» означає те саме, що і «вуж»), який «мав надію, що скоро приповзе на Україну з турецькими військами і звістить про себе козаків, то не тільки через достойність і заслуги його батька, старого Богдана Хмельницького, але й зі страху перед превеликою бусурманською силою Чигрин з усією Україною знову схилиться під турецьку владу, а його, Хмельниченка, легко зволить прийняти собі за гетьмана». Однак рукою літописця водила у даному разі нехіть до Юрія–Гедеона, і тому він його дії подав у дещо карикатурному вигляді. Між тим, справа виглядала куди серйозніше. Про потенційний перехід на бік Юрія–Гедеона у разі взяття Чигирина у 1677 р. подумували, наприклад, подільський полковник Остап Гоголь (предок знаменитого письменника), кошовий отаман Іван Сірко та деякі інші авторитетні старшини. Юрій–Гедеон мав якісь обнадійливі листи з України і обіцяв султану, що в разі його повернення на Батьківщину до нього масово приєднаються козаки і можна буде навіть без війни оволодіти Чигирином та Києвом.

• Предыдущая
• 20/22
• Следующая