Тиміш та Юрій Хмельницькі - Мицик Юрій - Страница 18

• Предыдущая
• 18/22
• Следующая

Потім Ян Казимир вирушив на Сіверщину, а Павло Тетеря з Військом Запорозьким — на Полтавщину. Всупереч сподіванням лівобічні гетьманці чинили запеклий опір. Коли ж Глухів витримав тривалу облогу, стало ясно, що ця спроба Речі Посполитої відвоювати Лівобережну Україну провалилася. Більше того, на Правобережній Україні почали вибухати антипольські повстання, найпотужніше з яких очолив Сулимка (Сулима?). Тетеря жорстоко придушив виступ Сулимки, одночасно розправившись із реальними чи потенційними конкурентами в боротьбі за гетьманську булаву, звинувативши їх у державній зраді. Зокрема, було розстріляно Івана Богуна та Івана Виговського, заарештовано Гедеона Хмельницького, митрополита Йосипа Нелюбовича–Тукальського і полковника Григорія Гуляницького — героя оборони Конотопа від московських військ. Хмельницького взяли, коли той повертався до монастиря від своєї сестри в Городищі. Прямих доказів його вини, як і митрополита Йосипа Тукальського, не було, але це не завадило Тетері на підставі королівського наказу навесні 1664 р. відіслати їх до Львова, а звідти — до фортеці Мальборк (Марієнбург) у Пруссії — колишньої столиці Тевтонського ордену. Там архімандрит Гедеон і митрополит Йосиф були змушені скласти присягу на вірність королю Яну Казимиру і гетьману Тетері 9.12.1665 року. Щоправда, сам Тетеря, а потім і Петро Дорошенко посилено клопотались про звільнення цих в’язнів з весни 1664–1667 рр., але без особливого успіху.

У Мальборку вони провели кілька літ аж до укладення Андрусівського перемир’я в 1667 році. Після цього перемир’я уряд Речі Посполитої мусив особливо дбати про поширення соціальної бази свого панування і дещо пом’якшив свою лінію в українському питанні. Юрія–Гедеона Хмельницького та Йосипа Нелюбовича–Тукальського перевели до королівського двору у Варшаві, але звідти вони невдовзі втекли поодинці. Ця втеча не обійшлася без допомоги майбутнього короля Речі Посполитої Яна Собеського, котрий виклопотав амністію для Юрія–Гедеона і той невдовзі виїхав з Варшави на арабському скакуні, дістався до Прип’яті човном, а вже за два тижні (наприкінці 1667 р.) його бачимо знову в рідному Чигирині. Тут гетьманував уже Петро Дорошенко, і прибуття сина славного Богдана і митрополита Йосипа сприяло зміцненню його позицій. Слуцький архімандрит, колишній ректор Києво–Могилянської академії, Феодосій Василевич–Баєвський відзначав, що митрополита Йосипа було з великими почестями прийнято у Чигирині і що він «з отцем Хмельницьким живе у Суботові… всі до отця Хмельницького горнуться посполиті зі старшиною і ордою». Як влучно відзначав видатний український історик Дмитро Дорошенко, «Тукальський і Хмельницький привезли з собою різко антипольські настрої. Хмельницький ще у 1669 р. не міг забути своєї неволі в Марієнбурзі і в листі до Яна Собеського 16.04.1669 р. писав, що воліє пити каву турецьку, ніж «Bier niemiecki», і гірко витикав, як його, «вбогого мніха, невідомо за що, панове поляки або скоріше католики, або кати мордували», так що тепер нема чого йому лякатись найгіршого поганина, коли поляки далися йому взнаки гірше плюгавого бусурманина. Жив він кілька літ, як пан, без польської амністії, а коли її діждався, то зазнав ласки, як пес від вовків. Безумовно, присутність у Чигирині Тукальського й Хмельницького паралізувала заходи, які робив польський уряд восени 1667 р., щоб прихилити до себе Дорошенка…». 25 грудня 1667 р. до Чигирина прибув представник царського боярина Шереметєва Василь Дубенський, котрий сповіщав гетьмана про затвердження у Москві Андрусівського договору і намовляв його розірвати союз із турецьким султаном та прилучитися до польсько–московської ліги. Наступного дня Дубенський вів переговори з цього приводу і з митрополитом Йосипом та архімандритом Гедеоном Хмельницьким і дістав від них обіцянку діяти у цьому напрямку і навіть інформувати Шереметєва «о всяких тайных вістях». Але навряд, щоб така обіцянка була щирою. Як Дорошенко, так і митрополит Йосип і архімандрит Гедеон були тяжко вражені вістю про затвердження у Москві Андрусівського договору і про те, що цар Олексій збирається до Києва. У цьому міг переконатися К. Тютерев — гонець московського посла Василя Тяпкіна, котрий був у Чигирині наприкінці грудня 1667 року. Однак про око все було начебто спокійно, навіть у церкві, де правили службу Божу митрополит Йосип Нелюбович–Тукальський та архімандрит Гедеон Хмельницький, поминали польського короля (на єктеніях) і московського царя (під час перенесення Святих Дарів). Інші московські дипломати–агенти доносили Тяпкіну про прибуття до Чигирина польських послів, яких гетьман і Гедеон Хмельницький «многими грубыми словами безчестили, и никакой им учтивости в Чигирині не было». Цікаво, що в цей час у Чигирині під арештом сидів один з представників промосковської партії — ніжинський протопіп Симеон Адамович. Його провідували в тюрмі митрополит Йосип та архімандрит Гедеон, які питалися у нього: чому він не хоче добра своїй Батьківщині, а хоче добра Москві? Адамович брехливо запевняв їх у своїх патріотичних почуттях, що не завадило йому невдовзі втекти і знову прислужувати Москві.

Андрусівське перемир’я, укладене між Росією та Річчю Посполитою, мало деякі позитивні моменти (об’єднання зусиль для боротьби проти агресії Османської імперії), але негативів було значно більше: воно узаконило й закріпило розчленування України, тому це викликало обурення й широке невдоволення українців. У цей період гетьман Правобережної України виступив виразником загальнонаціональних інтересів, прагнучи об’єднати Україну і відновити союз з Росією як рівноправний, у дусі договору 1654 року. Юрій–Гедеон підтримав таку політику Дорошенка. Почувши, що Гедеон хоче покинути чернечий стан і починає діяти проти короля та Речі Посполитої, польські дипломати вимагали від Петра Дорошенка припинити цю сваволю. Гетьман же у свою чергу не вірив цим словам, він запевняв, що Юрій–Гедеон присвятив своє життя Богу і не думає ні про які злі речі. У січні 1668 р. Дорошенко скликав раду, на якій був присутнім поміж інших і Юрій–Гедеон. Тут мова йшла про ставлення до лівобічного гетьмана, було стверджено, що він є московським ставлеником і тому його треба змістити, а московське військо, що стояло в українських містах, бити. На раді ухвалили також з’єднати Гетьманщину в одну державу і добиватись такого її статусу, як Молдавія у складі Османської імперії. На цій раді Юрій–Гедеон заявив, що він відкопає батьківські скарби і заплатить татарам, аби тільки не бути Україні під владою ні царя, ні короля. На початку 1668 р. на Лівобережній та Слобідській Україні вибухнуло антимосковське повстання, і Дорошенко повів війська на допомогу братам–українцям. Коли ж війська правобічних та лівобічних гетьманців злилися, серед останніх виникли заворушення, внаслідок чого було вбито Івана Брюховецького, а Петро Дорошенко став одноосібним гетьманом «обох боків Дніпра». На жаль, зміцнити своє становище на лівому боці Дніпра йому не вдалося. Після того як гетьманом там було проголошено Дем’яна Многогрішного, який увійшов під «царську руку», Україна знову розкололася.

На цей час припадає і погіршення стосунків між Дорошенком та Юрієм–Гедеоном. Початок охолодження, очевидно, слід пов’язувати з Корсунською радою 21 березня 1669 р., на якій було переобрано гетьманом Петра Дорошенка й ухвалено орієнтуватися на Османську імперію. Уточнимо, що ця рада відбувалася не в самому Корсуні, а в полі під містом. Саме там зібралися козаки й зарубіжні дипломати. Митрополит Йосиф і архімандрит Гедеон перебували тоді в місті, але в поле не виїжджали. Неприсутність останнього слід, очевидно, пояснити розбіжністю у поглядах щодо політичного курсу Гетьманщини. Ще до ради частина козаків хотіла бачити гетьманом саме Юрія–Гедеона, навіть сказала про це Дорошенку. За деякими даними, це була та частина козацтва, яка хотіла орієнтуватися на Московську державу, а не на Османську імперію. Невдоволені непоступливістю Дорошенка, турецькі дипломати повели закулісні переговори з Юрієм–Гедеоном, пропонуючи йому свою підтримку у разі, якщо він погодиться почати боротьбу за гетьманську булаву. Один із свідків ради казав навіть, що турки «взяли були Юраска Хмельницького й обирали його гетьманом», але той відмовився, кажучи, що він є ченцем, але якщо збереться Чорна рада наприкінці Великого посту або після Великодня, тоді він скине з себе чернечий одяг і хай тоді його обирають. Якщо його оберуть, то він не буде воювати проти Московії, а піде на Січ і буде воювати проти татар. Туркам це не сподобалося, і вони віддали перевагу Дорошенку. Але інші джерела дають протилежну картину: Юрій–Гедеон в їхньому світлі виглядає більш ревним прихильним протурецької орієнтації. Турки казали йому, що коли він стане гетьманом, то «хай чинить так, як його батько Богдан Хмельницький чинив з московським царем, з польським королем і з турецьким султаном», і були не проти його кандидатури, однак більшість козаків підтримала Дорошенка.

• Предыдущая
• 18/22
• Следующая