Богдан Хмельницький - Коляда Ігор - Страница 5
- Предыдущая
- 5/24
- Следующая
Тогочасний високий литовський посадовець Альбрехт Радзивілл у своєму описі був значно стриманішим і менш емоційним. Крім того, згідно з його версією, пропажу золота виявив Тиміш Хмельницький. Він же і вислідив злодія, довідався про його аморальні зв'язки зі своєю мачухою, котру, за наказом батька, і повісив разом із ключником на одній шибениці.
Інформація ж, яка виходила з козацького табору, вказувала на те, що причиною страти Мотрони став перехоплений лист Даніеля Чаплинського до своєї колишньої дружини, в якому містилася інструкція, як можна приховати викрадені у Хмеля скарби, а його самого отруїти. За дорученням гетьмана справу розслідував Тиміш. І саме йому начебто вдалося знайти викрадене золото та викрити спільників гетьманші, після чого Мотрону, а також її матір і ще п'ятьох чоловік було страчено.
Отже, за такої інформації, причина трагедії полягала не стільки у факті подружньої невірності Мотрони (якщо вона й була насправді), скільки в наявності розгалуженої шпигунської мережі в оточенні гетьмана, до функціонування якої якимось чином була залучена і гетьманша. Проте абсолютно очевидно, що особиста образа справила вплив на дії Б. Хмельницького, однак не вона стала вирішальним фактором, що визначив подальший вибір Хмеля — підняти повстання проти польської шляхти. Ще 1645 р. Хмельницький із деякими старшинами (Федором Вишняком, Кіндратом Бурляєм, Іваном Ганжою, Філоном Джеджалієм, Іваном Гирею, Яциною Лютеренком) готував нове повстання, котре почалося в 1648 р.
Третя дружина, Ганна — сестра ніжинського полковника Івана Золотаренка, а також полковника Василя Золотаренка (згодом наказного гетьмана і претендента на гетьманську булаву), вдова козацького полковника Пилипа (тому в народі вона також Пилипиха). Богдан вінчався з нею в Корсуні на початку серпня 1651 р. Померла вона 1667 р. черницею жіночого монастиря.
Сучасники знали Богдана як турботливого батька, що пестив своїх дітей і гостро переживав їхні невдачі, переймався проблемами їхньої освіти та особистого життя.
З трьох згаданих синів історія реально знає двох — дуже ідеалізованого Тимоша (народився 1632–го або 1635 p., мабуть, у Суботові) і переважно засудженого істориками Юрія (1640–1642 року народження).
Тиміш, ідеалізований лицар багатьох українських істориків, був юнаком з дуже неврівноваженою психікою. В історичних джерелах щодо гетьманича зустрічається не дуже зрозуміле, іронічне прізвисько «особливий син Венери».
Незважаючи на те що Богдан дуже любив свого старшого сина і бачив у ньому свого наступника на гетьманській посаді, він виховував його в спартанському дусі. Очевидці відзначали, що, прагнучи наставити свого молодшого нащадка на «путь істини», старший Хмельницький «наказав прив'язати його до гармати і міцно бити, поки той не поклявся йому, що буде добрим, статечним, і тільки потім наказав відкувати його. Часто Хмельницький за шаблю хапався, так що (Тиміш) не хоче потрапляти йому на очі». Згодом, під впливом батьківських настанов та вчителів, свавільний і гордовитий старший Хмельничанко стає освіченим, вправним і хоробрим козаком.
Як відомо, у ході Національно–визвольної війни старший син гетьмана відігравав помітну роль та зарекомендував себе досвідченим вояком. Гетьман доручав йому цілий ряд окремих військових операцій, з якими молодий Хмельничанко успішно справлявся. Гетьман цілеспрямовано привчав Тимоша до політичної, державницької та дипломатичної діяльності.
Не підлягає сумніву і те, що Богдан пов'язував зі старшим сином свої династичні проекти. Шлюб Тимоша з Розандою (Роксандою), дочкою молдавського господаря Василє Лупула, зорганізований під тиском збройної сили в Яссах 1652 p., доводить ці династичні плани цілком переконливо. Далекоглядна політична комбінація цього шлюбу полягала не лише в претендуванні Тимоша на молдавський трон, а й у спробі поєднання — шляхом посвоячення — з фактичним правителем Литви, великим литовським гетьманом Янушем Радзивіллом, що 1645 р. одружився зі старшою сестрою Розанди Оленою.
Посвоячення Богдана Хмельницького з Василє Лупулом викликало тривогу правителів сусідніх з Молдавією держав, передовсім Трансільванії та Валахії — Дьєрдя II Ракоці та Матея Басараба. Саме їx стараннями в Яссах було підготовлено змову, в результаті якої батька домни Розанди планувалося позбавити влади та вбити, а також захопити його казкові скарби. На початку квітня 1653 р. трансільвансько–валаські війська привели до влади Стефана Георгіцу, але Лупулу вдалося втекти з Ясс до Рашкова, де стояв з військом його зять Тиміш.
Блискавичний марш козацької кінноти на чолі з гетьманичем Тимошем, козацькими старшинами Іваном Богуном і Тимофієм Носачем у Молдавію, нищівна поразка змовників поблизу Ясс — і трон знову повернуто Василє Лупулу. Від легкості здобутої перемоги в молодого чоловіка домни Розанди запаморочилася голова, і він чи то з власної волі, чи з намови тестя, вступає в межі Валаського князівства. Спочатку фортуна була на боці легковажного гетьманича. Однак у момент вирішальної битви під Яловицею вчинилася страшенна буря, мокрий порох став непридатним для використання, нівелювавши тим самим перевагу влучної в мушкетній стрільбі козацької піхоти. Саме це значною мірою й вирішило результат битви. Після поразки під Яловицею Лупул знову втрачає владу і тікає в Україну. Його дружина і донька Розанда знаходять притулок у Сучавській фортеці. Під мури Сучави підходить 20–тисячне військо князя Дьєрдя II Ракоці та Матея Басараба. З серпня на визволення дружини з України вирушає на чолі восьми тисяч добірного козацького війська Тиміш Хмельницький. Менш ніж за тиждень гетьманич доходить до Сучавської фортеці й заходить у тил трансільвансько–валаським військам. Складається парадоксальна ситуація подвійного оточення. Адже, зважаючи на чисельну перевагу супротивника, для Тимоша єдино вірним рішенням стає завдання пробиватися до фортеці, аби допомогти обложеним у її обороні, сподіваючись тим часом на своєчасну підмогу з боку батька.
Проте до Сучави раніше за українську підмогу прибули польські війська. Перекинувши до міста сорок найбоєздатніших кварцяних корогв із приданою їм артилерією, поляки розпочали масований обстріл укріплень, під час одного з яких шматок ядра смертельно поранив молодого Хмельницького.
9 жовтня 1653 р. козаки здали фортецю ворогу. Щоправда, своєю хоробрістю вони завоювали право покинути Сучаву зі зброєю в руках, забравши з собою і тіло гетьманича.
Разом з похоронною процесією в Україну повернулася і молода Тимошева вдова. Тут, у Чигирині, якраз напередодні похорону гетьманича, що відбувся 27 грудня 1653 p., Розанда привела на світ двох хлопчиків–близнюків. Разом з ними вона деякий час проживала в Суботові. Згодом перебралася на помешкання до подарованого Богданом Хмельницьким Зіньківського Ключа, що на Полтавщині.
Смерть улюбленого сина Тимоша тяжко позначилася на здоров'ї гетьмана Богдана і викликала тривалу депресію.
Трагічною виявилась і доля молодшого сина гетьмана Богдана Юрія. Саме його Богдан незадовго до своєї смерті визнав за свого наступника на гетьманство.
У народній легенді середини XIX ст., яку записав П. Куліш, переповідалось, що «Хмельничанко, обусурманившись, збив пушкою з гори верх батьківської церкви, бажаючи дістатись батьківських грошей, які, кажуть, були замуровані на горищі церкви. Він прийшов за ними до Суботова, та боявся, бо тут стояло військо, то вже зі злості хотів розбити церкву… Хмельничанко живе й досі. Наші старі чумаки розказували, що бачили його в горах на свої очі. І при зустрічі він і сам казав, що «я син Хмельницького». Його ссе гадина, і він буде мучитись та блукати поміж горами аж до Страшного суду; а тоді вже Господь його простить, що обусурманившись хотів розбити батьківську церкву».
Старий Хміль нічого не шкодував, аби виховати Юрія справжнім козаком. Молодий гетьманич дістав непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим Письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво–Могилянському колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров'я Богдан повернув сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича в колегіумі був видатний український письменник, філософ і теолог Іоаннікій Галятовський. Повернувшись додому, Юрій Хмельницький продовжив науку. В одному з документів 1656 р. називається ім'я домашнього вчителя гетьманича — ченця Києво–Печерської лаври Іларіона Добродіяшка.
- Предыдущая
- 5/24
- Следующая
