Пилип Орлик - Коляда Ігор - Страница 10

• Предыдущая
• 10/21
• Следующая

Через місяць (у квітні 1712 р.) було погоджено, а в червні між Оттоманською Портою та Росією підписано на 25 років Андріанопольський договір. Згідно з ним Москва виводила війська з Польщі й Правобережної України, не втручалася у справи козаків і Запорозької Січі й залишала собі Лівобережну Україну з Києвом та його околицями. В договорі також було врегульовано проблему виїзду Карла XII з Туреччини.

Умови цього договору стали тяжким ударом для П. Орлика та його соратників. Адже вони розуміли, що Україна залишалася розділеною, над нею й далі панувала Москва. Влада Пилипа Орлика над Правобережною Україною, по суті, була несправжньою, оскільки там панувала Польща і не збиралась поступатися своїми здобутками. Гетьман намагався опротестувати зміст цього договору. Він звернувся до турецького візиря, намагаючись якнайґрунтовніше аргументувати свою позицію, посилаючись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: «Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа не для чого іншого з'єднав зброю Війська Запорозького зі зброєю війська Його Величності шведського короля і разом пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім Лівобережну, як більш залюднену…».

Турецький уряд залишив без уваги звернення гетьмана та наполегливо вимагав від Орлика, старшини, козаків і запорожців виступити на Правобережну Україну, щоб закріпити її за собою, однак не виділяв для допомоги ніяких військ. Щоб самотужки оволодіти Правобережжям та тримати там владу, Пилипу Орлику не вистачало військових сил.

Окрім цього додалися ще й матеріальні труднощі у забезпеченні війська та гетьманського уряду, розбрат у найближчому оточенні гетьмана. Туреччина з червня 1712 р. припинала утримання гетьманського війська та уряду, на яких до цього часу виділялося 10 000 талярів щорічно та щоденно 100 хлібів, 60 фунтів баранини, 90 фунтів яловичини, 30 фунтів рису, 12 фунтів масла, 6 фунтів меду, 6 фунтів свічок, 15 фунтів[1] солі, 15 кварт[2] вина, 20 кварт пива, 3 кварти оцту, 21 фунт пшеничного борошна, 60 горнців збіжжя, 3 хури сіна, З хури дров.

Унутрішні суперечності й постійні сварки стали ще одним чинником, який не сприяв консолідації українців у їхній нелегкій боротьбі за визволення Батьківщини від іноземного панування. В ході переговорного процесу у березні–червні 1712 р. між гетьманом і кошовим отаманом К. Гордієнком виник конфлікт, причини якого достеменно невідомі. За однією з версій причиною цього розладу могло бути невдоволення кошового отамана невдалими переговорами у Стамбулі. Так чи інакше, Гордієнко, не діждавшись закінчення переговорів, виїхав з Царгорода й опинився на Січі, де почав вести потужну агітацію проти гетьмана. Тимчасово козацтво, у зв'язку з цим конфліктом, поділилося: одна частина його сиділа в Бендерах або взагалі в Молдові і слухалася П. Орлика, друга стояла на Січі, підтримуючи К. Гордієнка.

Восени 1712 р. знову погіршилися відносини між Москвою і Стамбулом. Петро І не виконував своїх зобов'язань щодо виведення військ з Польщі та Правобережної України. 20 жовтня 1712 р. царське посольство в Константинополі було заарештовано і посаджено у фортецю Едикул. У новій війні було зацікавлено козацтво на чолі з П. Орликом, яке могло сподіватися на фактичне повернення Правобережної та Лівобережної України. Великий візир Юзуф–паша і великий муфтій, тлумач божественного закону, будучи підкуплені Москвою, висловлювались проти війни. Однак 29 листопада 1713 р. султан видав указ з оголошенням війни Московщині. І в листопаді цього ж року П. Орликові було наказано розпочати військовий похід на Правобережну Україну. Однак при цьому для спорядження українського війська турецька сторона не виділила жодного таляра. Без фінансової допомоги, без підсилення війська гетьмана турецькими яничарами наступ на Правобережжя був приречений. Український гетьман з неохотою вирядив частину свого війська на чолі з Дмитром Горленком на Правобережжя, де козаки зустріли сильний опір польського коронного війська. А тим часом військовий запал турків ущух і військові дії між російськими та турецькими військами так і не відбулися.

Повний провал протурецької дипломатичної орієнтації змушує П. Орлика покласти всі свої надії на свого давнього протектора шведського короля Карла XII. Становище останнього теж бажало б кращого. Між Карлом XII та турками виник конфлікт, пов'язаний з недотриманням шведською стороною домовленості про наступ на Польщу. Розгніваний турецький султан наказав вислати Карла XII з Туреччини. Бендерський правитель зрозумів усе дуже буквально і спробував ужити сили задля прискорення цього заходу: 1 лютого 1713 р. відбувся навіть бій між охороною шведського короля та турецькими яничарами. Карла XII вислали з Бендер, і він перебував на становищі майже полоненого в місті Доматиці.

Ситуація, що склалася, не могла не позначитися на становищі української еміграції. Сутичка між шведами та татарами спричинила також і конфлікт між українським гетьманом і татарським ханом. Учений Б. Крупницький свідчить: «Саме під час Калабалику хан післав до Орлика одного турецького урядовця та двох мурзів із запитом, кого тримається гетьман, короля чи турків і татар. На це Орлик відповів, що він прийняв протекцію шведського короля і її тримається, турецької протекції не визнає. Ця відповідь страшенно розлютила хана, й він вирішив був позбавити Орлика життя й арештувати його родину, і тільки заступництво ханового сина, Калги–султана, і старости бобруйського Сапєги, який тримався разом з ханом, вирятувало його з цієї небезпечної ситуації».

Перебування у Бендерах ставало для гетьмана все скрутнішим. У листах до Карла XII Пилип Орлик скаржився на фінансові труднощі, наступ на нього турецьких кредиторів. У листопаді 1713 р. кредитори викликали П. Орлика до суду, і лише з великими труднощами йому вдалося упрохати кредиторів відстрочити термін виплати за векселями ще на два місяці.

Окрім цього з гетьманського табору поступово починають відходити його прихильники та соратники, вони покидали Туреччину та переходили в Україну, сподіваючись випросити прощення у московського царя.

Протягом перебування у Бендерах Пилип Орлик, починаючи із зими 1713 p., почав шукати порозуміння з Польщею. Він уже не ставив великих вимог, не домагався звільнення Правобережжя від польської влади. Гетьман бажав тільки, щоб козаки, які осіли на рідних землях, дістали юридичне визнання з боку польського уряду. Більше того, він давав змогу полякам використати прагнення правобережних козаків об'єднатися з Лівобережжям, тобто допускав з'єднання обох частин України навіть під егідою Речі Посполитої. Проте Польща не хотіла конфлікту з Москвою і її цілком задовольняла територія Правобережжя. До того ж, у квітні 1714 р. турецький султан, маючи значні проблеми на Балканах, вирішує владнати відносини з Польщею, і 22 квітня 1714 р. посол польського короля Августа II уклав у Стамбулі з турецьким урядом договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Польщею.

Частина козаків П. Орлика, які були відправленні на Правобережжя, вели перманентні бойові дії з поляками ще до літа 1714 р., проте після наказу великого візира кримському ханові про заборону козакам сперечатися з поляками за Правобережну Україну під загрозою смертної кари козаки, переконавшись у безнадійності боротьби, складають зброю.

Таким чином, гетьманові Пилипу Орлику не вдалося реалізувати свій задум щодо звільнення Гетьманщини–України, не справдила його сподівань і протурецька орієнтація, залишалася лише надія на шведську підтримку та співчуття європейських монархів.

Відсутність реальної підтримки з боку Туреччини після підписання Андріанопольського договору, слабкість шведської сторони змушують гетьмана шукати альтернативних союзників у справі визволення Гетьманщини–України від московського ярма.

• Предыдущая
• 10/21
• Следующая