Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В. - Страница 9

• Предыдущая
• 9/21
• Следующая

Важливим наслідком Флорентійської унії в Україні після спроб впровадження її Ісидором став поділ Київської митрополії на Московську й Українсько–Білоруську. Саме в Українській митрополії вплив Флорентійської унії частково відчувався до 1501 року й став підставою для Берестейської унії 1596 року.

Наприкінці XV сторіччя католицьким Римом проводяться ще кілька спроб підкорити собі православні конфесії. Такі спроби відбулись у 1470–х і 1490–х роках. Але, слід зауважити, вони не були вдалими. Натомість такі замахи на незалежність грецького обряду викликали значне невдоволення в політичної еліти Московського князівства. У Москві почали серйозно замислюватися над тим, щоб, використовуючи утиски православної церкви католицькою як привід, утрутитись у внутрішні справи Великого князівства Литовського. Після такого втручання Москви спроби запровадити унію було на певний час згорнуто. Православна церква зберегла свій незалежний статус і продовжувала існувати у князівстві Литовському, хоча й перебувала у приниженому порівняно з католицькою церквою становищі.

Пригнічення, що їх зазнавала православна людність Великого князівства Литовського протягом XVI сторіччя, відчувались у всіх без винятку сферах суспільного життя країни. Православні єпископи не мали права входити до складу сейму й сенату Речі Посполитої, а православне духовенство обкладалось різноманітними податками, які були необов'язковими для духовенства католицького. Релігійний культ прихильників грецького обряду зазнавав з боку католицьких верств населення різноманітних кривд і глузувань, а будівництво православних храмів іноді взагалі заборонялось феодалами, незважаючи на офіційний дозвіл.

Не кращою була й ситуація всередині православної церкви. Посади для православного духовенства у Великому князівстві Литовському тепер надавали таким чином, щоб ті, хто на цих посадах перебував, не могли захищати церковні інтереси. Значно частіше посади православних священиків надавали за гроші або певні послуги кандидатів на користь урядовців великого князя. Приблизно в цей же час набула поширення й практика здавання землевласниками православних церков в оренду, на що пізніше багаторазово звертали увагу автори художніх творів історичної тематики. Найчастіше православні приходи потрапляли до рук орендарів єврейської національності, котрі бралися вести справи в маєтках польської і литовської шляхти. Зайве й казати, яким це було образливим для православного населення. Часто–густо українці грецького обряду стикалися з необхідністю платити орендареві гроші за проведення богослужіння у православному храмі, а іноді орендарі заходили ще далі — у приміщеннях православних церков влаштовували господарські споруди й навіть шинки. Не поліпшувало ситуації й те, що уряд Речі Посполитої на такі випадки просто не зважав.

Чинилось немало обмежень й у світському житті православної людності Великого князівства Литовського. їм заборонялось займати більш–менш вагомі посади в уряді країни або в міських магістратах. Перехід віруючих із католицького віросповідання у православне був категорично заборонений, а шлюби між представниками різних конфесій несли стільки обмежень і труднощів, що майже зникли як явище.

Роль наглядача у процесі зменшення впливу православної церкви на східних територіях Речі Посполитої взяв на себе католицький орден єзуїтів. Єзуїтський орден, або Товариство Ісуса, як ще його називали, був заснований 1534 року в Парижі іспанським лицарем Ігнатієм Лойолою та офіційно затверджений 27 вересня 1540 року римським папою Павлом III. Головною метою єзуїтів стало проповідування ідей християнства, поширення впливу католицької церкви і зміцнення влади папи римського. Організаційні принципи Товариства Ісуса будувались на основі суворої дисципліни, безумовного підпорядкування членів ордену лише генералові Товариства або римському папі, залишаючи поза увагою будь–яку іншу владу. У XVI–XVII століттях, намагаючись поширити свій вплив, єзуїти активно діяли в багатьох країнах світу, зокрема в Україні. Саме єзуїти, під чий вплив часто потрапляла влада Королівства Польського й Великого князівства Литовського, проводили планомірну політику з обмеження ролі православної церкви і досягли в цьому значних успіхів.

Завдяки такому стану справ виникла ситуація, коли православні громадяни князівства Литовського, і насамперед стара українська шляхта, мали б боротися проти експансії католицького Риму в Україну. Але чомусь ніяких спроб боронитись з боку представників православної церкви не чинилось. Скоріш за все, тут відігравав свою роль той факт, що найвища церковна православна ієрархія, за звичаєм, обиралась урядом Великого князівства Литовського. З приходом до влади Ягайла і його наступників, котрі сповідували католицьку віру, на ці посади у православній ієрархії, як уже було сказано, почали призначатись люди, лояльність яких до князівського двору у Вільно й королівського — у Кракові значно перевищувала їхнє бажання захищати інтереси православної конфесії. Внаслідок цього становище православної церкви в середині XVI сторіччя можна визначити, як глибоку системну кризу, тож протиставити щось вагоме католицькій експансії в українських і білоруських митрополіях просто не могли. А якщо додати до сказаного ще й процес полонізації, який дедалі більше охоплював стару українську шляхту Великого князівства Литовського, стає зрозуміло, що позиції православ'я на землях колишньої Київської держави захиталися серйозно як ніколи раніше.

Саме в цей період історії справу захисту православної віри у Великому князівстві Литовському беруть на себе так звані братства — національно–релігійні громадські об'єднання, які з XVI по XVIII сторіччя відігравали значну роль у суспільному житті України та Білорусії.

Братствам у культурному розвитку України епохи Ренесансу належить визначна роль. Потрібно зауважити, що ці об'єднання існували при православних церквах здавна, але спочатку мали суто релігійний характер. Однак роль таких спілок дещо змінилася під час запровадження в містах цехового устрою, з якого братства й запозичили організаційну структуру, тож зупинимось коротко на цій самій структурі.

Початок цехового устрою в містах, що встигли набути магдебурзького права, поклали ремісники — шевці, ткачі, мірошники, різники, гончарі, зброярі тощо. Організовані в цехи, вони мали свій внутрішній кодекс поведінки і дисципліни, а також власні цехові органи управління й навіть суд. У них були свої обряди і спільна каса, котра мала назву «цехова скринька». Були в кожного ремісничого цеху власні прапор, печатка і знак. Існувало навіть цехове вбрання для різних урочистостей, таких як церковні свята, весілля, похорони, обіди, засідання тощо. Кожен цех мав спеціальні відзнаки — своєрідні герби, які визначались відповідно до профілю ремесла. Спільно відбували члени цехів релігійні свята, опікувалися якоюсь церквою чи каплицею, жертвували кошти на храм. Відомо, що деякі цехи мали власні приміщення, як, наприклад, київський шевський цех, котрий на Подолі мав власний будинок із садибою. Іменувалися члени цеху «братчиками».

Історія створення братств сягає давніх часів. Ще в Іпатїївському літописі за 1134–1159 роки є згадка про так названі «братчини». Але до XV сторіччя ці організації ще не набули великого поширення. Діяльність братств активізувалася лише y XV сторіччі. Це зумовлювалося пожвавленням релігійного життя православної спільноти на тлі католицької експансії, а також реформаторським рухом у Європі, особливо гуситським. Зіграло свою роль у розвитку братств й економічне збагачення мешканців міст, яким магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації. І якщо цехи спочатку були суто світськими утвореннями, невдовзі, під впливом братств, вони набули яскраво вираженого релігійного забарвлення.

Головною метою братств у Великому князівстві Литовському була оборона своєї батьківської, тобто православної віри. Найстаршими з відомих братств можемо назвати Львівсько–Успенське братство, створене у 1439 році, а також Віленсько–Кушнірське братство, котре бере свій початок від 1458 року. В XVI сторіччі братства розповсюдили свою діяльність на широке політичне і культурне поле Великого князівства Литовського. Вони утримували православні школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, розповсюджували серед населення церковну літературу. Потрібно зауважити, що спочатку до складу братств входили переважно представники міщанства. Але пізніше до цих спільнот часто приєднувалися шляхта і духовенство.

• Предыдущая
• 9/21
• Следующая