Бій під Крутами. 1918 - Сорока Юрій В. - Страница 8

• Предыдущая
• 8/22
• Следующая

Жовтневі події у Петрограді радо вітала лише невелика частина співчуваючих більшовикам трудящих України. Переважна більшість наших співвітчизників підтримувала політику партій, які входили до складу Української Центральної Ради. Це були партії соціальних реформ і національного відродження, діяльність яких виглядала значно більш актуальною, ніж ідеї світової революції пролетаріату, що їх намагались протягнути більшовики. Тому одразу після захоплення влади закріпитись більшовикам в Україні не вдалося, і лише на пролетарському Донбасі вони знаходили співчуваючих для втілення у життя гасла «Вся влада – Радам!». Серед переважної ж більшості інших районів України події розгортались зовсім за іншим сценарієм. Особливо напружене становище склалося в Києві.

Одержавши повідомлення про повалення Тимчасового уряду, керівництво Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським прийняло резолюцію, в якій рішуче засудило збройне повстання у Петрограді. Не маючи підстав захищати Тимчасовий уряд, українські партії все ж таки висловилися проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів. На думку української інтелігенції, яка була широко представлена у складі УЦР, нова більшовицька влада не могла ототожнювати у собі всієї революційної демократії. Тож у Києві вважали, що в такій ситуації можливим є лише один вихід – створити в Україні дійсну, фактичну, крайову владу, тобто проголосити про створення нової держави на території, яка колись вважалась частиною Російської імперії. Тож 7 листопада 1917 року був оголошений текст Третього Універсалу Центральної Ради. Він стверджував:

Як бачимо з другого пункту, територією УНР Універсалом визначалися «землі, заселені у більшості українцями», що було важливим – напевне, вперше в документі, виданому УЦР, робилася спроба територіального визначення українських земель. Крім того, Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних реформ, націоналізацію землі, запровадження восьмигодинного робочого дня, встановлення державного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свободи слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканість особи і житла. З огляду на такий перелік першочергових завдань можемо стверджувати, що проголошення Української Народної Республіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності, сплюндрованої у далекому 1764 році указом Катерини II про скасування української Гетьманщини.

Однак, незважаючи на всі позитивні сторони, текст Третього Універсалу не може не викликати й деяких критичних зауважень. Проголошуючи створення Української Народної Республіки з метою захисту українського народу від петроградських путчистів, Центральна Рада одночасно прагнула «дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров'я, силу і нову будучність». Дивне формулювання, чи не так? Простіше кажучи, зваливши на власні плечі основний тягар перетворення Росії на федеративну республіку, Центральна Рада добровільно зобов'язувалася «силами нашими помогти Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів». Навряд чи буде помилкою стверджувати, що такі тези, включені до тексту Третього Універсалу, й були найбільшою помилкою УЦР. Одразу ж після проголошення Третього Універсалу з трибуни Центральної Ради УНР більшовики взялися розробляти план знищення УЦР як органу державної влади. Задля цього 17 грудня 1917 року було скликано Всеукраїнський з'їзд Рад. Скликаючи його, більшовики розраховували, що й в Україні у них піде все так само гладко, як це відбулось у Росії. Однак яким же було здивування представників нової петроградської влади, коли більшість із двох тисяч делегатів з'їзду підтримали Центральну Раду. На їхню вимогу керівництво з'їздом взяли на себе есери, обравши його головою Михайла Грушевського. У відповідь на такий крок члени РСДРП(б) на чолі з Володимиром Затонським, кількість яких налічувала 124 особи від 49 рад, переїхали до Харкова, де оголосили про проведення III з'їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів. І хоча легітимність такого зібрання була більш ніж сумнівною, позаяк у ньому брало участь усього близько двохсот делегатів, більшовики провели 24–25 грудня з'їзд Рад України. Не зважаючи ні на що, більшовицький з'їзд проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і надав їй статус федеративної частини Російської Республіки.

Одразу ж після прийняття цього більшовицька влада у Петрограді визнала створення Української Республіки. Ще не висохло чорнило на гарячково підготованих донбаськими більшовиками документах, як Петроградська Рада Народних Комісарів надіслала Центральній Раді ультиматум, у якому більшовики, прикриваючись демагогічними гаслами, примушували її відректись від політичної влади в Україні. В ультиматумі йшлося про право нації на самовизначення, про демократичні цінності тощо. Насправді ж суть більшовицьких вимог була очевидною – вони позбавляли український народ права самостійно вирішувати свою долю, не визнаючи УЦР «представницею працюючих мас Української республіки». Безцеремонно втручаючись у внутрішні справи України, керівники більшовицької Росії вимагали від Центральної Ради негайно капітулювати і пропустити російські війська на Південний фронт, припинивши роззброєння червоної гвардії. Телеграма, що надійшла з Петрограда на адресу УЦР, закінчувалась словами: «у разі неприйняття цих вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

Однак 20 грудня 1917 року з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України відкинув умови ультиматуму. Очевидно, очікуючи саме на такий розвиток подій, Раднарком вирішив силою зброї встановити «революційний лад» в Україні.

Слід зауважити, що в Україні більшовики мали, крім прихильних їм військових загонів на Західному фронті, запасні полки, що розташовувались у деяких містах, а також частини червоної гвардії, які набиралися з робітників Харківщини і Донеччини. Однак головну їхню силу все ж становили загони російської червоної гвардії, що мали розпочати наступ з пів-

ночі. Цій більшовицькій армії протиставлялось військо Української Народної Республіки, що складалося з нечисленних добровольчих частин і куренів Вільного козацтва.

І початок відкритої агресії проти молодої Української Народної Республіки не забарився – 25 грудня 1917 року тридцятитисячна російська армія під проводом уже знайомого нам В. Антонова-Овсієнка чотирма групами вирушила з Гомеля і Брянська в Україну, обравши напрямки Чернігів – Бахмач, Глухів – Конотоп і Харків – Полтава – Лозова. Одночасно з цією інтервенцією у містах Лівобережної України було підготовлене повстання місцевих більшовицьких осередків, причому більшовицькою пропагандою було деморалізовано деякі українські гарнізони. 26 грудня більшовики зайняли Харків і, розвиваючи наступ, узяли під свій контроль Лозову. 9 січня 1918 року впав Катеринослав, 15 січня – Олександрівськ, а 20 січня було захоплено Полтаву. Одночасно з цим Брянська група захопила Глухів і Конотоп. Попереду був Київ.

• Предыдущая
• 8/22
• Следующая