Бій під Крутами. 1918 - Сорока Юрій В. - Страница 10

• Предыдущая
• 10/22
• Следующая

Читаючи рядки Четвертого Універсалу УЦР, раз по разу ловиш себе на думці: як так сталося, що вже за кілька тижнів після виходу такого полум'яного заклику стати до боротьби за власну волю українці дали змогу більшовицьким загонам червоної гвардії відібрати у себе власну країну? Мовчки спостерігали за тим, що відбувалось, і байдужно дозволяли надіти на себе радянське ярмо? Та чи лише байдужність привела до краху УЦР? Навряд, скоріш за все були у цьому процесі інші чинники. Однією з головних бід України в усі часи була дивна нездатність українців виступити єдиним фронтом, об'єднавшись перед лицем спільного ворога. Як у давні часи, так і протягом XX сторіччя ми знову й знову з подивом спостерігаємо, як різні політичні сили, виходячи головним чином з власних амбіцій, забувають про свою державу і буквально розривають її тіло іноді зовсім безглуздими протиріччями. Це відбувається у наш час, подібне відбувалось під час визвольних змагань періоду Другої світової війни, не уникла такого протистояння й УНР. І не просто не уникла – вона припинила своє існування через неможливість деяких державних і політичних діячів зрозуміти, що для них є найбільш пріоритетним у захисті незалежності новоствореної держави. А з огляду на те, що політикум є лише віддзеркаленням суспільства, можемо стверджувати: саме роздрібненість суспільства призвела Українську Народну Республіку до краху. І яскравим прикладом цього є той факт, що на тлі потужного наступу більшовицьких військ на північно-східному кордоні і Лівобережжі у Києві несподівано розпочалось Січневе повстання. Хоча таке вже й несподіване? Було б несправедливим не згадати, що броунівський рух серед українців підтримувала саме більшовицька Росія, про що стане зрозумілим після аналізу подій повстання 1918 року у Києві.

Центром підготовки до збройного повстання став київський завод «Арсенал». 5 січня 1918 року загони Вільного козацтва вилучили з «Арсеналу» велику кількість зброї, провели обшуки на підприємствах міста і заарештували низку більшовицьких діячів, що було вкрай необхідно зробити з огляду на більшовицький наступ. У Центральній Раді, безумовно, добре знали стан справ на підприємстві, робітники якого відверто співчували більшовикам, тож не зупинились лише на вилученні зброї. Особливим наказом УЦР було закрито орган Київського комітету РСДРП(б) – газету «Голос соціал-демократа». Також з «Арсеналу» планувалося вивезти запаси вугілля, що повинно було привести до зупинки виробництва і закриття заводу. А далі, 9 січня 1918 року, Центральна Рада проголосила Четвертий Універсал. Слід сказати, що київські більшовики заздалегідь готувалися до повстання, яке планувалося розпочати з наближенням до міста радянських військ. Подібну тактику більшовицька партія використовувала і раніше. Це робилось для відтягування лояльних до УЦР сил з антибільшовицького фронту, а також для прикриття прямої агресії радянської Росії проти УНР в очах світової спільноти. Тактика полягала у тому що при наближенні російських революційних загонів, в українських містах спалахували повстання, керовані більшовиками. Не вдаючись у довгі дебати, більшовики у Петрограді просто стверджували, що радянську владу встановлювали українські трудящі за братньої допомоги революційного російського війська. У такий спосіб уже була встановлена радянська влада у Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Єлизаветграді (Кіровограді). Тепер настала черга Києва.

Ранком 15 січня більшовики провели серед робітників «Арсеналу» мітинг, на якому підбурили людей на опір владі. За допомогою солдатів Шевченківського полку, який охороняв склад конфіскованої зброї, озброєння було повернуто на завод. Того ж самого дня на спільному засіданні Київського комітету РСДРП(б) з міською Радою робітничих і солдатських депутатів у приміщенні Комерційного інституту було запропоновано розпочати повстання негайно. Його метою було повалення влади УЦР і об'єднання з більшовицькою Росією. Присутні на засіданні делегати від двох полків пообіцяли підтримати повстання. Збори обрали для керівництва революційний комітет у складі більшовиків Яна Гамарника, Олександра Гурвіца, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга і ще кількох осіб.

Повстання розпочалося о 3-й годині ночі 16 січня 1918 року виступом радикально налаштованих більшовицьких осередків на заводі «Арсенал». Уже вранці представники Київських Рад робітничих і солдатських депутатів вручили Центральній Раді вимогу повсталих передати їм владу у Києві. УЦР вимогу повсталих рішуче відхилила. З вечора в місті розпочалися збройні сутички. Головні сили більшовиків зосереджувалися навколо «Арсеналу» на Печерську, осередки повстання з окремим керівництвом виникли також на Шулявці, Деміївці, Подолі. Окрім цього повстанці захопили залізничну станцію Київ-Товарний, мости через Дніпро, Київську фортецю та кілька складів зброї. На Подолі загони червоної гвардії взяли під свій контроль Старокиївську поліцейську дільницю та готель «Прага» неподалік від будівлі Центральної Ради. Вже наступного 17 січня повстанці зайняли центр Києва, в місті почався загальний страйк, припинили роботу водопровід, електростанція, міський транспорт.

З перших днів УЦР виявилася неспроможною навести лад у столиці. Це пояснюється тим, що в місті майже не було лояльних до Центральної Ради військ, тож з більшовиками воювали лише окремі підрозділи Богданівського, Полуботківського, Богунського полків, а також Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців і підрозділи Вільного козацтва. Ускладнювало ситуацію те, що частина українських вояків, піддавшись на пропаганду більшовиків, виступила на їхньому боці, а ще більша кількість дотримувалась нейтралітету. Не було також єдиного командування – силами УЦР керували два штаби – коменданта Михайла Ковенка і командувача Київського військового округу Миколи Шинкаря. Великою помилкою УЦР стало й те, що у Києві перебувало до 20 тисяч солдатів і офіцерів старої російської армії, які лишались сторонніми спостерігачами, але українська влада не зробила жодного кроку, щоб залучити їх на свій бік. Проте, навіть з огляду на всі ці прорахунки, ситуація швидко змінювалась на користь УЦР.

У той самий час, коли відбувались вищезгадані події, у Києві проходили VIII загальні збори Центральної Ради. 19 січня УЦР звернулась до киян із закликом, у якому повідомляла, що урядові сили контролюють усі ключові установи міста. Цей заклик також було звернуто до робітників, з вимогою припинити страйк, від якого найбільше потерпає населення міста. УЦР обіцяла вирішення найближчим часом назрілих проблем пролетаріату та проведення широких соціально-економічних реформ. Усе ж, мусимо зауважити, що остаточно становище почало виправлятись після 19 січня, коли до Києва прибули Гайдамацький кіш Слобідської України під командуванням Симона Петлюри, що відступав під ударами військ Муравйова, та Гордієнківський полк, який привів з Північного фронту полковник Всеволод Петрів. Наявними силами надвечір 20 січня повстання на вулицях Києва було придушене, тримався лише його осередок – завод «Арсенал». Однак і основному оплоту більшовиків не судилося довго протриматись. Після кровопролитного штурму він був узятий військами Симона Петлюри ранком 22 січня. Пізніше більшовики поширили брехливий міф, ніби українські вояки розстріляли у дворі «Арсеналу» триста його захисників. Однак, згідно із свідченнями очевидців, цього не сталося. Гайдамаки, які під час штурму зазнали значних втрат, дійсно спочатку хотіли розстріляти полонених, але за наказом Симона Петлюри на це було накладено заборону.

Як і десятки інших подій української історії, бій під Крутами, що відбувся під час наступу частин більшовицької Червоної армії на Київ, викликає протилежні погляди. Так само, як і факт існування незалежної держави Україна. І якщо одні намагаються відшукати в перебігу подій далекого 1918 року і в існуванні нашої держави логіку і незаперечний факт, інші, незрозуміло чим керуючись, заперечують значення першого і доцільність другого. Ми спробуємо уникнути міфологізації і викласти хід бою під Крутами виключно мовою спогадів її свідків і сучасників.

• Предыдущая
• 10/22
• Следующая