Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 55

• Предыдущая
• 55/103
• Следующая

Нарешті після довгого очікування Ходкевич дав гасло відходити за шанці. Ворота валу відчинилися, приймаючи вояків під захист укріплень. Турки залишилися на місці ще якийсь час, потім потяглися до свого табору. Почалась артилерійська дуель. Ретельно вимірюючи гарматні стволи, гармаші підпалювали порох і уважно стежили за напрямком польоту ядра. Все живе втискалось у землю, з острахом поглядаючи в похмуре, укрите сивими хмарами небо. Після двогодинного обстрілу турки ще раз кинулися на козацький табір і ще раз були відкинуті. У фосах, що їх тільки-но вивільнили від трупів, залишилися дві тисячі нових покійників.

Вечір покрив поле бою, і разом з темрявою прийшов дощ. Козаки сумно та втомлено сиділи довкола кабиць, замотавшись у кобеняки, і їли пісну вечерю: тетерю на воді та сухарі. Нестача продуктів, що про неї до цього лише говорили, стала однією з реалій. Деякі полки почали різати коней, що й так гинули через відсутність фуражу.

Мокра деревина ратища неприємно холодила долоню, а з намоклої шапки скапувала вода. Під ногами багнюка, а десь попереду збите копитами поле. З нього може чигати небезпека. Косі струмені дощу монотонно стукотіли по шкіряному дашку шмигівниці.

Андрій Кульбаба спер ратище на люшню шмигівниці й почав припалювати люльку. Вдарив кресалом, яке ледь утримували замерзлі пальці. Намокле кресало не могло підпалити трут. Андрій зітхнув і сховав люльку до кишені. Почув позаду невиразний шурхіт і рвучко повернувся, вихоплюючи пістоль.

— Свої, не стріляй! — долинув голос старшого Кульбаби. Він виринув із темряви, тримаючи у руках кожух. Підійшов ближче. — На ось, одягни. Змок, напевне.

Андрій похитав головою:

— Ні, не треба. Та й дощ, бачу, закінчується.

— Усе ж одягни. Що, дарма ніс?

Андрій, зітхнувши, розшпилив ґудзики промоклого жупана і зняв його, кинувши на шмигівницю. Одягнув теплий баранячий кожух. Одразу відчув себе ліпше.

— А кресала сухого не маєте?

Батько дістав кресало.

— Тримай.

Андрій вибив вогонь та припалив люльку. Глибоко затягнувся гірким димом. Старший Кульбаба розглядав щось у турецькому таборі.

— Дякую, — повернув Андрій кресало.

— Знайшов за віщо, — батько сховав кресало у складки очкура й завмер, вдивляючись у вогку далечінь.

Андрій поволі поглядав на кремезну батькову постать. Він виріс у середовищі, де цінували чоловічу силу, мужність, а батько віддразу показав себе вправним у володінні як холодною, так і вогнепальною зброєю. Тож він миттю завоював повагу сина, так, як би виростив його у своєму домі. З дитячим захопленням Андрій поглядав, як батько, вставши на окопі на повен зріст, посилав у ворога стрілу за стрілою. Навколо сичали кулі, але його це зовсім не турбувало. Натягав лука зі страшною посмішкою на вустах і лаявся, коли стріли не потрапляли в ціль…

— Чому не спите? — запитав Андрій.

— Не спиться. Що там, спокійно?

— Спокійно. Сьогодні вже не полізуть.

— Не любить турок уночі воювати.

— Чому? — зацікавлено подивився Андрій на батька.

— Розумієш, у них традиція. Вдень мусульманин їсть мало, і їжа легка, пісна. А під час вечері їдять вони вдосталь, і їжа вже тяжча. Вечірній намаз закінчать, нажеруться — і спати. Це ще з діда-прадіда. Тож вони давно звикли.

— Треба б у гості навідатись.

— Треба. Гадаю, незабаром воно так і буде. Припас закінчується, порох, олово. Їсти ще на тиждень. Сагайдачний щось собі метикує. Він уночі воювати вміє, я вже не раз із ним ходив і на турків, і на татар…

По валу почали перекликатися вартові. «Пильнуй!» — відгукнулося луною десь далеко. Йому відповів інший голос ближче, потім ще ближче.

— Пильнуй! — крикнув Андрій. Він із задоволенням подумав, що ніхто не спить. Голоси лунали бадьоро, навіть весело.

Мокра і непривітна темрява потроху рідшала, відпускаючи з вогкого полону вози, шатра, мішки та бочки з табірним майном. За останні два дні в обозі з'явилося багато землянок — бурдюгів, що в них козаки ховалися від негоди. Їхні закладені гілками дахи робили табір обжитим, схожим на якесь чудернацьке селище. Доповнювали картину худі корови й вівці, що ходили поміж наметами, возами і бурдюгами. Тепер їх було значно менше.

Якщо подивитися на другий бік триметрового валу, можна було побачити чорне, місцями збите на багнюку поле, у якому подекуди ще лежали купи трупів, почорнілих і розбухлих до надзвичайних розмірів. Страшне обличчя війни.

Підійшов Хвилон Беркут. Довго дивився у бік турецького табору. Потім повернувся до козаків. Привітався.

— Усе було спокійно? — запитав в Андрія.

— Спокійнісінько.

— Як там Горбоніс?

— Та нічого, одужує. Нудьгує, що не на окопі.

— Ще встигне. Турок не відступиться від свого.

— Та й ми ніби не задніх пасемо…

— Якби ще ляхи так само… Ну добре, зараз вас поміняю. Підете снідати…

У таборі було людно. Козаки, прокинувшись, займалися своїми справами. Спітнілі червонолиці кашовари, як завжди, помішували страву, що кипіла у велетенських казанах. Бігали з дровами, мішками і відрами заклопотані молодики. Усе як завжди.

Після сніданку табором прокотилася приголомшлива новина: турки переправили через Дністер багато гармат і зараз вимірюють їх на ліве крило козацького обозу. Крім того, через цей самий міст, збудований поляками, перейшла орда Кантемір-мурзи. Татари розділились: одна частина стала біля мосту, цим самим перекриваючи сполучення з Кам'янцем і взагалі з Польщею; друга частина орди пішла плюндрувати Поділля. Через кілька годин з-за обрію на півночі піднялися сотні димів.

Заметушились і в замку. Ходкевич, що відпочивав після чергового нападу епілепсії, змушений був сісти на коня і виїхати до запорізького табору. Разом із ним вирушив Любомирський і всі комісари. Вони довгою кавалькадою проїхали до самого берега Дністра, супроводжувані здивованими поглядами козаків. Спинилися над високим схилом річки.

Якийсь час Ходкевич дивився на татар у далекозорну трубу. На його вилицях несамовито вигравали жовна.

— Пан Любомирський, здається, пропонував не руйнувати міст?

— Цо пан має на увазі?! — аж підскочив Любомирський.

— Вашмость добре мене розуміє. То є питання недалекоглядності! — Ходкевич опустив трубу і люто позирнув на Любомирського.

— Наш шановний генерал шукає винуватця своєї помилки? — сердито посміхнувся Любомирський.

Ходкевич трохи помовчав. Потім мовив уже спокійніше:

— Я мав намір зруйнувати міст, а ви мене весь час відмовляли, хіба не так?

— Так, прошу пана! Але ж міст нам конче потрібний — це ж комунікація з Кам'янцем, з ойчизною. Неможливо було її розірвати!

– Її вже розірвав Кантемір-мурза, прошу пана! — стримано відповів комісар Яків Собеський.

— Це свідчить лише про те, що переправу треба було ліпше охороняти, — відмахнувся Любомирський. Він бачив, що майже всі комісари на його боці, крім Собеського.

Під'їхав Сагайдачний у супроводі військового писаря та осавула. Вони поставали поблизу шляхтичів і мовчки дивилися на татар, що розсипалися на протилежному березі.

— Що скажете, пане запорожець? — запитав Ходкевич.

Сагайдачний відповів не одразу. Він мовчки дістав люльку, наклав, запалив кресалом трута і роздмухав вогник. Припалив.

— Україна горить, — мовив сумно.

— Я маю на увазі становище війська, прошу пана, — зазирнув йому в очі Ходкевич.

— Припасу мало. А зараз і від Польщі відрізані. Вихід один.

— Який?

— Навідати турків уночі.

Ходкевич хмикнув.

— Це надто ризиковано. Крім того, це компетенція Сейму, я сам не можу вирішувати. Про це вже, прошу пана, була мова, тож чекаю на послів із Варшави. Тоді й буде видно.

— Я щойно радився зі старшиною, — сказав Сагайдачний. — Вони вимагають напасти на табір за річкою. Козаки не задоволені тим, що на їхніх очах грабують українські землі.

— А особисто ви якої думки?

— Я волів би не розсіювати сили.

— Добре! — Ходкевич оглянув присутніх. — Коли тут зібралися представники командування обох таборів, можна провести військову нараду. Нехай кожен скаже свою думку про нічну атаку і напад на Кантемір-мурзу, що пропонують наші союзники. Ви, пане Любомирський.

• Предыдущая
• 55/103
• Следующая