Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 33

• Предыдущая
• 33/103
• Следующая

У таборі, що потроху відходив від бойової лихоманки, налагоджувалося звичне військове життя. Джури й молодики розносили хліб, пастрему та саламату. До шпиталю потягнулися поранені.

Біля Сагайдачного зібралися викликані джурами полковники. Мовчки очікували початку імпровізованої наради. У всіх був піднесений настрій. Результати першої атаки, а також виклик Сагайдачного (очевидно, Конашевич уже щось надумав!) вселяли оптимізм на майбутнє. Сагайдачний підтримав сподівання.

— А що, пани полковники, як справи в полках?

— Добре!

— Б'ємо!

— Не такий страшний він, диявол, як його малюють!

— Добре, що б'єте. Втрати великі?

Підрахували. Вийшло — три десятки вбитих, переважно, гарматним вогнем, та ще півсотні поранених. Половина навіть не зверталася до шпиталю.

— Все одно багато, — нахмурився Сагайдачний, — треба буде шанці допрацювати. Часу поки що обмаль мали. Ну, добре. А чи не час дати погуляти козакам? Треба Ходкевичу показати, як козаки воюють, а то щось настрашився. За окоп і носа не висуне!

— Треба, — погодилися полковники.

— Саме час, Конашевичу! Сидимо, як кроти, сон бере.

— Та й я дивлюсь. Отож від кожного полку…

Над головами, з оглушливим злим шипінням пролетіло величезне ядро. За сотню кроків від старшин воно вдарилось у землю й вибухнуло, наповнивши околиці гуркотом і хмарами диму. Від несподіванки коні кинулися врізнобіч.

— Чорти нехрещені! Пси би вам писки гризли! — притримав Дорошенко зляканого коня.

— Отож від кожного полку, — продовжив Сагайдачний, — по тисячі охочекомонних готуйте до розгардіяшу. Щоб через годину були напоготові. Поки що через окоп нікому голови не показувати, щоб турок передчасно не здогадався. А ми тим часом їм на гонорі пограємо, хай ще раз у наступ лізуть. Коли відіб'ємо, сідайте їм на плечі… Бачу, в них гармат забагато, най поділяться.

Полковники, не гаючись, погнали коней готуватися до бою, а Сагайдачний поїхав повз козаків, що лежали у шанцях.

— Агов, дітки! Щось турки налякалися, не лізуть більше.

— Та не лізуть, батьку!

— То, може, попросите?

— А чи їм вклонитись?

— Ні! Перед собаками шапки не ламають!

— Що ж тоді нам робити?

— Гадаю, ліпше в пику плюнути, згодні?

— Авжеж згодні, батьку!

— Ну, то вилазь на окоп, хто турецьку й татарську знає. І щоби мені дошкульніше бусурман привітали. Щоб вони бісилися від люті!

Вигадку сприйняли з ентузіазмом.

— Ото добре наш батько придумав, — гомоніли козаки, — оце розумна голова!

А через хвилину сотня козаків уже вискочила на окоп і почала насміхатися над яничарами, що стояли за двісті кроків попереду. Влучні жарти перемежувалися з реготом усього козацького війська.

— А що, правовірні, чоловіків своїх на війну не взяли? Хіба у вас завжди тільки баби воюють? — гукав голий до пояса запорожець.

— Та хіба це баби? — у такт першому дивувався другий козак.

— А хто ж? Дивися, побратиме, як одягнуті! Немов молодухи до шлюбу! — над полками лавиною вибухнув регіт.

— Та ні, — не вгавав другий, — це не баби. Гадаю, що це ні се ні те. Ось що!

– І то як воно так?!

— Та, мабуть, вони євнухи. Глянь на отого пикатого, ну чим не різдвяне порося?

Далі хтось витягнув на окоп цілий бурдюк свинячого сала з наміром почастувати бусурман. Хтось стягнув широченні шаровари «з достатком» і пропонував поцілувати хрещеного у те місце, що нижче спини.

— А чи знаєте, поганці, що ваш Магомет робив, поки пустелею верблюдів поганяв? Ні? Та з верблюдицями пестився! Тож ви маєте наслідувати пророка! Он у вас в таборі добра цього — на всіх досить! — вигукував кремезний сивовусий козак. — Мерщій біжіть, а то султан сам не впорається!

У турецьких порядках зашуміло, застогнало і, ламаючи ряди, аскери кинулися на приступ. Несамовито вимахували зброєю, щодуху бігли до козацьких укріплень. Ляскали у безладі постріли яничарок. Здавалось, ось-ось вони вкриють окоп і вдеруться до табору, знищуючи все живе на своєму шляху.

Однак, як і в минулі рази, шанці оповилися хмарами диму, посилаючи впритул туркам гарячі кулі та ядра. Лічені секунди минали між залпами, кожний із яких віддавався звірячим виттям скалічених людей. Ось уже сотня кроків відділяє розлютованих турків від ворога, півсотні, тридцять кроків… Задні бігли, спотикаючись через трупи передніх і, у свою чергу, десятками валилися, мов скошена трава. Ось уже залишився десяток кроків, уже схилилися поміж дишлами возів козацькі списи, готуючись прийняти на себе силу кавалерійського удару. Ще залп! І нарешті атака захлинулася. Турки кинулися назад, знову-таки падаючи від добре організованого вогню.

— Час! — закричав Сагайдачний, виймаючи шаблю. — Зискарю, Дорошенку, за мною!..

Білою стрілою кинувся баский кінь, несучи сивобородого вершника. За ним стрімким чвалом покотилися шість тисяч комонників. Наздоганяли турків і падали Божою карою на їхні голови. З п'янким задоволенням гуляли козаки дністровими берегами. Рясний урожай збирала смерть, малюючи багрянцем зелені схили і рівнини.

З польського табору за всім цим спостерігали полководці. І протягом дня мінявся вираз на шляхетних обличчях: від напруженого очікування до здивування, навіть притамованої радості. Перші успіхи козаків підняли дух польського війська, і, коли загін запорожців врубався у турецьке військо, до Ходкевича підскочили комісари.

— Пане гетьмане, дозвольте виступити з полком гусарії? — почав граф Михайло Тарнавський.

Ходкевич зиркнув на нього з-під лоба.

— Пан Тарнавський кудись поспішає?

Тарнавський набундючився:

— Річ не у поспіхові! Треба розвивати успіх!

— Це я вирішую, прошу пана. Коли вважатиму за потрібне, наказ буде віддано.

— Пся крев! — стиха лайнувся Тарнавський у вуса, від'їхавши від Ходкевича. Його не так бісила помилкова тактика головнокомандувача, як те, що Ходкевич прилюдно поставив його на місце. Більше ніхто не наважувався підходити до Ходкевича, і якийсь час усі мовчки спостерігали за бойовищем. Козаки все далі врубувались у турецькі ряди. На чолі гарцював вершник на білому коні. Це був Сагайдачний. Ходкевич здивовано відзначив, що гетьман вимахує шаблею. «Як же він тримається на коні з перебитою рукою»? — думав воєвода. І хоча ніяк не хотів визнати Сагайдачного рівним собі, мужність і хист українського шляхтича вражали…

Коли сонце почало схилятися до заходу, очевидною стала загроза оточення полків Зискаря і Дорошенка. Турки вже дещо опам'ятались і насіли на козаків із фронту й обох флангів. Запорожці мужньо трималися, всіваючи поле ворожими трупами, але напад ще й з тилу міг завдати їм значної шкоди. До поляків потягнулися посланці Сагайдачного. Гетьман просив підсобити. Сили козаків танули у затяжному бойовищі: вони вже багато годин бились, як леви.

І Ходкевич не втримався. Дух старого вояки взяв гору над обережністю.

Він покликав того ж таки Тарнавського й наказав, узявши дві хоругви гусарів, вийти на допомогу козакам. Тарнавський, не гаючись, помчав виконувати наказ.

Під шелест металевих крил, що височіли за спинами, виблискуючи у променях вечірнього сонця дорогими обладунками, краса і гордість польського війська кинулася в атаку. Стрункі й широкоплечі, із затягнутими у шкіри леопардів грудьми, взяли гусари списи напереваги і врізались у ворожі лави. Застояні коні несли вершників у несамовитому чвалі. Гусари використали улюблений маневр — розвернулися широким фронтом і, не зменшуючи швидкості, пройшли крізь ворожі порядки, засіяли землю горами трупів. Як степову траву, підім'яли під себе зляканих сейменів, наполохали озброєних кийками друзів. Татари, незважаючи на численну перевагу, відступили. Зупинились аж біля табору, байдуже позираючи на бойовище.

Рішучий напад свіжих сил умить повернув сили запорожцям. За лічені хвилини вони всіма полками повернули назустріч гусарам і до решти зім'яли ліве крило турків. Серед тих почалася паніка, що закінчилася різаниною. Як не дивно, але фронт і праве крило, які щойно справно тиснули козаків, не доклали жодних зусиль, щоб надати допомогу тим, котрі зазнавали поразки. Залунали хрипкі звуки ріжків, і турки почали відступати. Козаки негайно скористалися цим і почали грабунок рештків лівого крила. Лише завдяки цьому жалюгідна жменька якихось трьох сотень сейменів змогла пробитися до свого табору. Чвертьмільйонне військо, глипаючи очами, спостерігало, як на полі бою хазяйнують кілька тисяч грабіжників. Оговтуючись від несподіваної поразки, навіть не зробили спроби припинити плюндрування тіл убитих і відбити покидані байрактарами знамена.

• Предыдущая
• 33/103
• Следующая