Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 48
- Предыдущая
- 48/83
- Следующая
Потім розмовляли про чудеса «райського куточка», найцікавішим місцем якого був водопад. Він витікав з розколин високої скелі, наповнюючи широке русло потоку, й зовсім незрозуміло, звідки бралася така сила-силенна води. Виявляється, вгорі між скелями було озеро. Вода, напевне, протікала підземним ходом аж до розколин, а звідси падала в прірву. Це дивовижне явище особливо зацікавило Олега, і наступного дня він спробував залізти на скелі, але пересвідчився, що на прямовисні стіни піднятися не так легко. Геолог, правда, неохоче відмовився від свого наміру. Потім він довго і цікаво з знанням справи розповідав, як могло утворитися озеро на горі та скелях.
Тамара слухала дуже уважно, їй, напевно, подобалася запальна Олегова мова. Та було вже пізно, і нам довелося вкладатися, бо завтра, як сказав Єменка, на нас чекав важкий день.
Так воно й було.
Вранці першим прокинувся Чижов. Щоб розбудити нас, він закукурікав, мов півень, мені навіть здалося, що я ночую десь у селі. Б'ючи долонями об шкіряні штани, Чижов створював враження, ніби це півень лопотить крильми. Сміючись, Олег швидко одягнувся і побіг до річки вмиватися. Але за кілька хвилин почувся його крик. Ми повискакували з палаток, та нас випередили собаки. Голосно гавкаючи, вони кинулись у гущавину; Єменка й Чижов, схопивши рушниці, теж помчали до річки. Пролунало два постріли, потім ще один. Нарешті Олег повернувся до табору, і ми дізналися, що трапилось.
Щойно геолог підійшов до берега й нагнувся до води, як біля нього з'явився невідомий звір, трохи схожий на ведмедя. Він сердито запирхав, й Олег, не роздумуючи, кинувся навтьоки. Хлопець думав, що звір збирається напасти на нього, і, напевне, не помилявся, бо то була росомаха — хижак з роду куниць. Росомаха набагато більша від борсука і справді трохи нагадує невеликого ведмедя. Це дуже кровожерливий хижак. Голова в нього велика, шия міцна. Довжина тулуба досягає одного метра, а вага — тридцяти п'яти кілограмів. Шерсть у росомахи довга, блискуча, темно-коричнева, лапи великі, озброєні світло-жовтими пазурами. Росомаха пересувається швидко, стрибками, а часом і скочується клубком з крутого, схилу, на якому лишає характерний слід, трохи схожий на борозенки. Хижак нападає на молодих лосів, оленів, кіз. Він ловить також зайців і птахів, нищить їхні гнізда, не нехтує навіть різними ягодами.
Оцей звір і налякав Олега. Напевне, хижак саме підстерігав здобич на березі, та йому перешкодила поява людей і собак.
Поки ми поснідали, Старобор оббілував росомаху. Шкуру з неї Чижов подарував геологові на згадку про пережиту пригоду.
Коли ми посідали на коней і рушили в дальшу дорогу, сонце вже піднялося над верхівками дерев. З усіх боків стояла велична і сувора тайга, де звідусіль — як мені здавалося — чигала на нас небезпека.
Я розповів Чижову про свій тривожний настрій.
— За законами природи, — заспокоїв мене Чижов, — людина помирає тільки раз. Якщо вона доживає до такого стану, що вже ніякими припарками не зарадиш, тоді й помирати не шкода. А поки цей час не настав, про смерть взагалі не варто думати. Правда, в тайзі смерть справді блукає набагато ближче від людини, ніж деінде, тут треба пильнувати. Але облишмо сумні речі. Гляньте навколо: яка краса!
Підвівши голову, я на повні груди вдихнув запах дерев, кущів, квітів. Промені вранішнього сонця, відбиваючись у тисячах краплин роси, розсипалися міріадами вогнистих іскор.
В повітрі мерехтіли цілі хмари мошви й комарів. Вони так дошкуляли, що руки, обличчя й шия в кожного з нас ніби вогнем горіли. Коні форкали, махали головами, здригалися всім тілом, собаки й ті скавуліли і весь час присідали, стираючи лапами паразитів з очей, вух і ніздрів. Терпіти ці муки далі було вже несила. Один за одним ми злізли з коней, посідали на землю і почали накриватися чим тільки можна було.
— Єменка, — приглушеним голосом гукнув Шульгін з-під якогось покривала, — здається, ти знову повів нас чортовим гаєм. Я частенько блукав по тайзі, але в таку халепу рідко попадав. Через цих комарів я нічого не бачу.
— Я тут не винуватий. Пожалійся шайтану, бо комашня — то його видумка, якою вже на цім світі він настрахає людей так, що їм і пекло буде за іграшку.
— Благатиму небо, щоб змилувалось надо мною.
— Дивлюсь я на вас крізь оці хмари комарині, — втрутився Чижов, якого дратували наші нарікання, — та й думаю: ви як ті баби, що тремтять над свічками в храмі божому. Хникання тут не допоможе. Давайте негайно ладнати димарі й вибиратися з цього пекла.
Наламавши галузок, ми поприв'язували до них віхті сухого моху й лишайників, потім запалили ці димові факели і, махаючи ними, рушили далі, оповиті димовою завісою.
Чорна тайга нарешті змінилася розлогими березовими гаями, і перед нашими очима постав новий прекрасний краєвид. Берези тут були сріблясто-сизі, з потрісканою корою, що нагадувала фантастичні орнаменти. Облуплена кора звисала з дерев довгими клаптями, які місцями перепліталися з кошлатими лишайниками.
З цієї світлої тайги ми виїхали на високе гірське плато, а звідси — на Чорні горби. Тут зрідка росли густозелені кущі, всіяні розкішними рожевими квітами. Це одна з різновидностей рододендронів, по-місцевому — пінишник. Єменка пояснив, що з листя цієї рослини теж можна варити цілющий чай, який проганяє втому. Ми нарвали з кущів дві торбини соковитого листя.
Захопившись збиранням листя, ми розбрелися на всі боки. Раптом люто загарчали собаки. Я обернувся: напевно, лайки переслідували якусь дичину. Та ось гарчання стало хриплим і погрозливим. Так гарчала колись моя лайка в Карелії, піднімаючи звіра. Я перестав збирати листя й поспішив до коня, де, всупереч звичці, залишив свою рушницю.
Шульгін і Старобор були тут і. намагалися заспокоїти коней. Але завжди послушні тварини тепер форкали, збивалися докупи. Отже, вони почули хижого звіра.
— А де всі інші? — запитав я.
— Андрій Петрович з Єменкою десь за горбом, а Олег Андрійович побіг до Тамари. Он туди, праворуч від гущавини, де валують собаки.
Я мерщій продерся через хащі й опинився на невеличкій галявині. Тут відбувалося щось незвичайне. Підстрибуючи у високій траві, люто гавкаючи, собаки намагалися зупинити величезного ведмедя. Як розвивалася ця боротьба, я вже не бачив, бо ведмідь швидко віддалявся.
Продираючись зарослями через повалені вітром дерева, я зненацька почув жіночий крик. Потім прогриміли два постріли, і знову хтось перелякано скрикнув. Я біг що було сили, падав, стрибав через каміння й кущі, аби тільки вчасно поспіти на допомогу.
Та вже було пізно. Тамара ще раз скрикнула від жаху, бахнули ще два постріли, і настала тиша. З розгону я зачепився за корінь і впав, боляче вдарившись коліном. Думка про те, що я спізнююсь, паралізувала на мить мою волю. Не маючи сили підвестись, я чув тільки, як стукотить моє серце. Раптом біля мене порхнув маленький зухвалий звірок, схожий на білку: це був бурундук. Нарешті оціпеніння минуло, я схопився на ноги. Десь недалеко лунали людські голоси, гавкали собаки. За кілька хвилин я прийшов туди, де відбувся останній акт несподіваної пригоди.
На землі лежала Тамара, а над нею нахилився Олег. За крок від них нерухомо лежав ведмідь. Собаки скубли його величезне тіло, аж шерсть летіла.
— От, Рудольфе Рудольфовичу, що скоїлося… — з болем промовив Олег.
Обличчя у дівчини було жовте, як віск, з губів стікала кров; глянувши на неї, я похолов. Бо подумав про найстрашніше…
— Що з Тамарою? — спитав я тихо.
— А нічого… що б там зі мною трапилося… — несподівано мовили закривавлені дівочі вуста.
— Ви живі? — заметушився я.
— А ви сумнівалися в цьому? — запитала дівчина, витираючи на підборідді кров.
— А я вже злякався, що…
— Якби не Олег Андрійович, напевне, так воно й було б… Це він врятував мені життя, — промовила дівчина майже урочисто.
- Предыдущая
- 48/83
- Следующая