Заповіт мисливця - Лускач Рудольф Рудольфович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/83
• Следующая

Коли собаки вистежать і заженуть якогось рідкісного звіра, вони повідомляють про це гавкотом. Якщо мисливець не з'являється, один з них побіжить, відшукає свого хазяїна й приводе його, тоді як другий пес, гавкаючи, залякує звіра.

Саме так і зробили собаки зараз. Моторніший Комбо коротко виснув, потім побіг і зник у темряві. Кежма лишився біля Феклістова і, принюхуючись на всі боки, пересідав з місця на місце, крутив хвостом, начебто хотів у такий спосіб виказати свою симпатію до пораненої людини.

В стійбищі тунгуських мисливців Комбо зчинив справжню тривогу. Він прибіг до чуму свого хазяїна Хатангіна й стрибав та вищав доти, доки не розбудив усю сім'ю. Спросоння мисливець гримнув на собаку, та, прокинувшись остаточно, збагнув, що Комбо прибіг з якоюсь важливою звісткою.

Хатангін з пораненою ногою не міг іти слідом за собакою і тому негайно послав по свого брата Орджана. Той незабаром прийшов, але він зовсім не хотів глупої ночі оглядати глухі закутки тайги. На його думку, собаки могли знайти якусь там чортівню, котра не варта навіть понюшки тютюну. Хатангін, однак, наполягав на своєму і запевнив, що Комбо не прибіг би, якби йшлося про щось незначне.

— Не собака в тебе, а волоцюга якийсь, — вичитував Хатангінові Орджан, — посадив би ти його на ланцюг, щоб не вештався поночі. Добігається, поки якийсь шайтан розірве його на шматки. А де ж Кежма?

— Той, певно, лишився там, куди поведе тебе Комбо. Хіба ти не знаєш, як працюють мої собаки? — промовив Хатангін.

— Е-е, наче інші собаки гірші за них! І мої повідомляють, коли вполюють щось, але вони не нічні сови!

— Ти ще занадто зелений, брате, тому-то й оцінюєш моїх собак так погано. Вони полюють вночі в той час, коли твої сплять, як бабаки.

— Ну, то ще побачимо, який там скарб вони знайшли.

— Що ж, побачиш, — сказав Хатангін і випровадив брата з чуму.

Чорний серпанок ночі ще висів над тайгою, коли Орджан повернувся до стійбища, розбудив Хатангіна і, ще не віддихавшись, почав розповідати:

— Сталося нещастя. Біля Чорної берези лежить російський чоловік, і смерть уже зазирає йому в очі. Я піду запряжу оленів і розбуджу когось, щоб допоміг мені. Комбо й Кежма лишилися там. Твої бродяги кращі, ніж можна було собі уявити…

Промовивши це, — Орджан вийшов із чуму, лишивши брата здивованим і замисленим.

Незабаром у нескладну упряж запрягли дужого оленя. Олень тягнув за собою дві довгі жердини, з'єднані плетивом.

Цей примітивний віз, який тунгуси називають «нюлга», має одну перевагу: він проїде скрізь, де тільки пройде кінь або олень, і навіть на найгіршій дорозі не поламає коліс, бо їх немає.

З Орджаном пішов ще один мисливець. Лайки зустріли їх радісним гавкотом. Тунгуси поклали пораненого на нюлгу й прив'язали його під пахви широкими м'якими ременями, виготовленими із жил морської риби білуги.

Їхали помалу, обминаючи круті місця. У стійбищі пораненого взяв на свій догляд шаман, який лікує тунгусів од всіх хвороб та недуг. Через велику втрату крові Феклістов знову втратив свідомість і на якусь мить опритомнював лише тоді, коли шаман перев'язував йому рани.

— Тільки великий бог тайги Торин знає, чи буде битися серце російської людини ще завтра, — серйозно промовив шаман Шолеут.

Орджан кивнув, очевидно теж вважаючи, що тільки Торин може вилікувати Феклістова.

— А може, треба умилостивити володаря тайги? Російська людина допомогла моєму братові! Помолися за нього.

— Торин допомагає тільки нам, синам Арканзая — евенкам, — зауважив Шолеут. — Але, якщо хочеш прихилити до себе волю великого бога, принеси жертовний пар.

Орджан пішов і згодом повернувся з двома соболиними шкурками, одну з яких шаман заховав у своїй юрті, а другу почав рвати й кидати на маленький вівтарик, на якому горів вогонь.

Тим часом Хатангін, за допомогою своєї сестри, молодої дівчини Майюл, дошкандибав до чуму шамана і, зневажливо посміхаючись, дивився на жертовний вівтар. Вогонь поглинав дорогоцінне хутро, і запах смаленої шкіри та шерсті змішувався з ароматом палаючої смоли. Дим стелився по вівтарю й клубочився навколо, поки слабкий подув вітерця не підняв його вгору. Вітерець погрався з димом, розвіяв його, потім знову згорнув у клубок і відніс до тайги.

Феклістов нерухомо лежав на ложі, вистеленому оленячими шкурами, і важко дихав. Тунгуський мисливець сів біля нього, співчутливо похитав головою й прошепотів, наче вичитуючи пораненому:

— Російській людині не треба було ходити тайгою без зброї, не треба було ходити самому там, де він ніколи не бував. У тайзі вчена голова з великого міста не допоможе…

Майюл чекала, поки шаман зробив їй знак увійти до чуму. Вона сіла біля хворого, щоб наглядати за ним. Брат її помалу підвівся, дівчина допомогла йому дійти до виходу й знову повернулася.

Хоч не за звичаями племені було, щоб незаміжня дівчина піклувалася про чужого чоловіка, проте Хатангін наполіг на своєму — адже Феклістов поставився до тунгуса, як-до рідного брата, а потім його самого спіткало нещастя.

Шаман спочатку не погоджувався, та коли мисливець пообіцяв йому багатий подарунок, Шолеут став поступливішим. Майюл оглянула хворого й відігнала маленькою мітелочкою дошкульних комарів та мух. Чужинець здався їй таким безпорадним, що дівчина не втрималася і погладила його по обличчю.

Хворий розплющив очі і, вгледівши перед собою дівчину, щось прошепотів. Він говорив так тихо, що Майюл нічого не зрозуміла. Вона нахилилась, і її розкішне чорне волосся торкнулось обличчя Феклістова. Дівчина ніжно спитала, що він хоче.

Засмаглі від гарячки губи пораненого злегка ворухнулись, і він промовив слабким, ледь чутним голосом:

— Води… пити… води!..

Майюл посміхнулася, кивнула й вийшла з юрти, щоб принести напій, що добре вгамовує спрагу — холодний чай з журавлиновим соком.

Тільки-но посланці дня осяяли небосхил над тайгою, як Орлов і його друзі вирішили шукати Феклістова.

Дві моторні лайки бігли з ними, описуючи великі кола, час від часу повертаючись до людей і одразу ж знову зникаючи між деревами. Орлов вирішив, що розшуки Феклістова вони почнуть від золотоносної долини, біля річки Безіменної, де геолог провадив свої досліди.

Біля річки панувало пожвавлення. Собаки сполошили зграю диких гусей, які тут ночували. Була саме пора зимових перельотів, і водяні птахи летіли з півночі в тепліші краї. Орлов і його друзі, звичайно, не могли проминути такої нагоди і з засідки настріляли стільки гусей, скільки вже їм забажалось. Великі сірі птахи були ще зовсім не полохливі, вони безтурботно перелітали з місця на місце, аж поки кінець кінцем не натрапили на собак. Орлов, задоволений здобиччю, вийшов з підліску; гуси, побачивши його, з криком знялися в повітря й зникли між горами.

— Вони відгодовані й важкі, — мовив мисливець. — На півночі гуси мали всього досхочу, ніхто їх там не чіпав, і тому вони ще такі необережні. І до грому та блискавок птахи звикли. Але вони дуже хитрі й швидко зрозуміють, які на смак порох і дріб.

Здобич — сім гусей — стрільці поклали до сіток, які в тайзі звичайно носять замість рюкзаків, і рушили далі на розшуки.

Орлов був досвідчений слідопит. Він помічав кожну дрібницю, не пропускав жодного сліду і незабаром уже відшукав місце, де Феклістов перейшов річку. Мисливець здогадувався, що той, мабуть, шукав притоки річки, сподіваючись знайти багаті золотоносні річища, хоча б і висохлі.

Шукачі рушили вздовж річки Безіменної і прийшли до струмка, що вився у вузенькій долинці. Тут раптом пролунав лютий гавкіт собак, які нанюхали сліди барсів.

Орлов швидко рушив туди, звідки чувся гавкіт.

Підійшовши до лайок, Орлов зупинився розчарований. Собаки, майже риючи носами землю, бігали по колу і збуджено обнюхували все навкруги.

• Предыдущая
• 24/83
• Следующая