Пригоди на Шостому континенті - Квілічі Фолько - Страница 9

• Предыдущая
• 9/52
• Следующая

Ми — альпіністи Шостого континенту — на протязі майже двох годин без канатів, гаків, важких черевиків з шипами не поспішаючи просуваємося вздовж схилу коралового кряжа. Раз у раз нас обминають зграйки веретеноподібних голубих рибок з долоню завдовжки. Вони пливуть у якесь невідоме нам місце у відкритому морі. Навколо ліниво тиняються темно-червоні з бузковими цяточками багатоколючники, водять у всі боки своїми булькатими очима. Але при першому ж натяку на небезпеку вони блискавично ховаються у неприступних норах. Стоїть глибока тиша. І тільки шум повітря, що бульбашками виходить з респіраторів, порушує її. Веселі повітряні бульбашки то зливаються в грона, то випереджають одна одну і, продираючись крізь химерні переплетення коралів, ажурних, наче дорогоцінне мереживо, з тихеньким булькотінням піднімаються на поверхню.

Таким було наше перше знайомство з кораловими джунглями. Ми висіли у воді між стіною, яка вилискувала і мінилася усіма кольорами веселки та морською безоднею, зв'язані з поверхнею тільки живим сріблястим ланцюжком повітряних бульбашок.

Увечері, обмінюючись враженнями про свою першу підводну прогулянку, ми відчуваємо нестримне бажання якнайшвидше прибути на місце роботи.

Наша подорож на південь, до островів, тривала десять днів, сповнених захоплюючими спусками під воду і небезпечними зустрічами.

Найцікавішою була зустріч з чудовим екземпляром акули. Вона наче навмисне виплила перед нами, щоб продемонструвати неймовірну силу свого племені ще до того, як ми зустрінемося з ним під водою.

Зненацька метрів за десять перед носом «Форміки» з'явився великий білий бурун. У цей час я стояв на вахті біля штурвала. Баск'єрі, Стюарт та капітан, що були біля мене, страшенно занепокоїлись. На карті на цьому місці ніяких рифів не було, та не всі пастки нанесені на неї! Пильно вдивляємося в те місце, де темно-синє море нараз зашумувало білою піною. Якщо бурун з'явиться ще раз, значить тут риф — хвилі, розбиваючись об його верхній край, звичайно, шумують білими бурунами.

Через десять секунд бурун з'являється знову, але не на тому самому місці, а значно далі праворуч: цього разу ми ясно бачимо великий хвіст і плавці.

— Акула, акула!

Зачувши крик, усі кидаються на ніс і похапцем готують гарпуни. Вода аж кипить під могутніми плавцями. Потім над поверхнею на декілька метрів у повітря злітає мокра туша, схожа на лискучий меч, з шумом плюхається у воду і зникає у хвилях. Там, де впала туша, з'являється якась трикутна річ, хвіст і плавці то з'являються, то щезають разом з чорними мокрими спинами. Нарешті, на воді залишається лише нерухомий чорний плавець. Він нагадує металевий прапорець. Масна пляма крові розпливається навколо нього.

Коли ми наблизилися до цього місця, то на поверхні знайшли тільки рештки якоїсь великої риби. Поки «Форміка» стає на якір, ми встигаємо визначити, що це була меч-риба. Рештки туші розідрані чиїмись страшними зубами. На борту здіймається галас: кілька секунд тому ми були свідками запеклого бою між меч-рибою та акулою або зграєю акул. Їх, напевно, було кілька, бо одна акула навряд чи змогла б подолати швидку і спритну меч-рибу і за такий короткий час з'їсти більшу частину її туші. Зграя хижих акул по-розбійницькому випірнула з глибини, накинулася на жадану здобич і після запеклої боротьби — на півмилі було видно бризки піни — подолала її. Це був один з тих смертельних боїв, які відбуваються, мабуть, кожного дня між морськими чудовиськами, але небагато хто з людей мав щастя побачити їх хоча б здаля. Тільки-но ми намірилися простромити рештки меч-риби гарпуном і підняти на палубу, щоб краще роздивитися на них, як з-під кіля випливла якась тінь. Одна з хижачок-переможниць повернулася назад розвідати, що сталося з рештками її сніданку. Це велика акула «мако», завдовжки не менше ніж чотири метри. Вона тримається майже на поверхні, спокійна, поважна, велична, і стежить своїми маленькими очицями, як з води піднімається обгризана туша меч-риби. Ніхто з нас не може стриматись, і з грудей вихоплюються вигуки подиву, страху, захоплення. Сполохана галасом, акула б'є могутнім хвостом і тікає вглиб.

Ми біжимо по фотоапарати, сподіваючись, що вона знову випливе, але напівдорозі до рубки чуємо крик матроса з корми:

«Дивіться, дивіться, ось вона знову»! Акула пливе повагом, майже на поверхні, нахиливши трохи вбік корпус. Вона наближається до здобичі, розкриває страхітливу криваву пащу і блискавично з неймовірною силою впивається в свою жертву.

Бруно, який причаївся біля борту, різко кидає гарпун. Сталеве вістря на двометровому ратищі з твердого дерева простромлює хижачку. Риба на якусь хвилю завмирає. Ми всі затамували подих. Потім акула плавно обертається до ворога, який кинув їй разом з гарпуном виклик, і, наче зрозумівши, що небезпека загрожує їй зверху, перевертається черевом догори й двічі клацає зубастою пащею. Велетенський стрибок, бризки летять у всі боки, гарпун креслить дугу в повітрі, і все вкривається рожево-білою піною. Древко гарпуна не витримує удару і ламається.

Акула поволі щезає в морській глибині, щоб вмерти гордовитою, самотньою смертю, як і личить справжній цариці.

З кораловими мілинами та акулами ми вже познайомились, правда, поверхово, але від цього не зменшується анітрохи гострота сприйняття.

Ще до прибуття на Дахлак, в Массауа, ми мали можливість поглибити наші знання підводного світу Червоного моря. Цього разу зустріч теж була дуже короткою і закінчилася для бідолахи Чекко Баск'єрі досить кепсько.

Ми зайшли в Кусейр — невеличкий порт, який загубився на спаленому сонцем пустельному березі Верхнього Єгипту, щоб поновити за/паси води, бо до Порт-Саїда було ще далеченько.

Рано-вранці ми піднялися на місток. До берега залишалося не більше десяти миль. На такій відстані добре видно землю. Та попереду нічого немає.

— Берег десь там, за туманом, — каже хтось з нас.

— Але ж туман піднімається, — відповідає інший.

І справді, хвилин через десять туман трохи піднімається над тим місцем, де повинен бути берег. Та берега не видно, і край.

Ми до сліз в очах вдивляємося у далечінь — до берега залишається якихось чотири милі, — але нічого не бачимо.

Хтось навіть натякає, що ми з Джорджо, — наша вахта була останньою, — заснули біля штурвала і відхилилися на якусь сотню миль від курсу. Критики, на наше щастя, швидко замовкають, бо раптом показався берег. І тоді з'ясувалося, що ми просто не помічали його тому, що він занадто низький: не можна розпізнати, де кінчається море і починається тверда земля. Здається, хатинки Кусейра плавають у воді. І раптова поява Кусейра і зовнішній вигляд самого міста здаються чимось штучним, неприродним.

— А може, це міраж?.. Може, ми всі перегрілися на сонці… — каже Джорджо.

Навкруги безлюддя, ніякого руху. Мовчить берег, пристань, будинки, човен, що погойдується на хвилях. Лише дзвін ланцюга та удар якоря об воду порушують мертву тишу.

І що зовсім уже неймовірно — не видно ніде ні поліцая, ні митного катера, а без них ми не можемо зійти на берег. Раз так, тоді вирішуємо зануритись в море, щоб оглянути мадрепорову обмілину, що видніється оддалік крізь прозору воду.

Тут стільки нових цікавих видів тропічних риб, що ми негайно почали знайомитися з ними ближче за допомогою влучних ударів гарпуна. Полювання відкрив Цекка, підстреливши чудового тунця, який виявився трохи меншим від свого середземноморського родича і мав фіолетові смужки на тілі. Тунець вперто не хотів вмирати, смертельно поранений, він запекло пручався, поки ми тягли його на борт.

Майже всі члени експедиції плавають біля мадрепорової мілини. Цікаво те, що плавають вони не у воді, а в гущі сардин. Тут сила-силенна цієї риби. Сардини зграйками шастають у всіх напрямках. Серед них зчиняється шалена паніка, коли якийсь тунець врізається у їхню зграю. Тоді сардинки так швидко розбігаються хто куди, що часто-густо вискакують з води, утворюючи безперервний шум. Але природа справедлива: трохи далі на південь нам доводилося бачити, як сьогоднішні переслідувачі — тунці, в паніці тікали від страшної пащі кашалота.

• Предыдущая
• 9/52
• Следующая