Пригоди на Шостому континенті - Квілічі Фолько - Страница 16

• Предыдущая
• 16/52
• Следующая

Екіпаж дуже хвилюється.

Вайлаті нервово дивиться на годинник, бо… імператорський поїзд не показується.

Ще добрих двадцять хвилин ми, занепокоєно витягуючи шиї, вдивляємося вдалину. Мабуть, передумав негус…

Через годину, зневірені і розчаровані, вирішуємо повернути на старі місця своє майно, розкладене для огляду. Коли це в самому розпалі праці знову лунає труба, і ми бачимо, що вдалині, на березі моря, з'являється кілька автомобілів. У всіх нас одночасно вихоплюється крик. Знов усі зриваються, наче від укусу тарантула, хапають різні речі і розкладають швиденько на пристані.

— Здається, тепер усе? Усе.

— А черепашки?

Шість чоловік (ті самі, що й раніше) кидаються на корму, підхоплюють, наче трісочку, ту саму триметрову скриню, стрімголов пролітають вузеньким проходом вздовж лівого борту, зіскакують на пристань…

Негус уже близько. Синій кадилак притишує хід, але. не зупиняється. Імператор через віконце розглядає «Форміку», розкладені на пристані речі та вишикуваних у шеренгу членів експедиції. Він вітає нас, киваючи головою. Потім ми довідалися, що негус мав завітати до нас перед посадкою на американський військовий корабель. Час посадки був визначений точно. Візит не відбувся тому, що негус прибув у порт із запізненням.

Я вирішив будь-що побачити негуса, і тепер мені залишився єдиний вихід — пробитися до нього під час посадки. На щастя, американський корабель пришвартувався метрів за сто від нас. Наче перепусткою, розмахуючи кіноапаратом, я кинувся слідом за автомобілем. Похапцем пробіг між двома рядами солдат абіссінської імператорської гвардії (кожний на зріст майже два метри), які взяли на караул, і зупинився недалеко від імператора, який виструнчився, коли з міноносця «Дакстері Бей» пролунали перші залпи салюту. З кіноапаратом у руці, одягнений не зовсім так, як треба, я рискував наразитися на неприємність.

Але проґавити такий випадок! І ось я перед негусом.

Він стоїть струнко, тримає руку біля козирка білого кашкета і скоса дивиться на мене. На темному обличчі, порослому густою чорною бородою, блищать колючі насмішкуваті очі.

Салют закінчився, і негус не кваплячись прямує до трапа. Міноносець починає давати довгі гудки. Все йде так, ніби в американському кінофільмі. Остання сцена ніби повністю запозичена з книг, де розповідається про деспотів екзотичних країн, які володарювали в сиву давнину. Можна було б не повірити, та все це відбувається на моїх очах. Слідом за імператором у білому вбранні по трапу піднімається дідок з покривалом на спині і з червоною пов'язкою на шиї. Своєю зовнішністю він нагадує персонаж з фільму Де Сікка.

Гладкий панок, той самий, що примусив нас виконати гімнастичні вправи у швидкому темпі, сповістивши про прибуття імператора, розповів мені потім історію дідка. Це рас ^[5] Хасан. У 1935 році він одним з перших підкорився італійській армії, яка вступила в Ерітрею.

Повернувшись до влади, негус наказав відрубати голови всім расам — зрадникам. (Обурюватись нема чого — в так званих цивілізованих країнах їх спіткала б гірша доля за значно меншу провину). Хасана з якихось міркувань, незрозумілих для європейців, покарали інакше. Старого раса на все життя прирекли невідступно ходити слідом за імператором, щоб «бути присутнім при його тріумфах».

От вам і вся історія.

Легкий і елегантний «Дакстері Бей» залишає порт Массауа.

Поруч з Хайласом Селассіє на палубі стоїть американський адмірал, а позаду — рас Хасан, приречений бути присутнім при тріумфах негуса… на все життя…

Замріяний, плентаюсь назад до «Форміки», переживаючи в душі події останніх п'ятдесяти хвилин.

Та, як виявляється, не все ще закінчилось. До воріт порту наближається довга валка автомобілів, які супроводжували імператора. Раптом бюїк, що йшов попереду, звертає праворуч і їде до «Форміки». Валка тягнеться за ним.

Метушня, сигнали машин, горлає натовп…

Я кидаюсь бігти, щоб скоріше довідатись, що сталося. Коли підлітаю до «Форміки», Вайлаті вже знайомить його імператорську високість Бідуоддеда Андергаччеу Массая, віце-короля Ерітреї, з членами експедиції.

Віце-король зацікавлено розглядає усе, що йому показують, і, не звертаючи уваги на загальну розгубленість, голосно висловлює своє захоплення. Букера зненацька охоплює бажання сфотографуватися разом з високопоставленими особами. Він передає дружині фотоапарат, щоб вона зробила знімок. Час вже пізній, і бідолашній Енці доведеться фотографувати за допомогою фотолампи. Вона розгубилася і хвилюється, довго розпитуючи, яка потрібна відстань, діафрагма, видержка. Кінець кінцем, лампа ненароком спалахує і засліплює на добрих п'ятнадцять хвилин півдюжини очей, в тому числі й світлі очі віце-короля.

Та хіба це зупинить ентузіастів!

Віце-король радіє нашій апаратурі, наче дитина іграшкам у вітрині магазину. Він потім неодноразово їздив з нами ловити рибу у супроводі рухливого і симпатичного Тедла Байру, прем'єра Ерітреї. А зараз, перед тим, як поїхати, віце-король заручається словом честі Вайлаті, що той навчить його рибалити під водою. Бруно з радістю погоджується і, скориставшись випадком, негайно заводить розмову про перепустку на Дахлак.

— Ви ще й досі не одержали перепустки? Доводиться самому про все дбати!

Наступного дня, шостого лютого (ось яка влада Андергаччеу!), дозвіл, нарешті, видано.

Діссей, 7 лютого

О пів на дев'яту показалася довга смужка острова. Впадає в очі ламана лінія гір, пагорбів та горбочків, їх забагато на цьому клаптику землі. Де-не-де стирчать миршаві африканські дерева. «Форміка» огинає острів зі сходу і кидає якір в невеличкій бухточці, на березі якої причаїлося маленьке село. Але ми не дуже цікавимося навколишнім пейзажем: треба перевантажувати обладнання на човни.

Наукова група Баск'єрі перша вирушає шлюпкою до коралового бар'єра. Він перетинає бухту з півдня на північ. Другий човен повертає в напрямку рифу, про який накуда розповідає, що він править акулам за «клуб». Це зовсім з протилежного боку від коралового бар'єра.

Вайлаті, Манунца та я відчалюємо від борту «Форміки» останніми.

Хвилин через тридцять, знайшовши ділянку більш-менш прозорої води, ми вимкнули мотор і спустилися у воду, щоб зробити розвідку, але від човна далеко не відходили.

Надзвичайне видовище постало перед нами: з глибини близько двадцяти метрів піднімаються червонувато-коричневі хащі. З усіх боків нас обступили густі гаї, що утворюють таємничу тінь. А над цими підводними джунглями плавно погойдуються поодинокі надзвичайно довгі водорості, па яких ростуть переповнені насінням шишки, схожі на кипарисові. Міріади малюсіньких рибок, чорних з білими цяточками, живуть у цьому підводному лісі. Трохи далі метушаться зграйки сріблястих трахінотів. Перед тим як спуститися, ми з Вайлаті одяглись у захисні костюми, і недаремно, бо водорості жалять, коли до них доторкнутися.

Посуваємось підводними хащами. Двоє чоловіків, одягнутих у чорні гумові костюми, ледве прокладають собі дорогу крізь червонуваті зарості. Двоє дослідників Шостого континенту спустилися в один з своїх заповідних лісів з новим завданням: назбирати різних водоростей найцікавіших видів, галузочок з підводних мадрепорових кущів, зразків різноманітних рослин. Свою здобич ми прив'язуємо до коркових поплавців, вони виринають на поверхню, а там їх підбирає човен. Перший спуск в районі Дахлаку — одночасно перша показова спроба освоєння Шостого континенту. Зараз нам треба якнайбільше назбирати підводних рослин, а Баск'єрі потім з'ясовуватиме можливість їхнього використання. Навіть тепер уже можна впевнено говорити про те, що в недалекому майбутньому людина розпочне справжнє підводне землеробство, «культивуватиме» водорості, які, за новітніми дослідженнями, дуже корисні (мається на увазі також і поживність цих рослин).

• Предыдущая
• 16/52
• Следующая