Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В. - Страница 22
- Предыдущая
- 22/50
- Следующая
Він не знав, звичайно, якою болісною була тоді для Олега Миколайовича ця розмова, як, уже сидячи у вагоні, він узявся був за чемодан, щоб повернутися назад, і, тільки згадавши про телеграму Ганни, в останню хвилину затримався.
А потім, уже працюючи в Ленінграді, Сергєєв жадібно перебігав очима кожну сторінку «Калининградской правды», яку спеціально передплатив, ночами не спав — усе думав, радився з дружиною Ганною, не наважуючись зробити перший крок, кожного дня чекав виклику і сумував, не одержуючи його.
Денисов нічого цього не знав. Але він вирішив піти на компроміс: подивимось, мовляв, змінити рішення ніколи не пізно, якщо будуть підстави.
Викинувши в корзинку початий лист, він узяв чистий аркуш паперу і старанно вивів: «Термінова, Ленінград…»
Сергєєв весело, по-хлоп'ячому посміхнувся, немов замислив щось пустотливе. Тримаючи перед собою щойно одержану телеграму, він урочисто прочитав.
— «Ленінград. Фонтанка, 31, квартира 12. Сергєєву Олегу Миколайовичу. Зв'язку розшуками янтарної кімнати вас запрошують постійну роботу обласний центр. Телеграфуйте, ким могли б працювати. Жилплощею забезпечимо. Денисов». На постійну роботу у Калінінград, ти розумієш, що це значить, Ганю! Я так чекав цієї телеграми!
— І, виходить, мистецтвознавець Сергєєв, якому в житті довелося вже бути і вченим, і розвідником, і архітектором, і офіцером, набуває нової спеціальності — слідчого. Викликатимеш людей, допитуватимеш їх, виїжджатимеш на місця подій…
Сергєєв похитав головою.
— Ні, Ганю, ні. Звичайно, це буде і слідство — бесіди із свідками, розшуки їх, огляд місць, де може бути захована кімната. Але не це головне. Ти забула, що мені пропонують постійну роботу. Хіба можуть розшуки, нехай і дуже важливого зниклого скарбу, стати моєю постійною роботою? Робота, до якої я візьмуся, буде і творчою — адже треба побудувати нове місто: спорудити будинки, палаци культури, на могилі старого Кенігсберга звести нове, соціалістичне місто. Розумієш тепер, чого мене так хвилює не тільки янтарна кімната, а й сам Кенігсберг?
— Так, тепер розумію, — серйозно відповіла Ганна. — Виходить, знаючи старий Кенігсберг, ти хочеш відновити його, зробити місто таким, яким воно й було?
— Ні в якому разі! Кенігсберг був містом завойовників і королів, містом воїнів, торговців і міщан. Навіщо нам відроджувати з попелу середньовічні тісні, темні вулички і гордовиті замки? Новий соціалістичний Калінінград НІ буде схожий на похмурий Кенігсберг. Він буде кращий від старого Кенігсберга настільки, наскільки все наше життя краще від старого…
Уже в першому листі Сергєєв докладно розповідав Ганні про свої турботи.
«Ганю, люба! — писав він. — Якби ти знала, як я хвилювався, коли, після такої тривалої перерви, йшов зруйнованими вулицями цього міста, де провів колись стільки цікавих і небезпечних хвилин! Я згадував ті грізні дні, знову переживав їх…
Але ти не думай, що я тільки копаюсь у спогадах, як дід, живу минулим. Ні, спогади мої конкретні, мені треба пригадувати старе місто, щоб творити нове.
Нещодавно я довго блукав серед руїн кафедрального собору, оглядав його величезну залу, постояв і коло могили Канта — вона біля самісінької стіни собору. Руйнування колосальні! Я думав про поховані під руїнами великі підвали собору. Чи не там наша янтарна кімната? Що ж, дуже можливо. В усякому разі, треба перевірити.
Я, між іншим, познайомився з одним чоловіком, звуть його Вольфсон. Він професор, знавець Канта, захоплений прихильник його філософії. При Гітлері Вольфсон як єврей був звільнений з університету, переховувався. Він любить Кенігсберг, не схотів звідси виїжджати. Так от, Вольфсон якось запитав мене:
«Це правда, що ви розпочинаєте активні розшуки янтарної кімнати?»
Я відповів:
«Так, правда. А ви що-небудь знаєте про неї?»
«Ні, точного нічого не знаю, — відповів він. — Але чув, що перед самим штурмом Кенігсберга якісь скарби вивезли з королівського замка на півострів Бальга, у фортецю. Неодмінно пошукайте там, можливо, це й була ваша янтарна кімната».
«Неодмінно пошукаємо, — сказав я. — А вам спасибі за повідомлення».
І тут, що б ти думала, він мені дав? План замка на острові Бальга. Передав мені креслення так, наче подарував записну книжку або блокнот.
«Візьміть, — каже, — може, пригодиться…»
Ну, звичайно, пригодиться! Довелося включити Бальгу до списку тих місць, які конче потрібно оглянути. У цьому списку вже багато десятків назв. Щодня хто-небудь приходить, як от Вольфсон, і розповідає про свої підозри або припущення — треба розкопати ось цей бункер чи підвал, ходять чутки, ніби там щось заховано…
Ми ще монтуватимемо янтарну кімнату в палаці, ось побачиш!
Цілую тебе. Скучаю.
Твій Олег».
У залі засідань облвиконкому яблуку ніде впасти. Денисов за столом, вкритим зеленим плющем, подзвонює дзвінком.
— Увага, товариші. Лекцію про історію янтарної кімнати прочитає товариш Сергєєв. Прошу, Олегу Миколайовичу.
… Сергєєв говорить уже другу годину підряд. Ніхто не нагадує про перерву.
… Янтарю, який видобувається тепер на берегах Балтійського моря, не менше сімдесяти мільйонів років. Колись, у незбагненній далині віків, узбережжя похмурої Балтики вкривали дрімучі тропічні ліси. Дерева стояли тут, як величезні колони. Час від часу на морі лютували жорстокі шторми. Пориви вітру залітали і в похмурі хащі. Тоді вікові дерева гули, стикаючись гіллям, рокотали глухо і грізно. Сині блискавки спліталися в темному небі, стрілами били в болото і з шипінням гасли там. А часом пролітав ураган, і гігантські стовбури, вирвані з корінням, падали один на одного, як воїни в нерівному бою.
Звалені бурею дерева засмоктував грузький мул, засипав пісок; вони поступово зотлівали… Тільки шматочки смоли залишалися незачепленими цією одвічною працею природи. Вони застигали, кам'яніли, ставали зернами різних відтінків — від світло-жовтого, як мед, до бурого.
Мигали роки, століття, сотні століть. На світанку нашої ери жителі цих місць знаходили в прибережному піску шматочки янтарю і робили з нього прикраси. Про них оповідає в «Одіссеї» легендарний Гомер.
Але особливо захоплювалися янтарем пізніше, у стародавньому Римі. Серед римлян панувало забобонне уявлення про лікарські властивості янтарю, що нібито він здатний виліковувати багато хвороб. За розповідями Плінія, маленька фігурка з янтарю коштувала дорожче від дорослого раба. Янтар можна було обмінювати на золото, мідь, бронзу, олово — метали, які в ті часи цінилися дуже високо.
У середні віки «сонячний камінь» став предметом жвавої торгівлі. Найкращі майстри перетворювали непоказні на вигляд безформні «камінці» на важкі нитки масивного жіночого намиста і овальні брошки з вигадливою різьбою, примхливі гребінці і фігурки богів, амулети і шпильки. Дрібні шматочки янтарю йшли на виготовлення пахощів: згоряючи, вони давали приємний смоляний запах.
Видобування «морського золота» не являло собою серйозних труднощів, обробка його була порівняно легкою, а різноманітність кольору, тонів і прозорості робили янтар одним з найкращих прикрас. Але «сонячний камінь» був крихкий, обробка його потребувала великої майстерності і обережності. Мимоволі доводилося працювати дуже старанно, копітко, опановувати «секрети» ремесла. Створювалася ціла школа митців, вироби яких і тепер вражають нас красою і витонченістю. Виникли цехи янтарних майстрів, які виготовляли неповторні шахматні фігурки, флакони, шкатулки і скриньки, пластинки, оздоблені орнаментом і навіть різноманітними жанровими сценками.
У шматочках янтарю часто були замуровані мушки, жуки, павуки та інші комахи. Такі знахідки цінилися дуже високо. Ще б пак! Адже крихітні «мумії» пролежали у своїх розкішних «гробницях» десятки мільйонів років. Такий янтар купували не тільки з простої цікавості, він становив великий науковий інтерес. Дослідження таких ось шматків янтарю допомогли визначити види доісторичної фауни, зокрема близько 500 видів жуків, 60 видів мурашок, 450 видів двокрилих і величезну кількість інших комах.
- Предыдущая
- 22/50
- Следующая
