Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 44

• Предыдущая
• 44/104
• Следующая

— Нехай буде тобі. У нас на великому човні багато таких ножів.

Жінка вхопила подарунок і мерщій побігла показати сусідкам.

Арикі мовчки сидів на нарах, насуплений, мов чорна хмара. Він ніяк не міг забути мого свавілля. Тоді я витяг з пакета сокиру з коротким топорищем і подав старику:

— Рапуо, це тобі подарунок від третього пакегі. Візьми.

Арикі одразу ж зрозумів, що я йому даю і для чого ця річ. Сталева сокира зовні нагадувала їхні кам'яні. Але взяти її відмовився.

На долівці лежало досить товсте поліно, яке приготували для вогнища. Змахнувши тричі сокирою, я перерубав його навпіл. Арикі не витримав, з вуст у нього вирвалося здивоване: «А!..»

— Візьми, — поклав я сокиру біля його ніг.

Він не взяв, але й не відштовхнув мого подарунка.

Повернулася дружина жерця. За нею ввійшла й дочка. Я дав жінкам по разку намиста і замилувався їхнім дитячим захопленням. Смітове намисто справді мало чудодійну силу. Від нього танули найхолодніші серця.

Третій разок я подав старику. Він мовчки надів його собі на шию.

У мене лишалося третє «диво»: пляшка коньяку. Але то був мій останній козир, його я не мав права програвати. Ніж, сокира та намисто здавалися мені достатнім викупом моєї провини перед жерцем. Попереду залишалося найтяжче: влаштувати справи Сміта.

Боамбо наче прочитав мої думки. Він сказав, що третій пакегі — людина хороша, і треба дозволити йому жити на острові, а не топити його у Великій воді. Та Арикі й слухати не хотів. Він різко обірвав Боамбо:

— Звідки взявся цей третій пакегі?

— З місяця, — квапливо відповів вождь.

— «З місяця!» — передражнив його жрець. — А як він сюди потрапив? Що, в нього крила є, чи що? І чого йому тут треба? Кинути його у Велику воду! Негайно!

— Не поспішай! — зупинив його Боамбо. — Третій пакегі ще не сходив на наш берег. Він живе у великому човні, і ми не маємо над ним влади.

— Прокляття! — прохрипів од злості Арикі.

Боамбо знову заговорив про пакегі. Вони, мовляв, люди хороші, корисні! Андо, наприклад, врятував його від кадіті, а тепер лікує людей, робить їм нанай кобрай. Хіба цього мало? Інші пакегі теж будуть корисні. Вони мають такі дивні речі, яких досі ніхто з племені занго не бачив.

Канеамея поставила біля нас глечик малоу, а сама сіла на нарах. Коли наші погляди зустрілися, вона нахилила голову, проте я встиг помітити в темно-зелених очах дівчини якусь тиху, неясну скорботу.

— Набу, — звернулася вона до батька. — Тана Боамбо правий, пакегі — хороші люди.

— Мовчи! — гримнув на неї Арикі, проте, повернувшись до мене, запитав: — А що є там у великому човні? Говори!

— Багато дечого є, рапуо. Є великі й маленькі дзеркала: глянеш у нього й побачиш своє обличчя.

— Знаю! — нетерпляче перебив мене Арикі. — А ще що?

— Багато таких сокир. Цією сокирою одна людина за два-три, дні може зробити човен.

Арикі недовірливо глянув на мене.

— Одна людина? — перепитав він.

— Так, одна людина.

— А ще що там є?

— Багато уд, які стріляють громом і можуть убити птаха на льоту.

— А людину можуть убити?

– І людину можуть.

Арикі проковтнув слину і знову спитав:

— А ще що є у великому човні?

— Багато речей, та хіба все згадаєш! Треба, щоб ти сам відвідав його і на власні очі побачив.

Схиливши голову, верховний жрець замислився. В цю мить вирішувалася доля Сміта: чи залишитись йому на все життя в яхті, що стала для нього гірше в'язниці, чи жити вільно на острові.

Я витяг з пакета свій останній «козир» і подав тані Боамбо. Той приклався до пляшки, і пекуча рідина забулькотіла у нього в горлі. Арикі вирячив очі, — він вперше в житті бачив пляшку, — але прикинувся байдужим. Боамбо почав цмокати язиком, мабуть, навмисне, щоб показати старику, яке солодке малоу в цій дивній посудині. Арикі, не витримавши, видер у нього з рук пляшку і покуштував, що то за диво. Видно, коньяк сподобався йому, бо він приклався ще раз, потім ще. Е ні, це не те, що малоу. Не можна сказати, що кокосове вино несмачне, але в ньому зовсім мало алкоголю: скільки не пий, а голова свіжа. Листя бетелю, яке тубільці мають звичку жувати вприкуску з кенгаровим горіхом та грудочкою крейди, теж не запаморочує голови. А цей напій наче розтікається по всьому тілу і п'янить. А хильнеш трохи більше — іскри сиплються з очей. Смачно плямкаючи, Арикі торочив: «Тацірі! Тацірі!..»

«Справи Сміта повернули на краще», — подумав я і почав умовляти тубільців негайно відвідати великий човен, щоб на власні очі побачити всі ті дивні речі, про які я щойно говорив, і покуштувати інших, ще міцніших напоїв, які там є. Звичайно, обидва відмовились, але я наполягав. Якщо вони поїдуть на великий човен, третій пакегі, мовляв, дасть їм багато подарунків. Чого тут боятися? Зінга ж учора була там, і нічого з нею не трапилось. А третій пакегі сам на берег не зійде, якщо його особисто не запросять. І про подарунки треба розмовляти особисто з ним, бо все у великому човні належить йому.

Нарешті Боамбо погодився. Дивлячись на нього, Арикі й собі дав згоду. Він уже був напідпитку, і язик бідолахи прилипав до піднебіння.

Ми сіли в човен і попливли до яхти. Коли піднялися на палубу, Арикі почав боязко озиратися. Все, що він тут бачив: і височенні щогли, і довгі канати, і білі вентиляційні труби, схожі на велетенські люльки, і блискучі мідні поручні, місцями погнуті під час катастрофи, і товсті слюдяні шибки над машинним відділенням, — все дивувало його і водночас лякало. Потрапивши в таке незвичне оточення, старик раптом зовсім витверезився. Я побіг до каюти попередити англійців, щоб приготувалися до зустрічі.

— Негайно просіть, сер! — схопився Сміт. У нього від хвилювання аж сигара з зубів випала. — Зовсім не личить таким високим гостям чекати.

Коли тубільці зайшли до їдальні, на столі вже стояло кілька тарілок холодних закусок: консервовані курчата, телятина, ікра, сардини, кілька пляшок коньяку та вина і навіть пляшка справжнісінького шампанського. До Сміта знову повернулася та щедрість, з якою, певно, він в Англії вітав своїх високопоставлених гостей. Пізніше я зрозумів причину такої щедрості. За той час, доки я був у Каліо, плантатор пережив справжній кошмар. Стерн навмисне чи не вдесяте розповідав йому про ті жахи, які ми колись пережили на острові: як дикуни плигали навколо нас, розмахуючи довжелезними дерев'яними списами і як, нарешті, одного за-одним нас кидали в океан. У плантатора від страху сіпалися губи, обличчя змарніло. Все це потім розповів мені капітан, а коли я докорив йому, він почав виправдовуватися:

— Визнаю, недобре лякати людину, але мені так хотілося якось віддячити за всі неприємності та образи, що я пережив, коли був капітаном його яхти.

Тепер кошмарам Сміта настав кінець. Головний вождь і головний жрець племені були його гостями, і він з глибокими поклонами запрошував їх до столу.

Обстановка в яхті остаточно доконала тубільців. Ніколи в житті їм і на думку не спадало, що ліжка можуть бути на пружинах, з пухнастими ковдрами і сітками від комарів; що є оббиті шкірою дивани й стільці, до того м'які — сядеш і потопаєш у них; що бувають на світі столи з білими скатертинами, фарфорові «онами», хрустальні келихи, срібні ложки, виделки й ножі, що є килими, речі туалету та багато інших див. Арикі оглядався на всі боки, мов у нестямі. А коли випадково углядів себе у великому дзеркалі, він злякано відсахнувся й заховався за спину вождя, наче віч-на-віч зіткнувся з найзапеклішим своїм ворогом. У молоді роки він, можливо, не раз задивлявся на своє відображення в калюжах, але відтоді минуло чимало десятиліть, і старість непомітно наклала на нього своє тавро: тепер обличчя жерця було схоже на кору сухого дерева. А що робив Боамбо? Побачивши себе в дзеркалі, він випнув груди й здивовано посміхнувся, наче хотів сказати: «Гляньте, я ще не старий, шкіра на моєму обличчі не схожа на печене таро, а у м'язах он скільки сили!»

• Предыдущая
• 44/104
• Следующая