Острів Тамбукту - Марчевски Марко - Страница 11

• Предыдущая
• 11/104
• Следующая

— В якому романі ви це вичитали? — посміхнувся я.

— Ні в якому, сер. Джонстон — не вигаданий герой. Капітан Джонстон — це мій дід. Чи не надто жорстоко буде, якщо й на мою долю випаде така сама смерть?

— Не вірю ні з яку долю, — заперечив я, — так само, як не вірю і в те, що досі існує людожерство. Якщо ваш дід справді загинув так трагічно, то це було щонайменше п'ятдесят років тому.

— Понад шістдесят, сер, — уточнив Стерн.

— Ось бачите! В ті часи людожерство ще існувало серед деяких первісних племен. Вони поїдали своїх ворогів, убитих під час війни. Але тепер такого не зустрінеш на всій земній кулі.

— Не будьте надто впевненим, — сумно промовив капітан. — Чи давно папи спалювали на вогнищах живих людей? Не більше, як триста років тому. А що зараз роблять фашисти? Та вони жорстокіші за найдикіших людожерів. Чому ж тоді тубільці острова Тамбукту не можуть їсти людського м'яса? Мені, власне, байдуже, що зроблять зі мною після смерті: чи з'їдять, чи зварять з мене туалетне мило.

А проте слова капітана не переконували. Ще ніхто не довів, що людожерство було постійним засобом існування. Справді, колись дикуни вживали людське м'ясо, але тільки в крайньому разі, коли племені загрожувала голодна смерть. Вживали його й під час воєн та релігійних свят. Деякі племена вірили, що людина, яка з'їсть серце та печінку і вип'є кров ворога, стане дужчою, і ворог не зможе помститися їй на тому світі. Залишки таких варварських звичаїв є й тепер, тільки в зміненій формі: церковні таїнства й причастя — це не що інше, як рештки дикунських вірувань.

Коли я все це сказав Стерну, він іронічно посміхнувся:

— Навряд чи мені буде легше, коли дикуни з'їдять мене не з голоду, а через свій релігійний фанатизм!

Раптом двері з шумом розчинилися. Охоронці просунули в двері кудлаті голови, подали знак виходити і кудись повели нас…

Над самим берегом, на великій галявині палало вогнище. Навколо нього танцювало багато напівголих тубільців. Кілька чоловік грало на сопілках з кокосових горіхів, троє вигукували щось в товсті бамбукові труби, а приземкуватий кремезний остров'янин щосили гатив двома кийками по великих дерев'яних ночвах. Навколо стояв неймовірний галас. Тубільці танцювали, рухаючись один за одним по колу, час від часу вигукуючи, ніби намагаючись перекричати «музик»:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо! Нас увели в коло.

Танцюристи ще дужче залементували. А ми стояли серед них, зовсім ошелешені. Та ось коло розірвалось, і до нас підійшов чоловік з дівчиною, яких ми вже раз бачили. На дівчині було те саме вбрання, що й раніше: пояс з торочками, оздобленими барвистими черепашками, а у вухах великі серги, які переливались перламутровим блиском. Дівчина повільно підійшла, пильно оглянула кожного з нас і щось шепнула вождеві. Бубон і сопілки враз замовкли. Всі з'юрмились навколо нас. Вождь наблизився і мовчки поклав руку на плече Грея. Двоє тубільців схопили нещасного повара, прив'язали йому до ніг чималу каменюку, віднесли до берега й кинули з високої кручі в океан.

Черга була за мною. Я сподівався, що ось-ось підійде вождь, покладе й мені руку на плече. Я глянув на дівчину, і наші погляди зустрілися. Вона посміхнулася, мов нічого й не трапилось.

Коли з Греєм було покінчено, охоронці несподівано повели нас назад до хатини.

А навколо багаття знову розпочався танець. Ми ще довго чули звідти вигуки:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Життя в нашій хатинці не змінилося. Тубільці щоранку приносили тикну «еліксиру» й повну корзину смаженої риби, ямсу, таро, бататів,[8] але нам тепер було не до їжі.

Минуло ще кілька днів. Вартові змінювалися регулярно вранці і ввечері. А ми мовчки міряли хатину вздовж і впоперек. Та й про що ти говоритимеш! Хіба про смерть, яка чорною хмарою нависла над нами? Чи, може, сісти й оплакувати своє безталання? Але чоловікові сльози не до лиця.

Якось третього чи четвертого дня після трагічної смерті Грея капітан несподівано вигукнув:

— Вище голову, юначе! Ви будете жити!

— Навряд, — відповів я, тяжко зітхнувши.

— А я вам кажу, що житимете. Ось послухайте старого моряка. У мене пильне око. Ви не помітили, як того дня дивилась на вас дівчина? Не зійти мені з цього місця, коли той чолов'яга не вождь племені або ще якийсь великий начальник, а дівчина — його дочка. Дуже схожа на нього. Аби тільки захотіла, вона могла б вас врятувати.

— Аби ж… — зітхнув я. — Коли б не це кляте «аби». Крім того, цей вождь не схожий на вашого щедрого вождя з Соломонових островів. Грей уже покуштував його «щедрості»… Одного не розумію: чому й нас тоді не перетопили?

Замислившись, капітан повільно промовив:

— Мабуть, такі в них закони. На деяких тропічних островах тубільці не виконують більше одного смертного вироку на тиждень. Про цей звичай знають і наші правителі і дотримуються його на островах, якими володіють. Без суду вони можуть розстріляти й сотню тубільців за день, але за судовим вироком — лише одного на тиждень. Можливо, завдяки саме цьому звичаєві ми ще дихаємо. Коли так, то нам залишається жити кілька днів, а це не так мало. Для приреченого на смерть кожна хвилина варта вічності.

Я скрушно похитав головою:

— Краще нехай би я прожив роки, схожі на хвилини…

– І проживете! — сказав капітан.

Я здивовано глянув на нього:

— Що ви цим хочете сказати?

— Зараз поясню.

Стерн мовчки пройшовся по хатині і раптом стиха спитав:

— У вас є ножик?

— Ножик? Немає, — не розуміючи, до чого веде капітан, відповів я.

— Тепер наше життя залежить від звичайнісінького кишенькового ножика.

— Не розумію…

— Не дивіться на мене так, я ще не збожеволів, — понизив голос капітан, наче вартові могли його зрозуміти. — Шкода, що у вас немає ножика. А то ви б могли врятуватись. Як тільки вас кинуть у воду, ви перерізаєте мотузки й звільняєтесь від каменюки. А тоді вже не важко допливти до берега й сховатися в якійсь печері. Тубільці й не помітили б. Ви ж бачили, як сталося з Греєм? Шпурнули його в воду, мов оберемок сміття, — і гайда назад. Нікому й на думку не спало поцікавитись, чи він там потонув, чи ні. Слухайте далі. Як тільки камінь піде на дно, ви ховаєтесь десь під кручею й чекаєте ночі. Потім непомітно вилазите на берег, а там і до лісу недалеко. Холоду не бійтеся: тут цілий рік тепло, навіть жарко. Їстимете дикі плоди, їх тут має бути доволі, а коли пощастить убити щось і добути вогонь — матимете й печеню. Що ж, може, часом і не солодко доведеться, але хто ж на вашому місці не зміняв би смерть на життя печерної людини! Щодо мене особисто, то нехай я краще буду живим псом, ніж мертвим левом.

— Хай буде так, — погодився я. — Але й ця маленька можливість врятуватися залежить від кишенькового ножика, а його в мене чортма.

— Зате в мене є! Ось він, візьміть! — збуджено вигукнув капітан, — Наше щастя, що в тубільців немає звичаю нишпорити по кишенях арештантів, як це роблять у нас. Вони таки справді набагато відстали од культурних і цивілізованих народів.

Капітан подав мені свій ножик, та я відмовився його взяти. Хоч як хотілося мені жити, але такої жертви від Стерна я прийняти не міг. Ножик його, нехай він і спробує.

— Беріть, — наполягав старий моряк. — Ви людина молода, не встигли ще нажитися на світі, а я… я вже старий. Пожив п'ятдесят п'ять років — і досить.

Така наполегливість капітана здивувала й розчулила мене. Я подумав: «Справжня й щира дружба народжується в хвилини найбільшого нещастя, коли в людини нічого не лишається, крім життя».

— Ви повинні будь-що врятуватися, — не вгавав капітан. — А щоб ви краще зрозуміли причину, я розповім вам одну історію. Більше того: сповідь! Не бійтеся, це не буде каяття в старих гріхах. Ні, я з чистим сумлінням можу сказати, що прожив свій вік чесно і помру як чесна людина. Але перед смертю хочу розкрити вам свою душу. Отже, слухайте… У мене є дитина, дівчинка, їй зараз десять років. Живе вона в Александрії, у моєї сестри. Мати дівчинки — мулатка з острова Зумбава. Одинадцять років тому, ще будучи капітаном великого торгового пароплава, я кинув якір у зумбавській бухті й вирішив погуляти по містечку. На базарній площі саме виступав мандрівний цирк. Біля входу троє жонглерів підкидали в руках запалені факели й розпечені кулі, у четвертого з рота шугало полум'я, а Доанга з гадюкою на шиї танцювала босоніж на битому склі. То був прекрасний танець, сер! Вам доводилося бачити, як гнуться пальми під напором шаленого вітру? Отак вигиналася й струнка постать танцюристки. А вона була молода її дуже вродлива. Мулати взагалі вродливі: це діти від шлюбу кольорових жінок і білих чоловіків…

• Предыдущая
• 11/104
• Следующая