Корабель приречених - Крупкат Гюнтер - Страница 7

• Предыдущая
• 7/40
• Следующая

А потім ти відвіз мене додому в своїй колясці. Як мені було соромно за свою вбогу вулицю. Але ти, здається, зовсім не помітив злиднів, а поцілував мене в руку, мов знатну даму.

А пізніше, набагато пізніше, коли я жила вже в невеликому будиночку, який ти придбав для мене, ти сказав мені одного разу ввечері, що тільки я могла б зробити з тебе нову людину. Я не все розуміла, але відчувала, що дуже багато значу для тебе».

Це був незабутній час. Ніщо не затьмарювало їх щастя. Бетті не запитувала про те, де Едвард проводить решту часу, вона не знала про його марнотратство, про ті рисковані авантюри, в яких він дедалі більше заплутувався. Вона навіть не підозрівала про ту біду, яка спіткала його.

Ось величезний чорний камінь знову навис над ним. Камінь здригається, остання підпора з гуркотом обвалилась, і він покотився вниз. В Едварда волосся стало дибом. Бетті простягла до нього руки. Даремно. Камінь невпинно котиться. Едвард оступився. Він у розпачі шукає, на що б спертися ногою. Але нічого не знаходить, під ним прірва, страшна безодня. Чи, може, це океан, по якому вдалині пливе якесь судно? Пливе в безмежність…

— Бетті!. — з жахом закричав Едвард і злякано підхопився. В кімнаті погустішали фіолетові сутінки. При світлі згасаючого в каміні вугілля бліде обличчя Едварда здавалося примарним. Тремтячою рукою він провів по чолу, зрошеному холодним потом. Після деякого вагання лорд покликав слугу.

— Подзвоніть міс Кашбарн, Джеме. Через півгодини я буду в неї.

— О Едді! Я відчувала, що ти приїдеш сьогодні, — сказала дівчина, коли Едвард зайшов до неї в кімнату.

— Моя кохана, моя маленька Бетті! — Голос молодого лорда тремтів. Едвард почав цілувати її в губи, очі, руки.

Його поведінка здалася дівчині якоюсь дивною. Немов холодом потягло від нього. Вражена Бетті відступила назад.

— Що з тобою, любий? Ти такий дивний сьогодні, такий урочистий.

Він пильно глянув на неї палаючими очима.

— Може, це… прощання.

На її завжди відвертому обличчі з'явився вираз недовір'я й тривоги. Вона взяла його за руку і потягла в свій улюблений куточок.

— Що ти кажеш? Сядьмо.

Бетті примостилася біля його ніг на оксамитовій подушечці. Обхопивши руками коліна й трохи схиливши набік голову, вона знизу очікувально подивилася на нього.

Але погляд його блукав по кімнаті: тут минули найкращі години його життя. Сюди він тікав із салонів і розкішних будуарів, не маючи сили зовсім відмовитись од них. Кожен куточок цієї кімнати був пов'язаний з безліччю щасливих хвилин, що глибоко запали в серце. Едвард затулив очі рукою.

— Так, це прощання, Бетті, — промовив він тихо. — Я повинен їхати.

— Ти жартуєш?

— Ні, це не жарти. Мене примушують до цього грошові труднощі.

— Тільки це, Едді?

Він здивовано подивився на неї.

— Так.

Вона посміхнулася.

— Чи не можу я, мілорде, допомогти вам кількома соверенами?

У неї просто не вкладалося в голові, щоб у представника роду Хакслі були якісь грошові труднощі.

— Мій батько наполягає, щоб я на досить довгий час виїхав до Америки. В Лондоні я не одержу від нього жодного пенні.

— В такому разі поїдемо в Америку. Це ж не так погано, Едді! Ми молоді і кохаємо одне одного. Що з нами станеться?

Він сумно посміхнувся.

— Якби все було так просто, моє миле дитя.

Вона злякано підхопилася.

— Ти хочеш їхати сам? Залишити мене?

— Ти приїдеш до мене пізніше, люба.

Вона заломила руки.

— Ні, скажи, що це неправда, Едді!

— Коли б тільки це було правдою, — застогнав Едвард.

Дівчина, нічого не розуміючи, пильно подивилася на коханого, його приголомшений вигляд підказав їй, що становище справді серйозне.

— Боже мій! Невже твої справи такі погані? Скажи мені все, Едді, все! Я ж твоя і ніколи не відступлюсь од тебе, що б не трапилось, — в її очах заблищали сльози.

— Що б не трапилось… — повторив він і затулив обличчя руками.

Бетті ніжно погладила його по голові.

— Тобі потрібні гроші?

Едвард мовчки кивнув.

— Багато грошей?

— Дуже багато… Якщо завтра вранці в мене їх не буде, тоді… А їх, безперечно, не буде. Ні, ні… тоді кінець усьому.

— Чому кінець? — схвильовано запитала дівчина. Едвард довго не наважувався сказати їй правду.

— Кінець моєму життю… нашому життю, — нарешті вимовив він.

— Це безумство, — вигукнула Бетті, охоплена страхом. — Ці безглузді грошові справи треба владнати. Чому твої батьки не допоможуть тобі?

— Батько взяв на себе мої зобов'язання. Але він… усього не знає…

— Ти щось приховав від нього. Кажи, Едді!

Лорд Хакслі похилив голову. Страх і сором, що вона побачить його справжнє обличчя, яке він досі ховав під маскою безтурботності й благополуччя, одібрав у нього мову.

Жахлива підозра виникла в дівчини. Може, він вчинив щось беззаконне? Її Едвард, молодий благородний лорд, якого з колиски оточували багатство й розкіш? Але вона одразу ж відкинула цю думку. Цього не може бути. Ось він сидить тут, втративши надію і віру в самого себе і навіть в неї, в ту, яка готова зробити все, щоб допомогти йому в біді. Бетті принесла невелику японську шкатулку.

— Едді! Ось мої прикраси. Ти подарував їх мені. Тепер вони стануть тобі в пригоді.

Він обхопив її обличчя своїми руками.

— Люба… це було б краплею в морі.

— А твої коштовності, твоя багата лондонська квартира, цей будинок, твої екіпажі, коні? Віддай усе за нове життя, яке ми почнемо разом.

— Те, чим я володів, давно вже не моє.

Вона опустила руки, але не хотіла здаватись.

— Едді! Можливо, мій брат зможе щось зробити для тебе?

Вогник надії спалахнув у його очах, та вмить і згас.

— Твій брат? — Лорд Хакслі розчаровано махнув рукою.

— Останні дні він не раз питав про тебе.

— Навіщо я йому?

— Брат хотів знати, як твої справи.

— Дивно.

— Нічого дивного! — Обличчя дівчини прояснилось. — У нього великі зв'язки, і він міг би…

— …і він теж не міг би зробити неможливого, — закінчив Едвард.

— У всякому разі ти повинен з ним поговорити, — наполягала Бетті. — Сьогодні ж!

Вона швидко вийшла в сусідню кімнату. Едвард чув, як Бетті дзвонила по телефону. Тепер напевне додзвонилася. Дівчина говорила так швидко, що він не розбирав слів.

Розмова тривала не більше двох хвилин. Коли Бетті повернулася, обличчя її сяяло. Вона обняла й поцілувала Едварда.

— Едді! Любий мій Едді! Тепер усе буде добре, — вигукнула вона, сама не своя від радості.

Він м'яко звільнився з обіймів і недовірливо глянув на неї.

— Ти думаєш?

— Брат сказав, що, мабуть, зможе допомогти і запросив тебе приїхати до нього. Зараз же. Я така рада!

Едвард зазирнув їй в очі.

— А ти нічого поганого не думаєш про мене, Бетті? Ти віриш в мене?

— Так, я вірю в тебе і в нашу любов.

Губи його затремтіли, він повернувся і похитуючись вийшов з кімнати.

По безлюдній нічній Райтон-стріт гуляв вологий холодний вітер. Він хитав полум'я газових ліхтарів, від його поривів здригалися шибки, двері, жалюзі. Міський квартал, до якого належала Райтон-стріт, не був ні кращим, ні гіршим у Лондоні. Старі будинки, сірі й похмурі, стояли на Райтон-стріт, щільно притулившись один до одного.

На сусідній вулиці почувся цокіт копит. На розі зупинився екіпаж. Лорд Едвард зійшов, наказав кучерові чекати його, а сам, глибоко засунувши руки в кишені і похиливши голову, не поспішаючи пішов униз по вулиці. Він дивився під ноги на вологий від туману брук і думав про Бетті. Як вона зраділа, що брат сьогодні вночі покликав його до себе. Наївне дитя. Він, звичайно, не поділяє її радощів. Це важкий для нього крок, остання спроба. Едвард не вірив, що цей чоловік допоможе йому. Марна трата часу, а завтра!.. Мороз пішов поза шкірою. Швидко, немов хто переслідував його, Едвард пробіг повз темні, похмурі будинки. Що чекає його? Едвард заскреготів зубами, його майбутнє було безпросвітне. І все ж час від часу в душі спалахували проблиски надії.

• Предыдущая
• 7/40
• Следующая