Корабель приречених - Крупкат Гюнтер - Страница 25

• Предыдущая
• 25/40
• Следующая

— Барбаро! Місіс Хорткліф! — Едвард тряс її за плечі, але свідомість не поверталася до неї.

Тремтячими пальцями Едвард схопив кольє, поклав його в кишеню. «Як несподівано обернулася справа, яке диявольське щастя!» блискавкою пронеслося в голові. Потім він підбіг до дзвінка, подзвонив стюардесі і навстіж розчинив двері, щоб покликати когось на допомогу. Він побачив містера Коннора, що саме проходив по коридору.

— Містер Коннор! — вигукнув Едвард. — Покличте, будь ласка, лікаря! Місіс Хорткліф знепритомніла.

Інспектор Томпсон враз опинився поряд з лордом. Він побачив на ліжку мертвотно бліду американку. Кольє на ній не було!

— Ради бога, як це сталося? Місіс Хорткліф хвилювалась?

Едвард знизав плечима.

— Я не знаю, містер Коннор. Вона танцювала. Потім раптом відчула слабість… Ви покличете лікаря?

— Звичайно, мілорде. Я бачив лікаря в курильному салоні. Я зараз же пришлю його сюди.

Містер Коннор швидко пішов.

Прибігла стюардеса і заметушилася біля місіс Хорткліф. Незабаром надійшов і лікар. Едвард чекав його в коридорі і коротко розповів, що сталося.

Вийшовши незабаром з каюти, лікар сказав Едвардові, який схвильовано ходив перед дверима:

— У неї занепад сил. Бачите, мілорде, місіс Хорткліф уже не дівчинка. Святкові хвилювання, танці і таке інше. Цього було занадто багато. Авжеж, і для вас настане час, коли ви відчуєте, що молодість безповоротно минула. Буде трохи боляче, але нічого не вдієш. Ну, та вам ще далеко до того часу… Після маленького уколу, який я зробив, місіс Хорткліф добре засне, а завтра все забудеться.

У глибокій задумі Едвард повільно йшов по коридору. «Завтра все забудеться»! Ці слова добре запам'яталися йому, вони були острівком спокою серед хаосу, що наповнював його душу. Едвард піднімався і спускався по трапах, проходив мимо чоловіків у фраках, які стояли біля входу в приміщення першого класу і пильно стежили, щоб жоден недостойний не проник у «святилище» мільйонерів. Він ішов мимо затишних куточків, де шушукалися парочки, мимо сповнених метушні салонів, мимо всіх цих місць розваг, де серед ситого сміху, закличного хихотіння, шелесту шлейфів, дріботіння жіночих ніжок лунали веселі звуки скрипок та голосистих труб і де він завжди почував себе, як удома.

Едвард скрізь шукав Кашбарна, але ніде не знаходив його. Не було ювеліра і в маленькому барі. Одразу ж, як тільки Лайтолдер став на вахту, він разом з сестрою пішов.

Крок за кроком наближався лорд Хакслі до каюти Кашбарна. І чим ближче підходив, тим нерішучішим ставав. Кілька разів Едвард швидко озирався. В нього було таке відчуття, немов за ним хтось стежить. Дурниця, хто може цікавитись ним? Певно, Кашбарн уже давно чекає його. Едвард знову сповільнив ходу. Страх перед невідомістю стиснув йому горло. Хакслі помацав кольє. Може відступити? Ще є час. Десять кроків лишилось для того, щоб вирішити, чи йти прямо, не оглядаючись, чи постукати в двері Кашбарна і тоді вже не звертати з шляху, який, кінець кінцем, приведе його до безодні.

Лишилось вісім кроків… Звідкись здалеку долинув голос батька: «Ти мав усе необхідне для того, щоб підтримати честь роду Хакслі як це годиться, мій сину!.. Але відразу ж у пам'яті постали інші слова. «Ви — дурень!» кричав Кашбарн. А очі Бетті благали: «Не дай мені втратити віру в тебе, любий. Я не переживу цього…»

— Лорд Хакслі!

Страх, мов удар у серце, зупинив Едварда. Він обернувся. На нього весело дивився Модлі.

— Де ви пропадаєте, мілорде? — запитав квартирмейстер.

— А… це ви, Модлі! Я… хотів трохи подихати свіжим повітрям.

— В такому разі ви не туди йдете, — добродушно промовив товстун. — І взагалі, для цього буде досить часу завтра. Сьогодні свято. Краще вихилимо ще пляшечку в барі «Атлантика». Там таке робиться!

— Дякую, але… я… у мене немає настрою. Едвард з мукою глянув на радісне, розчервоніле від вина обличчя Модлі. Рука його міцно стиснула в кишені кольє.

— Немає настрою? О, він з'явиться! — наполягав квартирмейстер.

— Справді… я не можу.

Модлі був здивований.

— Ну, як хочете, мілорде! — пробурмотів він з деякою образою і похитуючись пішов геть.

Едвард дивився йому вслід, доки той не зник з очей, потім рушив далі.

Океанський велетень мчав уперед крізь ніч і туман. Лишилося пройти останні кілька сотень морських миль. Перемога вже була забезпечена, але сер Брюс Ісмей хотів, щоб вона стала ще значнішою, ще більш вражала. Всюди, де б він не з'являвся, пасажири зверталися до нього з похвалами та вітаннями, висловлювали подив з приводу незвичайної швидкості корабля, пророкували перемогу. Сер Брюс вислухував їх з удаваною байдужістю. Він уже уявляв, який вплив матиме ця грандіозна перемога на біржі. Попит на акції Вайт-Стар відразу неймовірно зросте! Акції Вайт-Стар уже й зараз купують, як ніколи. Сер Брюс задоволено посміхнувся: в нього був товстий пакет акцій. Це означало: гроші, гроші!..

А вогонь під котлами палав, чорні наче дьоготь, клуби диму виривались із чотирьох труб, а між ними з клапана вилітав білий струмінь пари.

В машинному відділі інженер Белл, обливаючись потом, важко дихаючи в чадному повітрі, безперервно поглядав на різноколірні стрілки манометрів, які піднялися майже до червоної контрольної риски.

— Божевілля! Просто ідіотство йти з такою швидкістю в туман! — роздратовано лаявся він.

На бал Белл взагалі не пішов. Він не одходив від своїх машин. Коли молодший інженер запитав, чому він пропускає таку сенсаційну подію, як бал у відкритому морі, Белл сердито буркнув:

— Що мені робити серед тих вилощених мавп? Хто ми — моряки чи балетні шаркуни? — І, лаючись, спустився в котельню.

Між американськими береговими станціями мису Код і «Титаніком» налагодився радіозв'язок.

— «Титанік»… «Титанік»… я мис Код… прийом… прийом… продовжуємо передавати радіограми…

У тісній радіорубці велетенського корабля, згорбившись, сидів Джек Філліпс, старший радист. Він цілу ніч працював і був страшенно стомлений, блідий, очі його заплющувалися самі собою. Та коли другий радист Гарольд Брайд пропонував змінити його достроково, сердито відмагався. Трохи відпочити було б непогано! Філліпс байдуже слухав те, що тріщали навушники.

— «Титанік», я мис Код… «Титанік», я мис Код… містерові і місіс Леан… крапка… Раді вашому приїзду… щире вітання Дедді крапка… Містерові Нет Шумейкеру «Титанік»… крапка… Конференція переноситься… Їдьте відразу в Бостон… крапка… Містерові Кодерт «Титанік»… крапка… Потрібні негайні розпорядження… не можна чекати до прибуття… Ендрюс… крапка… Міс Мод Поуелл «Титанік»… крапка… Тисячу поцілунків в останню ніч на морі… Джонні… крапка…

Мис Код замовк. Філліпс витер чоло і сьорбнув кофе. Він завжди замовляв собі під час нічного чергування цей міцний напій. Людині, слабішій за Філліпса, такий напій швидко вкоротив би життя.

У навушниках знову затріщало, хтось викликав радиста. Філліпс поставив чашку, щоб продовжити прийом! Цього разу «Титаніка» викликав не мис Код.

— «Титанік», я «Люсьєн»… «Титанік», я «Люсьєн»… пропливло багато великих айсбергів… будьте обережні…

Філліпс уже не раз зв'язувався з «Люсьєном» і знав, що це судно знаходиться від «Титаніка» за сто п'ятдесят миль і держить курс на Європу. Радист увімкнув передавач.

— «Люсьєн», я «Титанік»… дякуємо за попередження… Дивіться не відморозьте носа… А тепер звільніть хвилю… Хелло, мис Код… Хелло, мис Код… прийом…

Апарат мовчав, не чути було навіть тріску. Філліпс піднімав і опускав ключ, крутив вимикач, вистукував контакти.

— Прокляття! — Він швидко підвівся, зірвав з голови навушники і почав шукати пошкодження. Двері радіорубки тихо відчинилися, на порозі стояв Брайд. Захоплений роботою, Філліпс, мабуть, не помітив би його, якби не потягло холодом.

• Предыдущая
• 25/40
• Следующая