Корабель приречених - Крупкат Гюнтер - Страница 22

• Предыдущая
• 22/40
• Следующая

З натовпу танцюючих виринув маленький Боксхолл.

— Хелло, невтомний танцюристе! — весело привітався до нього Модлі. — Ідіть сюди! Ви заслуговуєте на невеликий відпочинок. Випийте з нами цього чудового освіжаючого напою. — Він налив бокал і подав офіцерові, що впав на стілець і почав обмахуватися хусточкою.

— Ваша «робота», містер Боксхолл, справді стомлива, — іронічно зауважив Домерж.

— Робота цілком терпима, якщо партнерші не дуже великої ваги, — пожартував Модлі.

— Не ображайте товстушок, Модлі, — засміявся Боксхолл. — Вони танцюють, наче пушинки.

— Дякую за комплімент! Бачите, у нас, товстих, теж є свої хороші якості.

— Ну, тоді за ваше здоров'я! — вигукнув художник і нахилився до Едварда.

— Мілорде! Чому ви такі серйозні, такі похмурі в цей прекрасний вечір? З учорашнього дня ви мені зовсім не подобаєтесь.

Едвард насилу оволодів собою.

— Нічого особливого, мосьє.

Він узяв бокал і одним духом вихилив його. Потім, мабуть уже вдесяте, подивився на годинник. Повз ложу місіс Хорткліф повільно пройшов Кашбарн. Він зупинився на секунду і наче випадково глянув на Едварда. Той підвівся. Оркестр починав новий танець.

Пасажири третього класу теж влаштували свято на честь закінчення плавання. Над входом до кают-компанії, прикрашеної гірляндами паперових квітів та електричних лампочок, висів, обрамований зеленню, транспарант, на якому було написано багатьма мовами: «Привіт новій батьківщині!»

Людський натовп сповнив зал сміхом і галасом. Старанно цигикав оркестр, створений з самих пасажирів. Барвисті національні й чорні парадні костюми змішалися з смугастими тільняшками моряків. До низької стелі піднялися хмари пилу і, ввібравши в себе запах дешевих парфумів, пива, часнику й розпалених людських тіл, сповнили повітря важким чадом.

Глядачі тісним колом оточили мокрих від поту танцюристів, які так темпераментно гупали, що аж палуба здригалася. В такт їм по столах завзято вистукували кулаки, від чого пляшки та склянки підскакували й дзвеніли.

Всі, кого доля випадково звела тут, прекрасно розуміли одне одного і веселилися разом, незважаючи ні на національність, ні на соціальний стан. Майже всі пасажири третього класу були емігранти. Їх об'єднував потяг до Америки, надія на нове життя, що незабаром мало початися.

— Ходімо, Матільдо, — сказав дружині Ротер, колишній учитель.

Він мав нещастя розгнівати своїми демократичними поглядами королівсько-пруське шкільне начальство. Цього було досить, щоб якийсь дотепний осел зробив в особистій справі сивого педагога помітку: «Ротер стає дедалі більш червоним! Вигнати!» Це й було виконано при першій нагоді.

— Ходімо, Матільдо, — повторив Ротер і протер скельця пенсне. — Ходімо спати. Завтра буде такий напружений день!

— Так, Егоне, — обізвалася маленька скромна жінка, взявши чоловіка під руку. — Але я все одно не зможу спати від хвилювання.

Він заспокійливо погладив їй руку.

— Сподіватимемося, що все обійдеться добре. Учитель Ротер теж покладав великі надії на нову країну, яка із сходом сонця мала з'явитися на обрії.

Молодь вирішила веселитися аж до прибуття в Америку, в той час як старші почали розходитися рано. В спільних приміщеннях третього класу, тьмяно освітлених. нічними лампочками, тісними рядами стояли койки. На деяких з них під шерстяними ковдрами вже хропли пасажири. Інші лежали, підсунувши руки під голову, і з острахом в серці думали про турботи, які чекали їх. Ті, що були напідпитку, голосно розмовляючи й лаючись, насилу вилазили на свої койки. Хтось скрикнув уві сні і, повернувшись на другий бік, зарипів койкою. Заплакало немовля, молода мати, заспокоюючи його, швидко вийшла. З ванної було чути хлюпання, пирхання, лайку і сміх.

— Егоне! Ти спиш?

— Ні, Матільдо.

— Боже, я так хвилююся. Завтра вранці треба заздалегідь скласти речі. Хоч би не забути чого.

— Нічого не забудемо. — Ротер обняв дружину.

Деякий час вона ще прислухалася до глухого шуму суднових машин, потім заплющила очі.

На такому величезному кораблі з безліччю кают, салонів, коридорів та різних закутків нелегко було знайти потрібну людину, навіть у звичайний день, не те що під час святкової метушні. Можливо, ця обставина і спонукала Кашбарна звільнити свою сестру від монастирського ув'язнення і дозволити їй взяти участь у святі. Це призвело до того, що в ланцюгу логічно зв'язаних випадковостей, які потім багатьом здавалися наслідком втручання вищих сил, з'явилося нове кільце — знайомство Бетті з Лайтолдером.

Кашбарн замовив собі столик в одному з салонів, переобладнаних на святкову ніч у бари. Крім нього й Бетті, тут сиділо літнє подружжя — інженер Бенгстрем з дружиною, а також доктор фон-Ромбах — уповноважений однієї з німецьких фінансових контор. Жителі півночі, Бенгстреми, були з Кашбарном сусідами по каютах. Це стало приводом до побіжного знайомства.

Самотній доктор фон-Ромбах приєднався до невеличкої компанії. Кашбарн познайомив його з Бетті, яка прийшла в розкішній вечірній сукні з чорного оксамиту.

Кашбарн відрекомендував доктора дуже коротко, і тому Ромбах вважав за потрібне дещо додати про себе:

— Правильно, фон-Ромбах, — сказав він, плутаючи німецькі й англійські слова. — Доктор фон-Ромбах, Німеччина. Я в захопленні і у відчаї.

— Як вас розуміти, містер фон-Ромбах?

— Я в захопленні від того, що познайомився з прекрасною фрейлейн, і у відчаї, бо не мав цього задоволення раніше. — Він засміявся якось по-овечому і підкрутив свого пишного вуса.

В цей час знову заграв невеличкий оркестр. Ромбах пристукнув закаблуками і схилив голову, запрошуючи Бетті до танцю.

— Цей танець часом не вільний у фрейлейн? Я був би безмежно радий.

Бетті підвелася, глянула на Кашбарна. Той хитнув головою на знак згоди, і вона, спершись на руку Ромбаха, закружляла з ним по залу.

— Чудний танець! Як вам здається, вельмишановна фрейлейн? У Берліні мені нічого схожого не доводилося бачити.

— Це фокстрот, містер фон-Ромбах. І з'явився він саме в Америці.

— В такому разі нам, як новакам, доведеться трохи поспотикатися. Чудово! Пардон, мабуть, невелика океанська хвиля потрапила мені під ноги. Качку відчуваєш навіть на найбільших пароплавах. До речі, ця посудина колосальна! Вашим землякам не можна відмовити у великому успіху! Ми, німці, не дріб'язкові і охоче віддамо старенькій Англії Блакитну стрічку.

Бенгстреми з північним спокоєм спорожнювали пляшку за пляшкою.

— Сором, містер Кашбарн! Ви так мало п'єте!

— Я бережу голову для Нью-Йорка, — хитро відповів Кашбарн, повільно сьорбаючи вино з бокала.

— О, до нього ще досить далеко, — заперечила пані Бенгстрем. — Коли б тільки наша подорож закінчилась так щасливо, як почалась. Кажуть, з'явився великий туман. Хоч би нічого не трапилось.

— Що може трапитися? — сміючись запитав її чоловік. — Доки моя доля в руках тямущого капітана і досвідчених інженерів у машинному відділі, мені нема чого турбуватися.

— Тямущий капітан — це добре, але уповання на милість божу — краще, — тоном наставника промовив Кашбарн, смиренно підводячи очі до стелі.

Бенгстрем скоса глянув на нього.

— Ви вірите в боже правосуддя, сер?

— Звичайно, за глибоким переконанням, — відповів Кашбарн.

— От бачиш, Еріх! — повчально сказала пані Бенгстрем своєму чоловікові. — Бери приклад з містера Кашбарна!

Інженер уже звик до натяків на свою безбожність. Він кивком голови підізвав стюарда і замовив ще пляшку вина.

Кашбарн глянув на годинник і хотів уже пройти в танцзал, коли до столу підійшов Лайтолдер і запросив Бетті танцювати. Вирячене око пана фон-Ромбаха з-під скельця монокля пильно дивилося на молоду пару.

— Я вдячна вам, містер Лайтолдер, що своїм запрошенням ви звільнили мене від присутності цього жахливого Ромбаха.

— Якщо хочете, міс Кашбарн, ми танцюватимемо весь час.

— Може, й хочу, — сказала вона сміючись.

• Предыдущая
• 22/40
• Следующая