Корабель приречених - Крупкат Гюнтер - Страница 17

• Предыдущая
• 17/40
• Следующая

Регочучи, Едвард відкинувся назад на подушечки, потім зіскочив з ліжка, подзвонив і звелів приготувати ванну.

Насвистуючи пісеньку, він з насолодою простягся в гарячій пахучій морській воді. В такт руху судна вода у ванні рівномірно колихалася. І здавалося дуже дивним приймати ванну серед океану, за тисячі метрів від морського дна.

Плавання триватиме ще трохи більше ніж два дні, міркував Едвард. Потім на горизонті з моря підніметься сіра смуга — Америка! Країна надій для багатьох пасажирів судна і для нього теж. Як же називають її? Країна безмежних можливостей. Безмежних можливостей будувати своє щастя чи гинути? Це була сувора молода країна, яка приваблювала людей з усього світу своїми природними багатствами й просторами, країна, де право на боці сили, країна жорстокої боротьби за більший шанс на життя. Але чого йому, знатному лордові, турбуватися про це? Для нього Америка могла стати лише ареною нових авантюр та розваг. Робота? Слава богу володіння Хакслі на Рокі Гроунд чималі. А хіба Кашбарн не казав, що при сприятливому завершенні «гри» дещо перепаде і йому, Едвардові? Отже, журитися нічого! Тільки треба буде спочатку добре роздивитися в Нью-Йорку. Знайомства вже зав'язані. Життя триває!

Коли після старанного ранкового туалету Едвард попрямував у ресторан поснідати, на судні вже панувало пожвавлення, йому весь час зустрічалися групи пасажирів. Одні з них стояли, інші йшли до салонів. Коридор сповнився сміхом і гомоном. Бігали стюарди, виконуючи найрізноманітніші бажання вибагливих пасажирів. Двоє з них несли величезну корзину червоних троянд до апартаментів синьйори Пассери. Обмінюючись багатозначними поглядами, стрічні судачили з цього приводу, знову перебираючи подробиці пікантної сцени під час вчорашньої вистави. Кожен поспішав висловити свою догадку відносно нового поклонника Пассери. До чого все ж таки цікава ця подорож!

У салоні Едвард побачив Гарднера.

— Доброго ранку, містер Гарднер! Сьогодні ви снідаєте самі?

Він пильно й насторожено вдивлявся в обличчя мільйонера. Але той спокійно намазував щось на підсмажений хліб.

— Що поробиш, лорд Хакслі? Моя дружина погано спала. Мігрень чи щось таке. Вона висловила бажання снідати в каюті. Яке щастя, що ви не одружені. Жінки — це наш хрест, мушу вам признатися!

Едвард схилився до нього, висловлюючи співчуття.

— Не треба так думати, містер Гарднер. Сподіватимемося, що здоров'я місіс після доброго сніданку поліпшиться. — Він повернувся до мосьє Домержа, який підходив до них.

Після сніданку Едвард пішов до магазинів, йому потрібно було купити деякі дрібниці, зокрема запонки. Одягаючись, він загубив одну. У нього не вистачало терпіння знайти її.

Проходячи повз магазини, Едвард мимохідь розглядав кожну вітрину. В магазині голландського ювеліра він побачив містера Коннора, який по-приятельськи кивнув йому крізь скло вітрини. Едвард увійшов і, вітаючись з Коннором, одразу ж помітив у того в руці невелику жіночу прикрасу, в якій пізнав браслет Мерджері.

— Чудова річ! Ви купили, чи що? — здивовано запитав лорд Хакслі.

— Я не настільки багатий, щоб витрачатись на такі прикраси, мілорде, — посміхнувся містер Коннор.

Ювелір Ван-Хуфт підвів голову.

— Цей браслет мені дали для ремонту замка. Він справді міг би коштувати цілого багатства.

Едвардові здалося, що він не дочув.

— Ви сказали міг би? — перепитав він.

— Авжеж, мілорде. Брильянти фальшиві. Скло! Імітація прекрасної шліфовки, але все ж імітація.

— Неймовірно! — пробурмотів Коннор і повернув браслет до світла, від чого фальшиве каміння заблищало червоно-зеленими іскрами. — Якщо я не помиляюсь, браслет виготовлений з золота і платини. Для чого ж фальшивим брильянтам така коштовна оправа?

— Ви маєте рацію, сер! — підтвердив Ван-Хуфт. — Це дивно. За зразком коштовних ювелірних виробів нерідко виготовляють численні дублікати. Такі точні копії охоче носять, а оригінали зберігають у надійному сейфі. І все-таки мені ще ніколи не доводилося бачити дублікатів з масивного золота й платини, до того ж оздоблених, крім фальшивих, кількома дрібними справжніми камінцями.

Едвард мовчки пильно дивився на яскраво сяючу прикрасу.

— Тоді треба думати, — сказав замислено Коннор, — що над цією річчю в даному разі попрацювали, замінивши в ній найкоштовніші камені на фальшиві, а брильянти, можливо, вставили в іншу прикрасу.

Пан Ван-Хуфт знизав плечима.

— Можливо, — відповів він, і на обличчі в нього з'явився вираз байдужості. Розмова набрала напрямку, який йому не подобався.

Коннор поклав браслет на прилавок, покритий склом, посміхнувся і сказав, звертаючись до Едварда:

— Виходить, мілорде, щоб купити цей браслет, не потрібні великі гроші.

— А я зовсім не мав наміру купувати браслет, містер Коннор, — відповів Едвард і, неуважливо вибравши те, що йому було потрібно, швидко вийшов з магазина, в той час як Коннор усе ще торгувався за срібний сувенір.

Випадок у магазині Ван-Хуфта надзвичайно стурбував Едварда. Що сталося з браслетом Мерджері? Кашбарн оцінив його в п'ятдесят тисяч доларів. Хіба ж можливо, щоб такий досвідчений спеціаліст, як Кашбарн, помилився? Навряд. Але ціна браслета, яку визначив Кашбарн, не відповідала тому, що сказав про нього Ван-Хуфт, а не вірити голландцеві не було підстав. Значить, коли Кашбарн брав прикрасу, вона коштувала дуже дорого, а коли повернув її, вона вже не була такою.

Едвард ішов як у сні. Він нічого не бачив і не чув. Ноги самі принесли його до каюти № 286. Він постукав і, почувши голос Кашбарна, відчинив двері.

Маленький чоловічок здивовано підвів брови, побачивши Едварда.

— Я просив вас не приходити сюди, доки я не покличу, — промовив Кашбарн незадоволено.

Едвард не звернув уваги на роздратований тон ювеліра.

— У мене до вас питання, містер Кашбарн.

— І його необхідно розв'язати негайно, всупереч всякій обережності?

— Так, негайно. Для чого взагалі ця обережність, ця таємничість?

— Ви не хочете робити того, що я від вас вимагаю, мілорде?

— Ні, хочу, але… Містер Кашбарн, браслет міс Кеннеді дуже коштовний?

Кашбарн примружив очі.

Звичайно, він коштував щонайменше п'ятдесят тисяч доларів. Чому ви питаєте про це?

Він коштував стільки?

— Боже мій, коштує, якщо вам так хочеться! — Кашбарн нетерпляче стукнув рукою по столу. — Чому ви питаєте про це?

— Я тільки-но бачив браслет у ювеліра Ван-Хуфта.

— Як він потрапив туди?

— Там потрібно відремонтувати замок.

— Так, це справді було потрібно. Ну й що?

— Містер Ван-Хуфт сказав, начебто брильянти в ньому несправжні.

Пальці Кашбарна швидко забігали вздовж годинникового ланцюжка. На обличчі в нього з'явилася поблажлива посмішка.

— Несправжні? Я бажаю містерові Ван-Хуфту, щоб усі його брильянти були такими ж фальшивими, як у браслеті міс Кеннеді.

— Виходить, Ван-Хуфт помилився? — невпевнено запитав Едвард.

Кашбарн хитнув головою.

— Помилився! Але облишмо це, лорд Хакслі. А втім… яка ваша думка?

Едвард одвів очі від допитливого погляду Кашбарна.

— Ви мовчите? — наполягав той.

— Коли б я не знав, що ви шанована й багата людина, містер Кашбарн…

— То що?..

— Тоді я подумав би, що за вашою «грою» криється нечиста справа. Зрозумійте мене правильно, прошу вас, ця думка мусила з'явитися неодмінно.

Кашбарн голосно засміявся.

— Ви говорите про нечисту справу? Ви, мілорде?

— Пробачте, містер Кашбарн!

Той заспокійливо кивнув.

— Я знаю, ви знатний лорд Хакслі. В мої наміри не входить робити вам неприємності. Проте варто нагадати: поки що ми перебуваємо на британській землі і, отже, підвладні британським законам.

Слова ці, немов батогом, стьобнули Едварда. Він здригнувся і опустив очі.

Кашбарн почав ходити по каюті, даючи йому час отямитись.

— Ну, вже одумалися? — нарешті запитав він. — Ви мусите ще раз допомогти мені. Завтра відбудеться великий бал на честь закінчення плавання, після якого ви принесете в мою каюту кольє місіс Хорткліф, і тоді ми квити. Ви одержите свої векселі. В очах Едварда блиснула впертість.

• Предыдущая
• 17/40
• Следующая