Корабель приречених - Крупкат Гюнтер - Страница 13

• Предыдущая
• 13/40
• Следующая

— Що ви сказали?

— Так… нічого.

— Це все, що я від вас вимагаю.

Містер Кашбарн відкинувся на спинку крісла, склав руки на кругленькому черевці і довгим приязним поглядом подивився на Едварда, що сидів навпроти.

Едвард зніяковіло глянув на маленького чоловічка і несподівано голосно розсміявся.

— Ви тому й потягли мене на «Титанік»? Це досить дивна вигадка! Мабуть, ви побилися з кимось об заклад?

— Називайте це як вам завгодно, — посміхнувся Кашбарн.

Едвард усе ще сміявся над дивною примхою ювеліра, суть якої той тільки що роз'яснив йому.

— До деякої міри рискована гра, але цікава! Мушу признатися, вона заінтригувала мене. Ви великий знавець людської душі. Немає ні крихти сумніву в тому, що правда на вашому боці.

— Значить, ви завжди робитимете так, як я захочу?

— Покладіться на мене цілком. Я щасливий зробити вам послугу.

— Дуже добре, — пробурмотів Кашбарн. Він був задоволений своїм протеже. — Якщо вдасться здійснити задумане, вам від цього шкоди не буде.

Ця остання фраза стурбувала Едварда, але він відразу ж заспокоїв себе. «Це мене не обходить! Похмурий ювелір зацікавився мною. Треба хапати своє щастя!»

— Бетті щось знає про ваш заклад? — звернувся він до Кашбарна.

— Звичайно, ні. Прошу вас нічого не говорити їй.

— І тільки через це я не повинен зустрічатися з нею на судні?

— Тільки через це!

Кашбарн підвівся і в задумі почав ходити по каюті. Невелика качка не заважала йому. Едвард згадав про зустріч з Мерджері Кеннеді в тихому пальмовому залі. Вона виявилася набагато цікавішою, ніж домовлена гра в теніс. Маленька міс по-справжньому захопилася ним і не турбувалася про свою репутацію. Едвардові подобалось, що вона не криється з своїми почуттями.

Ніби відгадавши думки Едварда, Кашбарн запитав:

— Ви залицяєтесь до міс Мерджері Кеннеді?

— Помиляєтесь, містер Кашбарн! Не я до неї, а вона до мене, — посміхнувся Едвард.

— Тим краще. Ви знаєте, хто її батько?

— Якийсь бавовняний король з Техасу.

— У нього щонайменше п'ятдесят мільйонів доларів, лорд Хакслі!

— Певний процент з них його дружина й донька носять на шиї і руках у вигляді брильянтів.

— Я захоплений вашою проникливістю, друже. Непогано! Отже, сьогодні ввечері зробимо першу спробу.

— З Мерджері Кеннеді?

— Ну, звичайно! Гадаю, вам це вдасться.

— Гаразд! — погодився Едвард. — Б'юся об заклад, що правда буде на вашому боці, містер Кашбарн.

— Не дуже поспішайте, побачимо.

В каюту долинули удари гонга. Кашбарн подав Едвардові руку.

— Час вечеряти. Отже, не забудьте: якщо ми зустрінемось десь на людному місці, ми не знаємо один одного. Коли ви мені будете потрібні, я подам вам знак. До мене приходитимете лише тоді, коли я вас покличу.

Едвард був згоден з усім, що вимагав від нього цей дивак. Посміхаючись, він причинив за собою білі лаковані двері каюти № 286.

Обер-стюард Уілтон, стоячи біля головного входу, з виразом байдужості на обличчі стежив за вечерею в розкішному салоні першого класу. Двері салону безперервно відчинялися, і грановане скло їх іскрилося від святкових вогнів величезної кришталевої люстри не менше, ніж діадеми та кольє дам. Містер Уілтон не говорив ні слова. Стриманим рухом голови, швидким поглядом диригував він стюардами й пажами. Ніщо у величезному залі не лишалося поза його увагою.

Знову відчинилися двері. Прошелестівши сукнею, зайшла синьйора Ліа Пассера в супроводі казково багатого Стюарта Фагерті і сера Брюса Ісмея. Це була її перша публічна поява на судні. Всі попідводили від тарілок голови, на мить блиснули лорнети, тихий дзвін фарфору і срібла майже зовсім затих. Від столу до столу полетів шепіт і смішок.

— Це часом не?..

— Звичайно, це відома актриса.

— Відома… Але ж не стільки своїм талантом, скільки скандальними історіями.

— Вона недавно грала навіть в одному… Як же це називається?.. В одному фільмі.

— Не може бути!

— А звідки ця Пассера родом?

— Кажуть, ніби вона зовсім не італійка, а німкеня, і справжнє її ім'я Ліза Шперлінг. Пассера значить те саме, що й Шпатц, або Шперлінг[7], так мені здається.

— Це й справді пояснює немало!

— Не розумію чоловіків. Що вони знаходять у цій Пассері? Вичепурена, гарненька лялька, і більш нічого.

— Мабуть, ми занадто старі, щоб розуміти це, моя люба. Вона чотири рази виходила заміж. Трьох чоловіків звела з світу, останній сам утік від неї.

— Стюарт Фагерті її п'ята жертва. Невже це так потрібно людині? Він вдає з себе мецената, а насправді летить у прірву. Тимчасом він міг би знайти собі достойну пару. Моя дочка, наприклад…

— Пассера, мабуть, чекає дитини.

— Чого ж ви мовчите! Від кого?

— У всякому разі вона купувала дитячу білизну в одному з лондонських магазинів, мені розповідала про це кузина.

— Боже мін! Кінець кінцем, вона теж жінка!

— Ну, моя люба! Що лишилося від наших моральних устоїв?

Едвард вечеряв з мосьє Домержем. Полеві Домержу, відомому бретонському художникові, було близько сімдесяти років. На його порізаному зморшками обличчі виділялися великі темні очі, які завжди дивилися на світ запитливо і водночас з цілковитим розумінням. Едвард не міг пояснити чому, але його вабила ця стара людина. Можливо, тут була неусвідомлена потреба зігрітися біля багатої чистої душі.

Домерж повільно повернув вузьку голову з коротким білим волоссям і подивився на Пассеру, що разом з Фагерті та Ісмеєм попрямувала до відведеного для них столика.

— Про що говорить вам обличчя жінки? — запитав він Едварда.

— Косметика, — відповів той, знизуючи плечима. Художник посміхнувся.

— Чому так зло, мілорде? Не судіть дуже легко. Треба бачити не тільки обличчя людини, а й її внутрішній світ. Мадам Пассера не та, ким здається. З неї зробили «диявольську красуню», поглинательку чоловіків, Мессаліну[8]. Повірте мені, ця жінка нещаслива в тій ролі, яку безсовісні антрепренери примушують її грати.

— У вас гострий зір, мосьє. А що ви думаєте про даму біля третього столика ліворуч? Ви її знаєте?

— Це місіс Гарднер. Теж одна з жінок, гідних співчуття. Сьогодні після обіду я говорив з її чоловіком, мультимільйонером з Глазго. Він дотримується точки зору римського імператора Веспасіана: Pecunia non olet[9]. Його гроші теж не пахнуть.

— Чому ви думаєте, що місіс Гарднер гідна співчуття?

— Для таких чоловіків, як Гарднер, вродлива молода дружина має не більше значення, ніж кінь-скакун або породистий собака. Все лише напоказ. Шлюб для нього тільки ділова угода. Це людина, для якої почуття не існують.

— Можливо, ви маєте рацію, мосьє Домерж, — сказав Едвард, не відриваючи погляду від місіс Гарднер.

Саме в тому кінці залу, куди дивився Едвард, сиділа сім'я Кеннеді, і це привело до непорозуміння. Мерджері була переконана, що лорд посміхався до неї. Містер Кеннеді в цей час шукав очима чергову страву і все-таки помітив, як почервоніла дочка.

— Він подобається тобі? — задоволено пробасив він. Це прозвучало так, ніби містер Кеннеді хотів сказати: «Якщо подобається, то я його куплю».

Мерджері опустила очі.

— Він чарівний.

— Тоді в чому річ! Я був би радий бачити зятем лорда. Енергійніше, дівчинко!

— Майк, прошу тебе! — з жахом просичала місіс Кеннеді. — Не поводься як ковбой, ми не в Техасі!

Містер Кеннеді відповів таким громовим реготом, що з-за сусіднього столика обурено глянули на нього. Але це не збентежило Майка Кеннеді. Він був певен: коли сидиш на п'ятдесяти мільйонах доларів, можна сміятись, як тобі заманеться.

• Предыдущая
• 13/40
• Следующая