Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 41
- Предыдущая
- 41/49
- Следующая
Якщо Герц маскується, він не добиватиметься її довір'я і прихильності. Він не випитуватиме в неї ні про що. Він доведе свою благородну роль до кінця, відпустить Юлю, куди вона схоче, і відійде вбік. Але з цієї хвилини за нею неослабно стежитиме гестапо. За нею невтомно наглядатимуть, і їй не можна буде ступити й кроку. Це було найстрашніше. Вона ж ще не виконала завдання і мусить його виконати! А коли вона все ж таки почне діяти, то може стати причиною загибелі багатьох. Отже, якщо Герц — зброя гестапо у його хитрій комбінації, то їй доведеться витримати випробування. Знову треба йти назустріч невідомій долі. І тут кожен крок, кожен рух треба зважити і точно розрахувати.
Юля зітхнула і немовби опам'яталася від забуття. Тільки зараз вона оглянула кімнату. Перше, що впало в очі, — це громіздкий і незручний буфет, оздоблений химерним різьбленням. Рядом — довгий диван з високою спинкою, посеред кімнати — круглий стіл, покритий темною оксамитною скатертю, шість напівм'яких стільців і вузьке трюмо в кутку. Типове обладнання заможної провінціальної квартири. Шпалери брунатного кольору з золотавими виноградними гронами надавали кімнаті трохи похмурого вигляду.
Із стіни з великого і єдиного портрета на Туманову дивилась порівняно молода жінка з неприродною усмішкою. Усміхалися самі губи, тоді як обличчя й очі залишились байдужими. Здавалось, в очах застигло якесь німе запитання.
Юля підійшла до дзеркала і мимоволі здригнулась: майже чуже обличчя дивилося на неї.
Штауфер мав рацію. Її важко було впізнати. Дівчина поправила збите брудне волосся, провела пальцями по запалих блідих щоках,
«Побачив би мене Андрій», подумала вона й повернулась, щоб подивитися на свій профіль. Засмучена, Юля відступила від безжалісного дзеркала і вирішила оглянути решту кімнат. Та це не внесло нічого нового в її становище. Спати вона вирішила на дивані в кабінеті, де був телефон.
Розпаливши колонку з ванною, Юля вернулась до першої кімнати. У буфеті вона знайшла сир, масло, яйця, пляшку вина, шматок грудинки й хліб. Неважко було догадатись, що все це заздалегідь приготував Герц.
Туманова жадібно накинулась на їжу. «А може, й справді він наша людина? — розмірковувала вона, уминаючи запашну грудинку. — Мені ж неодмінно хочеться зробити його поганим, бачити у його вчинках брехню й обман, пастку й певний розрахунок. Чому так? Невже серед гестапівців не може опинитись один антифашист, справжній німець-патріот?»
Телефон задзвонив без чверті п'ять. Юля миттю прокинулася, трохи підвелась і хотіла взяти трубку, але завагалась. А що коли дзвонить не Герц? Та потім наважилась. Скочила з дивана й відповіла.
Дзвонив, звичайно, Герц. Він запитав, як вона відпочила, і попросив її бути готовою. Хвилин через п'ятнадцять він приїде.
Туманова встала, вмилась, причесалась. Плаття, приготовлене їй Герцем, було трохи широке в талії. Пошите з модної сірої шерстяної картатої тканини, воно мало нарядний вигляд. Мабуть, плаття належало акуратній жінці з смаком; вона вміла берегти свої речі: на ньому не було жодної плямочки. Може, це та сама жінка, що й зараз дивиться на неї з портрета з усмішкою і запитанням у застиглих очах?.. Яка доля спіткала її? Може, вона загинула від тих рук, що так дбайливо передали її плаття Юлі?
Можливо. Та що зробиш?
Гаряча ванна, їжа і сон, хоч і короткий, але глибокий, без кошмарів, вернули дівчині сили. Молода, здорова, вона почувала себе бадьорою і ладна була йти назустріч новим випробуванням.
Голова спочила від напруження і вже вимагала нової роботи. Чекаючи Герца, Юля проходжувалась по кімнаті й намагалась уявити собі, що буде далі.
Почувся шум машини, що під'їхала, зайшов Герц, стримано поцілував простягнуту руку і сказав:
— Добрий ранок! Ви зовсім змінились!
Туманова посміхнулась.
— Це ви мене змінили!
— Скажіть, будь ласка, як мені вас називати? — запитав Герц.
Вона, не задумуючись, відповіла:
— Називайте Марією.
— Гарне ім'я, — сказав Герц. — Ви готові?
— До ваших послуг.
— Тоді їдемо… Виходьте. Я зараз…
Біля під'їзду уже стояв знайомий «оппель-капітан». Юля влаштувалась на задньому сидінні й чекала. Герц погасив свічки, замкнув двері і сів до руля.
— Куди вам краще? В який бік?
— Їдьте в напрямку до Орші, — не збентежившись, відповіла дівчина.
— Ви приляжте, поки їдемо містом, — порадив Герц.
Машина швидко проминула місто з кінця в кінець і вихопилась на шосе. Герц звів машину на узбіччя і загальмував.
— Переходьте до мене, — запропонував він.
Юля перейшла, сіла поруч, і машина знову рушила. Попереду виднівся міст через річку, за нею заливні, вкриті зеленим килимом луки, а далі починався ліс, над гребенем якого висів диск сонця.
Зробивши вигляд, що вона поправляє волосся, Юля повернула дзеркальце і поглянула назад. Шосе було зовсім пустинним: ніяких ознак стеження чи переслідування.
— Я везу вас, як кажуть, навмання, Маріє, — сказав Герц. — Ви підказуйте…
— Мені байдуже, — відповіла вона. Хоч насправді їй було не байдуже. Вона не хотіла від'їздити надто далеко від міста.
Юля опустила скло. Легенький вітерець обдав обличчя ранковою свіжістю. Сонце, що саме сходило, яскраво бризнуло гарячим промінням і засліпило очі. Стало надзвичайно легко і радісно. Довкола іскрилось життя, прекрасне, вічно юне. Юля відчула, як гаряча хвиля обгорнула її і сльози підступили до горла. Схвильована, вона мовчки взяла руку Герца, що лежала на рулі, і потисла її.
Герц вдячно кивнув головою і всміхнувся.
Шосе привело до лісу, що височів обабіч дороги. Позаду залишився третій кілометр, і на узгір'ї показалось перехрестя.
— Давайте з'їдемо з шосе, — попросила Туманова. Герц скинув ногу з акселератора і зменшив швидкість.
— Ліворуч чи праворуч? — запитав він.
— Байдуже…
Машина, покірна Герцові, зробила плавний поворот ліворуч, з'їхала на польову дорогу і почала спускатись.
На повороті Юля ще раз оглянулась назад і вдруге переконалась, що слідом за ними ніхто не їде.
Машина тимчасом уже спускалась у низину, густо порослу дрібним осичняком та молодими ялинами. І тут Герц припустився невеликої помилки, він вимкнув важіль зчеплення, чого не слід було робити. Спустившись своїм ходом у виїмку, «оппель-капітан» сковзнув задніми колесами, загруз і зупинився. Герц увімкнув першу швидкість, машина смикнулась і забуксувала. Герц став качати її взад і вперед, але це не допомагало. Задні колеса продовжували буксувати із зловісним свистом, і машина поступово зсувалася в ще більшу багнюку.
Герц вимкнув запалювання і зніяковіло глянув на свою юну супутницю.
Юля вперше за останні шість днів по-справжньому, розкотисто і щиро засміялась. Що та маленька затримка? Хіба може вона затьмарити цей радісний день?
— Приїхали? — весело спитала вона.
Герц зітхнув, похитав головою і вийшов з машини. Обережно ступаючи, щоб не забруднити начищених до блиску черевиків, він вибрався на сухе місце, обійшов машину, зазирнув під задній міст і сказав:
— Дрібниця! Сіли трохи на дифер…
— Моя допомога не потрібна? — запитала Туманова.
— Та що ви! Сидіть! Тут вогко і грязюка.
Герц швидко скинув із себе піджак, поклав його на переднє сидіння, засукав рукава і, озброївшись невеличкою сокиркою, заходився рубати ялинки.
Він зробив з них настил, вимостив ними обидві колії, а потім, діставши з багажника саперну лопатку, почав зрізати нею купину, на якій застряв дифер.
Наспівуючи потихеньку якусь пісеньку, Юля взяла в руки прямокутний шматок картону, притиснутий до лобового скла автомашини, і прочитала на ньому: «Проїзд всюди і в будь-яку пору». У лівому кутку красувалася свастика, а внизу чийсь нерозбірливий підпис, скріплений печаткою гестапо.
Туманова увіткнула перепустку на місце. Потім окинула оком прилади машини, і погляд її зупинився на піджаку Герца. Із зовнішньої бокової кишеньки стирчав ріжечок якоїсь коричньової книжечки, чітко виділяючись на фоні носової хусточки. Туманова оглянулась назад, дістала книжечку і розгорнула її. На неї дивився Герц. Це було службове посвідчення з гарним фотознімком. Поряд каліграфічно бездоганним почерком були виведені прізвище, ім'я, посада і чин власника. Юля придивилась до готичного шрифту і здригнулася. Пролунав голос Герца:
- Предыдущая
- 41/49
- Следующая
