Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/49
• Следующая

Кров ударила Тумановій у голову. Але вона до болю прикусила губу, затаїла подих, вибила ключем умовний знак і перервала передачу.

Потім непомітно засунула руку під корінь, намацала пістолет і помалу-помалесеньку, так ніби в її руці була посудина з дорогоцінною рідиною, підняла його до рівня ями.

А гітлерівець не рухався, і його поведінка була незрозуміла. Не могла ж вона знати, що гітлерівцеві було суворо наказано стежити за кожним її кроком і не видавати себе, але він необережно наступив на суху гілку і впав. Тепер він лежав розгублений, думаючи в цю хвилину не про те, що зараз зробить ця жінка, а про те, що зробить з ним його начальник.

Вони дивилися мовчки, немов намагаючись загіпнотизувати одне одного.

Коли дуло пістолета майже досягло рівня землі, розвідниця раптово скинула руку, помітила, що гітлерівець прикрив очі, і двічі натиснула на спусковий крючок.

Вона стріляла влучно.

Гітлерівець схопився був на ноги, але, змахнувши руками, тут-таки повалився.

Туманова перечекала кілька секунд.

Навколо було тихо. Вона вискочила з ями і кинулася до вбитого. Так, він був уже мертвий.

В цю мить ззаду почувся хрускіт. Дівчина швидко оглянулася, але вже не встигла відскочити. Хтось із-за кущів налетів з ходу, збив її з ніг. Лежачи, вона побачила над собою обличчя, поросле густою рудою щетиною, і вирячені, як у жаби, очі. Гітлерівець важко дихав їй в обличчя і сопів, намагаючись схопити її праву руку. Близько почулися голоси.

Юля приловчилася і, розчепіривши два пальці, з силою надавила ними очні впадини ворога.

— У-у-у, — простогнав гітлерівець і мимоволі потягся руками до обличчя.

Туманова з усієї сили штурхонула його коліном в низ живота. Той утробно закректав і впав. Вона швидко схопилася. Так швидко, немов у неї всередині розгорнулася міцна стальна пружина… але тут знову звалилася, збита з ніг чиїмсь важким кулаком.

Юля не могла більше чинити опір. Сили її вичерпалися. Вона вся тремтіла, дихання виривалось із свистом.

Два здоровенні солдати скрутили їй за спину руки й наділи наручники. Потім підняли і посадили поряд із застреленим гітлерівцем.

Вона бачила, як зовсім ще молодий есесівець у чині оберштурмфюрера СС розглядав її рацію. У нього було ніжне, як у дівчини, обличчя, з тонкими й м'якими лініями.

Груди Туманової здіймалися часто й поривчасто. Було таке відчуття, немов усередині все горить. У скронях дзвінко й чітко вистукували молоточки.

Але страху не було. Вона відчула страх раніше, коли побачила перед собою пару пильних очей. Потім він кудись зник. Його витиснула гарячка боротьби.

Есесівець, скінчивши огляд рації, поклав її в речовий мішок, де зберігались пожитки Туманової, і сказав щось солдатові. Той, витягши з кишені металевий свисток, різко і протяжно свиснув.

Звідкись здалека, немов луна, обізвався такий самий, але трохи коротший свист, а потім ревнула сирена автомашини.

Юля зрозуміла: це — кінець.

Полковник Бакланов і капітан Дмитрієвський уже хвилин десять сиділи н закритому кузові грузовика, де містився похідний армійський радіоцентр.

Незадовго до їх приходу від Туманової було прийнято сигнал: «Мені загрожує небезпека», потім передача обірвалася. Полковникові й капітану негайно доповіли про це по телефону. Тепер вони схвильовані мовчки стояли біля оператора, не втрачаючи надії, що розвідниця знову вийде в ефір. Але вона не обзивалась.

Оператор сидів біля рації, прислухався і зрідка вистукував свої позивні.

В машину ввійшов шифрувальник і подав полковникові аркуш паперу. Це була радіограма, прийнята від Туманової. Бакланов прочитав: «Передаю з лісу. Щойно вернулася з міста. Знайшла брата. Увечері він передасть мене Степану. Все…» І далі сигнал: «Мені загрожує небезпека».

Стомлене і змарніле обличчя Бакланова нічого, здавалось, не говорило. Він глянув на зблідлого Дмитрієвського і майже нечутно сказав:

— Спокійно, капітане! Спокійно…

Начальник радіостанції підійшов ближче до Бакланова:

— Товаришу гвардії полковник, я починаю підозрювати…

— А ну вас із вашими підозрами! — перервав його Бакланов і вийшов з машини.

Начальник радіостанції сторопіло глянув на капітана і здивовано знизав плечима.

До дванадцяти годин дня безперервно, а далі по десять хвилин кожної непарної години викликала армійська радіостанція Туманову.

Відповіді не було. Юля мовчала…

За столом гестапо сидів начальник гестапо гауптштурмфюрер СС Штауфер. Перед ним стояв молодий, з ніжним дівочим обличчям оберштурмфюрер СС Мрозек, що керував арештом Туманової.

Перший був розтіпаний, обличчя в нього покрилося червоними плямами, а другий, з блідим, як сніг, обличчям, стояв струнко, намагаючись приховати тремтіння колін.

— Ви… ви!.. Я не можу навіть підібрати слів для вас! — викрикував Штауфер верескливим голосом. — Ви класичний дурень, Мрозек! Ви божевільний! Ви небезпечна людина! Ви пам'ятаєте, що я вам наказав?

— Так точно, пане гауптштурмфюрер! — видавив із себе Мрозек.

Штауфер злорадно посміхнувся, і його продовгувате, гостре обличчя з дрібними, рухливими зморшками ще більше загострилося в гидливій посмішці.

— Повторіть, що я вам наказав! — вимагав він.

Мрозек постарався перебороти свій страх і, зібравшись з духом, уривчастим, тонким голосом відрапортував:

— Ви наказали не торкатись її пальцем, стежити за кожним її кроком і не видавати себе!

— А ви?! Ви що наробили?!

Мрозек мовчав.

— Я вас питаю! Вас!.. — заверещав Штауфер, підскочивши на стільці і вищиривши жовті дрібні зуби.

— Якби не солдат, — боязко подав голос Мрозек, — все було б інакше… Він випустив її з очей, кинувся вперед і видав себе. Вона вбила його і хотіла відняти автомат. Тоді вона могла б…

— Що вона могла б? — прошипів Штауфер.

— Убити ще.

— Боже мій! — вигукнув Штауфер. — До всіх своїх якостей ви ще й боягуз! Одна дівка проти чотирьох солдатів і офіцера! Ганьба! — Він схопив пачку сигарет, витяг одну, але, не донісши її до губів, зламав і кинув через плече. — Ви ж знали… Я ж вам розжував усе і впхнув у рот, у рот! Вам лишалося тільки ковтнути, а ви й цього не змогли. Я тисячу разів казав вам, що ця дівка не тутешня. Безсумнівно, вона довірена особа і йде в місто для зустрічі. Я бачу, що ви справжній дурень, вишкребок! Ви не розумієте найпростіших наказів. Ви дозволяєте собі думати, коли треба виконувати. Яке ви маєте право думати? Я за вас думаю!

— Я не боявся, що вона вб'є мене, — спробував пояснити Мрозек. — Але шкода людей…

— Людей! Та плювати я хотів нарешті на всіх людей! — знову скипів Штауфер. — Хай би вона вбила ще одного-двох ідіотів солдатів, та тільки пішла б. Ви це розумієте? Треба було дати їй повну волю дій, стежити за кожним її кроком, встановити, чого вона сюди прибула. — Сказавши це, Штауфер зробив руками жест, немов схопив когось кістлявими пальцями. — Потім узяти їх всіх, одного за одним по черзі! А ви, як пустоголовий поліцейський, схопили її і засадили в підвал. Що тепер накажете з нею робити?

Мрозек мовчав.

— Чому ви не доповіли мені, як повернулися?

— Бо ви ще зводили відпочивати. Я повернувся дуже рано.

Штауфер взяв у рот сигарету і з люттю знову виплюнув її.

— Хто її допитував?

— Я, потім Трейвіц.

— Ну?

— Вона відповіла, що нічого не скаже.

Запала мовчанка.

— Хто був перекладачем? — запитав Штауфер, приходячи потроху в себе, і, взявши третю сигарету, чиркнув нарешті запальничкою.

— Ніхто.

— Як ніхто?

— Вона добре володіє німецькою мовою, і перекладача не треба було.

Штауфер встав і театрально схопився рукою за лоб.

• Предыдущая
• 24/49
• Следующая