Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 19

• Предыдущая
• 19/52
• Следующая

Година за годиною повзли в тяжкому чеканні ранку. Якщо полонений живий, то, напевно, опритомнів, хоч нічим не зраджував себе.

Дивне було моє становище. Я здобув полоненого, але яка мені з того користь? Другий противник, який чатував надворі, в найближчій гущавині, повністю тримав мене в руках, і досить було спробувати вийти з печери, як він легко міг мене застрелити. В печері ж не було запасів їжі.

Хоч надворі вже світало, всередині печери панувала непроглядна темрява. Я ще не знав, з ким маю справу. Кілька разів старався розпочати розмову з полоненим по-англійськи, зрозуміло, бо іншої мови я не знав, крім небагатьох польських слів, але він нічого не відповідав, хоч був живий. Я чув його дихання.

Коли надворі стало зовсім ясно, темрява в печері поволі почала рідшати. Легко зрозуміти, яка цікавість мене палила. Нарешті я розпізнав риси полоненого і — не зміг стримати вигуку здивування:

— Так це ти?..

Це був той молодий індієць-невільник, який з волі капітана мав померти повільною смертю, прив'язаний до щогли на «Добрій Надії». Я не міг пригадати, як його звали.

— Чекай-но… Як тебе звати? — запитав я.

Хлопець мовчав, нерухомо дивлячись на склепіння печери. Я знав, що він кілька років був у неволі в білих і непогано володіє англійською мовою.

— Слухай, ти! — сказав я твердішим голосом. — Подивись мені в очі! Чуєш ти?

Він ані слова. Тоді я здоровою правою рукою схопив його за голову і грубо повернув обличчям до себе.

— Болить… — прошепотів він…

Мабуть, я торкнувся того місця, де вдарив палицею. Та він сам був винен у тому, що я зробив йому боляче.

— Не будь упертим! — застеріг я його. — Ти в моїх руках! Я не зроблю тобі нічого поганого, якщо ти мене до цього не доведеш… Як тебе звати? — знову запитав я, на цей раз лагідніше.

— Арнак, — промовив крізь зуби.

— Справді пригадую: Арнак! Це твоє ім'я. А той другий, що з тобою, — вказав я рухом голови надвір, — то хто?

Мовчання. Хлопець одвернув від мене обличчя і втупив погляд у куток печери.

— То хто? — вигукнув я нетерпляче. Нічого не відповів.

— Дивись на мене! — гримнув я і рішуче наблизився до нього.

Думав, що вдарю його. Слухняно повернув обличчя до мене. В очах його були тривога, страх і впертість.

— Не бий, пане!.. — сказав чи то благально, чи то визивно.

Я згадав, як наш жорстокий капітан знущався над хлопцем, що роками терпів тяжку неволю у білих.

— Арнак! — обізвався я вже не таким суворим голосом. — Я ж сказав тобі, що не чіпатиму тебе, якщо ти не розгніваєш мене своєю поведінкою. Будь розумний і відповідай мені як слід. Так що ж то за людина — той другий?

— Вагура.

— Індієць?

Хлопець ствердно кивнув головою.

— Це той твій молодший приятель з нашого корабля? — Так, пане.

— Як же ви врятувалися?

— Ми попливли. Вода винесла.

— А крім вас, хто ще врятувався?

Арнак знову завагався, почав кліпати очима. Він примружив повіки, щоб я не помітив нього збентеження.

— Хто ще врятувався? — наполягав я.

— Він, — шепнув непевно. — Але… Знову перерва.

— Але що?

— Але… його вже немає.

Я догадався, що юнак говорить про капітана. Не хотілося заводити розмову про дражливу справу, щоб не лякати молодого індійця. Вияснення тих пригод я відкладав до більш слушного часу. Важливішим тепер було інше питання.

— А хто ще врятувався з корабля?

— Ніхто, пане.

— А на острові є тубільці?

— Ні, пане.

— Ти певен, що це безлюдний острів?

— Так, пане.

Вісті були втішні. Я вірив у їх правдивість, бо й сам у якійсь мірі дійшов до того ж висновку. Жаль мені було щирого Вільяма, але я зовсім не шкодував, що загинула решта екіпажу. То була банда розбійників з великої дороги, яку стримував на кораблі тільки грубий кулак капітана, але на суші, на волі, вони, безумовно, були здатні на всякий, навіть найогидніший злочин. На безлюдному острові спільне життя з такими людьми було б неможливе.

А тепер постало переді мною нове питання: питання про двох молодих індійців. Я не мав ніякісінького уявлення про те, якими були ці люди насправді. Вони роками були в неволі, зазнали звірячих катувань, здичавіли під владою нікчемного пана. Після перебування в таких умовах, які страшенно спотворюють характер, мало чого доброго можна було від них сподіватися. Підступність, лукавство, зрадливість, кровожадність — властивості, що їх усі колоністи приписують червоношкірим, в душах двох пригноблюваних хлопців, безсумнівно, розвинулися страшенно.

Я мав уже усталену думку про індійців. З часів своєї ранньої молодості чудово пам'ятав розповіді про запеклі битви з червоношкірими воїнами, а оскільки їх давно вже винищено у Віргінії, то страшні вісті безупинно доходили до нас із далеких західних кордонів.

У традиції моєї сім'ї впліталися численні криваві нитки індійських воєн. Прадід мій, якого звали так само, як і мене, Ян Бобер, через кільканадцять років після прибуття на американську землю зовсім випадково врятувався від смерті, коли індійці зненацька напали на всі англійські оселі і до ноги вирізали більшість їх жителів.

Батько мій, Томаш Бобер, коли йому було неповних 20 років, належав до добровольців славного Бекона, який очистив од індійських племен усю долину річки Сусквеганни. Пам'ятаю, як хвилююче розповідав батько про напад диких на сім'ю англійського піонера, який оселився глибоко в лісі, осторонь від своїх. Незабаром індійців досягла невблаганна помста. Загін месників, серед яких був і мій батько, не спочивав доти, доки не вибив до ноги всіх червоношкірих, які жили на десятки миль довкола, всіх, до немовлят включно. Ця розповідь, ягу я почув уперше, коли мені було кілька років, справила на мене незабутнє враження і надовго сповнила неприязню до індійців…

— Навіщо ти хотів мене вбити? — запитав я Арнака. Хлопець, не розуміючи значення слів, запитливо глянув на мене.

— Там, на південному узбережжі, кілька днів тому ти вистрелив у мене з лука, — пояснив я.

— Не я, — відповів Арнак тихо, — Вагура.

— А навіщо стріляв?

— Бо ти білий, пане.

«Ось їх вдячність! — подумав я суворо, з гіркотою. — За те, що я на кораблі допоміг індійцеві, — вбивча стріла з укриття. Невже те, що я білий, — достатня причина, щоб убити мене? Хіба всі білі однакові? Чи всі такі, як ця тварина — капітан?»

Але за хвилину в голові у мене постала інша, розумніша думка: а може, ці хлопці доведені до такого стану, що вже не можуть відрізнити одного білого від іншого і вважають усіх за катів і тиранів?

Арнак, немовби відгадуючи напрям моїх думок, виправдовувався буркотливо:

— Вагура молодий… запальний…

Я розмірковував далі: на імперському кораблі я старався полегшити долю молодого індійця, та чи тільки любов до ближнього спонукала мене до цього? Ні. Мною керувала ще й гордість вільної людини, ображеної відкрито зневажливим, нелюдським ставленням корабельного тирана до всіх нас. Отже, мої заслуги по відношенню до індійських хлопців були не такі вже й чисті та великі, щоб особливо ремствувати на Арнака і Вагуру за ту стрілу.

Сходило вже сонце. Промінь його крізь дірку в кам'яному валі пробився до печери. Час минав. Треба було вирішити неясне становище, енергійно взяти в руки хід подій.

— Арнак! — обізвався я до індійця. — Коли ти стояв прив'язаний до щогли, хто дав тобі вночі пити?

Хлопець втупив у мене допитливий погляд, але не відповідав.

— Ну, не пригадуєш? — нетерпляче допитувався я, бачачи знову його впертість.

— Пригадую, — відповів стиха.

— То хто ж?

— Ти, пане.

— А знаєш, що потім з цього вийшло?

Не розумів як слід питання. Я старався передати його іншими словами:

— На другий день весь екіпаж зібрали на палубі. Недалеко від твоєї щогли, ти, мабуть, бачив?

— Бачив.

— Кого хотів убити капітан за те, що тобі допомагав?

— Тебе, пане.

— Бачиш, добре все пригадуєш. А хто перерізав тобі пута під час бурі, незадовго до того, як корабель розбився?

• Предыдущая
• 19/52
• Следующая