Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 14
- Предыдущая
- 14/52
- Следующая
«Добрий, любий мій лук!» лагідно глянув я на свою зброю і погладив її, мов живу істоту.
Чи варто було йти далі з таким вантажем? Сонце піднімалось і спека з кожною хвилиною ставала все нестерпнішою. І я повернув назад, обіцяючи собі розпочати задовго до світанку завтрашню експедицію в цю сторону.
Я міркував, як назвати озерце. Не годиться, щоб такий багатий на птицю і тварин закуток лишився без назви. Надумав: «Озеро Достатку».
На жаль, справа годування моїх папуг зовсім не зрушила з місця. А була це невідкладна справа.
УДАВ
Як страшенно потрібен був мені вогонь! Вбита тварина була жирненька, і з неї можна б приготувати надзвичайно смачну страву, якби засмажити м'ясо на рожні. А так я мусив задовольнитися сирим м'ясом. З'їв чималий кусень, а решту м'яса тварини сховав у глибині печери, де було не так жарко, як надворі.
Два чи три дні тому я знайшов над морем невеликий камінь, схожий на кремінь. З силою бив ним об інше каміння, але без користі. Іскри не викресав.
Наступного дня після відкриття Озера Достатку я залишив печеру так рано, що коли добрався до заячих тенет, надворі ще тільки світало. Я приніс з собою кільканадцять пасток-самоловок і поставив їх на відповідних стежечках та заворотах, які протоптали собі зайчики в чагарнику.
Озеро Достатку я застав у всій його пташиній пишності, розбурхане ранковим концертом, гелготінням, писком, скреготом і лопотанням крил. Я йшов обережно, щоб не викликати тут переполоху, сподіваючись побачити більшу дичину. Але цього разу чекало мене розчарування, хоч свіжих слідів було безліч, а земля в багатьох місцях дуже порита.
Справді Озеро Достатку! Обійшовши його півколом, я мандрував у тому ж напрямку далі. Тут уже не було струмка, навкруги стояв тільки ліс. Не пройшов я й чверті милі, як очам моїм відкрився пречудовий вид.
Тут росли невисокі дерева, обліплені жовтими плодами, які величиною і формою нагадували яблука. Всередині цих фруктів була мучниста рожевувата м'якоть, настільки смачна і солодка, що прямо танула в роті. Я негайно нарвав скільки міг цих ласощів і їв, аж за ушами тріщало.
Цих чудових і корисних дерев росло тут безліч, дуже багато дозрілих фруктів лежало вже на землі, а на гілках були ще й нерозвинені, малі, зелені плоди. Різний час їх розвитку і дозрівання дозволяв надіятись, що я матиму тут достатню кількість харчів на довгі тижні, а може, й місяці.
— Райські яблука! — радісно вигукнув я, бачачи, як до поживної їжі добираються різноманітні птахи і комахи, особливо великі оси.
Я не боявся цієї конкуренції, бо принадних дерев росло тут безліч і запасів було досить для всіх.
Це було важливе для мене відкриття. Воно провіщало кінець труднощам, яких я зазнавав до цього часу, вже по-справжньому відганяло від мене голод. Чи ж слід дивуватись моєму збудженню?
Час був ще ранній, день тільки починався. Я помандрував далі, бажаючи довідатись, що там діється б глибині острова. Нічого особливого я не відкрив. Ліс незабаром закінчився, тепер місцями зустрічалися тільки бамбукові зарості, місцями виднілися галявини з травою. Потім знову йшли сухі кущі і кактуси, які тягнулися по західному узбережжю, мабуть, до самого моря. Я добрався до середини острова, але дичини не зустрів.
Повертаючись назад, я нарвав стільки райських яблук, скільки вмістилося в кошику. Для моїх підірваних хворобою сил це була нелегка ноша, але душа моя співала, тому й ноги пересувалися жваво. Той день був багатий на приємні для мене події. Незабаром я проходив біля заячих тенет і глянув на поставлені самоловки: за ці кілька годин два зайчики потрапили в сильця і тепер розпачливо, хоч і марно, намагалися вирватись.
Я міг тепер розглянути їх зблизька. Це теж були гризуни з надзвичайно прудкими ніжками. Нічого спільного з нашими зайцями вони не мали, але, давши їм уже таку назву, я й надалі називав їх зайчиками. Обережно, щоб не поранити звірят, я зв'язав їм усі чотири ноги. Потім, прикріпивши їх зверху на кошику, тримаючи в одній руці лук і стріли, а в другій — рогатину, я в піднесеному настрою попрямував до печери — мов той біблійний радісний пастух.
Отже, у мене було вже три породи живих істот: папуги, ящірки і зайчики. І знову клопіт: де розмістити гризунів?
Коли я пустив їх у клітку з папугами, вороже настроєні птахи почали клювати нових мешканців — а дзьоби у них гострі! — і я мусив одразу ж витягувати зайчиків, поки вони живі. Поки що впустив їх до печери і щільно закрив. Робити нову клітку я не мав часу. Вирішив викопати для гризунів яму.
Після обіду, як тільки спека трохи спала, я поспішив морським узбережжям до того місця, де лежав панцир убитої хижаком черепахи. Знайти його було неважко. Я відбив каменем шматок цього панцира, насадив мов клин, на міцну розщеплену гілляку, хитромудро прив'язав його якнайміцніше ліанами — і лопата була готова. Негайно ж випробував її, і — слава винахідливості! — знаряддя не розвалилося.
За якихось п'ятнадцять кроків од печери я викопав яму. Робота йшла жваво, земля тут була м'яка. Яма вийшла чотирикутна, розміром п'ять на п'ять футів, завглибшки більша за високу людину. Впустивши туди зайчиків, я накрив яму гіллям врівень з поверхнею землі, щоб гризуни не вискочили, мали прикриття від сонця та захисток, хоч і сумнівний, од непрошених гостей.
Того ж самого дня зайчики з такою радістю добралися до райських яблук, які дуже подобалися й папугам, що коли б я не поділив фрукти на порції, то менш ніж за півгодини вони зжерли б увесь принесений запас.
У ямі я помістив також живих ящірок, сподіваючись, що вони мирно житимуть із зайчиками.
Справившись таким чином з першими труднощами і забезпечивши сяк-так своє існування, я міг відпочити. Так само, як колись Робінзон Крузо, я подумав про те, щоб завести календар, але згадав про це надто пізно, десь через місяць після прибуття на острів. Дні перемішались у мене в голові, як горох з капустою, я не знав, коли п'ятниця, коли неділя. Пам'ятав тільки, що корабель розбився в перших днях березня, отже, тоді, коли у мене виникла думка завести календар, був початок квітня. Я встановив навмання дату, десяте квітня, і з того часу робив щоденно позначки на корі найближчого дерева. Я писав рік 1726.
Коли загроза голоду минула і здоров'я моє стало швидко поправлятись, я почав дедалі частіше думати про те, як визволитися з ув'язнення на острові. На мене находила гостра, як біль, туга за людьми, за їх життям. Тепер уже щоденно я видирався на вершину гори і дивився на море. Все той же пустинний простір, на півночі — контури острова, на півдні — контури немовби материка і більш нічого, безнадійна водна пустеля, жодної ознаки людського життя.
Моя гора, як я вже згадував, височіла на східному узбережжі острова, тому я пообіцяв собі піти під час наступного, тривалішого походу на південний берег і там, з трохи ближчої відстані придивитися до землі, що лежала по той бік протоки. Щоб вибратися з острова і перебратись через морську протоку, потрібен був добрий човен, а як тут мріяти про човен без будь-якого знаряддя, крім мисливського ножа? Робінзон Крузо, маючи багатий вибір різних знарядь, сокир, усякої зброї, а також запаси їжі з розбитого корабля, був багатим лордом у порівнянні зі мною, голодранцем.
Але я ні на мить не втрачав надії. Аби тільки було здоров'я, то вистачило б і фантазії. Час мій минав у завзятій роботі. Квітень був ясний, дощі йшли рідко, тільки пекло дедалі дужче, і сонце, яке до цього часу було на півдні, тепер стояло над самою головою. Близько дванадцятої години ставало прямо наді мною, так що тінь моя ховалася в ногах. Пізніше воно пересувалося ще далі на північ і — о диво! — опівдні світило на півночі.
Отож, кажу, я не байдикував. Щоденні мандрівки до Озера Достатку забезпечували нас — мене і моїх тварин та птахів — харчами. Лук у моїх руках ставав дедалі вправніший, часто добував мені дичину, а зайчики, мов зачаровані, лізли в самоловки. На одному й тому ж місці я піймав їх протягом місяця близько двох десятків, так що в моїй ямі було важко вже навіть полічити їх.
- Предыдущая
- 14/52
- Следующая