Острів Робінзона - Фидлер Аркадий - Страница 10

• Предыдущая
• 10/52
• Следующая

Я ледве виліз на дерево і прив'язався ліанами. До принесених горіхів я навіть не доторкнувся. Мене починало нудити.

Це була важка ніч. Я спав мало. Мучили жахливі сни і марення. Здавалося мені, що лечу в безодню, і, напевно, я впав би з дерева, коли б не ліани, які тримали мене. В маренні я бачив себе у вигляді черепахи, на яку з жахливим ревом кидався дикий звір і шматував її — тобто мене — на куски. Коли почало світати, я був такий знесилений, що не хотілося навіть злазити на землю.

Вночі йшов дощ. Я був весь мокрий, і це ще більше погіршувало моє жалюгідне становище. Незважаючи на жар, я дрижав од холоду. Схід сонця приніс мені надію на полегшення, а коли з години на годину почала дужчати спека тропічного дня, мій одяг висох, і я почував себе трохи ліпше.

З учорашнього ранку у мене нічого не було в роті. Десь опівдні я зліз із дерева і з трьома кокосовими горіхами поплентався до моря, щоб знайти там камені, якими можна було б розбити горіхи.

Як же я знесилів за ніч! Ніяк не міг розбити шкаралупу кокосового горіха. Вона була занадто міцною для моїх кволих ударів. На щастя, вістрям ножа мені вдалося просвердлити невеличку дірку, і крізь неї я випив трохи кокосового молока.

Все ще страшно голодний, я поплентався на галявину ящірок. На мою радість я знайшов плазуна, який заплутався в одному сильці. Ящірка була вже нежива, петля задушила її.

Новий клопіт! Як з'їсти ящірку? Індійці пекли плазунів на рожні. Я, на жаль, не мав ні вогню, ні будь-яких засобів, щоб його розвести. Довелося з'їсти здобич сирою. Я вирізав з ящірки всі м'ясисті частини і на рівному камені покришив їх на місиво. Приготовану так страву я ковтав обережно, і, якщо казати правду, біле м'ясо не здавалося мені дуже несмачним.

Чорні думки огортали мене під час цього бенкету.

— О, Яне! — казав я сам собі з жалем. — Як же низько ти опустився! Адже дикі індійці, перш ніж пожирати ящірок, жарили їх на вогні. Ти навіть цього не можеш! Живеш гірше, ніж дикуни, мов дика тварина.

Ясне усвідомлення навіть найгіршого стану справ завжди заспокоювало мене. Викликало опір злій долі, збуджувало приховані сили і бажання знайти вихід із скрутного становища. Так було й тепер. Я не хотів піддатися, мов беззахисне ягня, сумній долі, мене сповнило бажання боротьби. Видно, м'ясо ящірки, яке потрапило в мій шлунок, вплинуло непогано. Того дня сонце палило немилосердно, було пекельно жарко, і я, знесилений, окидав поглядом околиці, шукаючи, де б можна було лягти в затінку.

Як я вже згадував, недалеко від ящіркової галявини піднімалась гора. Я вирішив поспати кілька годин біля неї. Сто кроків крізь гущавину, і переді мною підніжжя гори. Шукаючи тут затінку, я відкрив у скелі заглиблення, свого роду печеру, і це відкриття радісно схвилювало мене. Аджеж це було чудове помешкання! Не дуже глибоке, бо сягало вглиб на якихось п'ять кроків, а все ж таки воно було захистом від непогоди. А небезпека з боку диких звірів? Знав і на це засіб. Отвір печери був невисокий і неширокий, щоб увійти туди, я мусив нахилятись. Отже, треба було тільки загородити цей вихід кількома дошками з розбитої шлюпки. І, лежачи в печері, я міг почувати себе більш-менш безпечно і не боятись нападу.

Мені найбільше хотілось негайно взятися зносити дошки, але я був такий слабий, що ліг на землю й одразу ж заснув глибоким сном. За кілька годин прокинувся з свіжими силами. Від узбережжя, де лежали дошки, до печери було близько тисячі кроків. Три рази ходив я туди і назад, тягнучи важкі дошки за собою. Був надто слабий, щоб їх носити.

Сонце наближалось до заходу, коли я закінчив свою роботу; дошки, зв'язані ліанами, так щільно закривали отвір, що й сам чорт не вліз би до печери.

Після обіду в мої сильця не впіймалось нічого. Того вечора я з'їв останній кокосовий горіх. В печері зробив собі з гілок постіль і рано ліг відпочивати. Зовсім знесилений, я настільки отупів, що не відчував навіть голоду. Тільки знову паморочилося в голові і почало трясти мене так само страшно, як учора. Та, лежачи зачинений у печері, відділений міцною загородкою від нічних голосів і всього того, що діялось надворі, я хоч міг не тривожитись.

Чи довго я спав — не знаю. Тільки раптом прокинувся, немов у передчутті близької небезпеки. Серце, сповнене якогось незрозумілого неспокою, билось, мов переляканий птах у клітці. Що сталося? Що мене так налякало? Може, якийсь звук, від якого навіть у сні проймав жах?

У темряві печери я намацав ніж і взяв його міцно за ручку. Напружив слух, але нічого підозрілого серед звичайних нічних звуків пущі не почув. Крізь щілини між дошками я бачив частину чагарника і по ясному сяйві на кактусах помітив, що місяць вийшов на небо.

Раптом — що це? Тихий шелест швидких кроків у траві поблизу, щось мелькнуло перед печерою. Стрибок. Могутнє тіло кинулося з гуркотом на мою загородку. Страшне дряпання гострих пазурів об дошки. Дві дошки, шарпнуті з грубою силою, впали перед печерою, з шумом ударившись об землю. Перед ними злякано відскочив великий звір. Відскочив на три-чотири кроки і зупинився. Величезний стрункий звір. Цяткований. Ягуар! Серце у мене завмерло! Хижак причаївся, притуливши до землі свою приплюснуту голову. Свердлив мене зеленкуватими очицями і шкірив морду, блискаючи білими іклами.

Занімівши від жаху, я, мов зачарований, дивився йому в очі. Чекав, коли він кинеться на мене. У руці стискав ніж. Одного стрибка вистачило б, щоб досягти мене; одного удару жахливої лапи — щоб мене розтрощити. Звір почав ричати лютим придушеним голосом. Навіть приголомшений усім цим, я бачив — безтямна спостережливість напружених нервів! — бачив, як ягуар бив хвостом об кущі.

Коли він стрибне?!

Секунди тягнулись, неначе вічність. Неминуча смерть, яка нависла наді мною, все ще не приходила. Я ось-ось міг знепритомніти: коли ж ягуар стрибне?!

Раптом він зробив якимсь рух. Не в моєму напрямі. Навпаки. Звір, по відвертаючи од мене палаючого погляду, помаленьку посувався назад. Його могутнє тіло поволі зникало за кущем і нарешті зникло зовсім. Там, де ще хвилину тому чатував звір, тепер було пусто. Чувся тріск гілок і шелест, який усе віддалявся. Потім настала тиша.

Знесилений, я впав на свою підстилку. Довго лежав нерухомо. Поволі я приходив до пам'яті. Може, хижак повернеться? Я витріщував очі в сторону чагарника. Не повертався. Мабуть, володар пущі хотів тільки показати свою міць двоногій істоті, яка наважилась вторгнутись у його царство. Застеріг її і щез у нетрях.

Я не виходив надвір, боячись засади. Коли кров, яка знову нормально пульсувала в жилах, повернула мені трохи сил, я тихенько підняв вирвані дошки і заткнув ними, як було й раніш, отвір печери. Знав уже тепер, що цієї охорони замало, але краще було мати хоч таку, аніж ніякої.

До кінця ночі більше ніщо не порушувало спокою.

В останні години перед світанком я непогано спав і прокинувся вранці навіть із свіжими силами, чи, принаймні, хоч без головного болю і дрожу, зате страшенно голодний.

Перші ж думки мої були про нічну пригоду.

— Ягуар! Ягуар! — повторював я з ненавистю і разом з тим із страхом.

Я був досвідченим мисливцем і саме тому добре розумів небезпеку, яка мені загрожувала. Хай би тільки дикій звірюці, в багато разів дужчій, ніж людина, захотілося людського м'яса, що сталося б тоді зі мною, коли єдиною зброєю у мене був тільки ніж і дерев'яна палиця?

Одночасно я запитував себе, як дістався ягуар на острів і з чого жив тут цей ненажерливий хижак? Вважається загальновизнаним, що ягуар — чудовий плавець, то, може, він переплив протоку, яка відділяла острів од землі на півдні? А коли звір прибув звідти, то чи не слід було припустити, що цією землею є південноамериканський материк?

З самого ранку дві невідкладні справи не давали мені спокою: як захиститись від ягуара і як добути їжу. Ягуар у ясний день рідко коли нападає, отже, до вечора у мене було ще багато часу. Що б там не сталося, я вирішив не залишати печери і не повертатись на гілки свого дерева, де я дуже стомлювався.

• Предыдущая
• 10/52
• Следующая