Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович - Страница 40

• Предыдущая
• 40/51
• Следующая

— Хлопчик нехай лежить, доки я не дозволю йому встати. Тримайте його на суворій дієті. Він повинен вилежати. А на всякі побічні обставини не звертайте уваги.

З цього Мишко зробив висновок, що «графиня» сама викликала лікаря і вимагала, щоб він виселив дітей з будинку. Але нічого з цього не вийшло.

Наступного ранку «графиня» виїхала в місто. Звичайно, щоб наскаржитися на дітей і добитись їхнього виселення з садиби…

Ну що ж, нехай їде! Вона гадає, що Сєров сильніший за всіх, але помиляється. Під час її відсутності можна буде пробратися далі в будинок і оглянути бронзового птаха. Нічого поганого в цьому немає. Адже будинок не її власність, а державна. Вона всього-на-всього хранителька. Отже, це не житло, а народне добро. От і все.

Чергувати біля Кита призначили Славика і Бечку. Бечка сидітиме в челядні, а Славик — надворі. Обом було наказано в разі найменшої небезпеки подати сигнал двома короткими і одним довгим свистком.

Низькі масивні двері, на яких облупилась темно-коричньова фарба, ледве трималися на іржавих цвяхах і завісах. Хлопці відчинили їх і побачили невеличкий коридорчик, захаращений всяким мотлохом…

Китові теж хотілося побачити, що за дверима, але йому дали рисового відвару, і він одчепився.

Отже, коридорчик був завалений всяким мотлохом: тут були поламані крісла, перекошена етажерка, умивальник з тріснутою мармуровою дошкою і порожнім чорним овалом замість дзеркала, скрині, корзини, бочки. Але Мишко помітив, що середина коридорчика була звільнена від мотлоху і являла собою вузеньку доріжку, її, звичайно, зробила «графиня», щоб безшумно підходити до дверей і підслухувати, що робиться в челядні. Другий кінець доріжки упирався в залізні гвинтові сходи.

На всякий випадок хлопці накреслили схематичний план будинку. Ніша з бронзовим птахом виходила на фасад, ближче до його лівого кутка, а челядня була позаду будинку, ближче до правого. Таким чином, їм доведеться: по-перше, піднятись у мезонін, по-друге, із задньої половини будинку перейти в передню, по-третє, перейти будинок з правого кутка в лівий. Завдання не з легких, якщо треба потай, нечутно пробиратися в незнайомому будинку.

Доки двері в челядню були відчинені, можна ще було розрізнити накидані тут речі, але як тільки Мишко зачинив двері, коридорчик поринув у темряву. Світло тільки ледве-ледве пробивалося зверху крізь узорні прорізи в чавунних сходинах гвинтових сходів. І тому що тут, внизу, було темно, а вгорі світло, здавалося, що там є люди, і підійматись туди було боязко.

— Може, зробимо простіше? — прошепотів Генка. — Повернемось назад у двір, заліземо на веранду, потім карнизом доберемося до ніші. А то ж заблудимося у будинку.

— З двору не можна — побачать, — теж пошепки відповів Мишко. — А якщо боїшся, то залишайся.

— Нічого я не боюсь! — буркнув у відповідь Генка.

Мертва тиша панувала навколо. Не чути було навіть голосного плямкання Кита — мабуть, доїв рисовий відвар.

Намагаючись не зачепити нічого в темряві, хлопці підійшли до сходів. Першим почав підійматися Мишко, за ним Генка. Як тільки вони ступили на чавунні східці, сходи захиталися і забряжчали під їх ногами. Якщо в будинку хтось є, то обов'язково їх почує. Генці здавалося, що сходи зараз розваляться: незрозуміло ж, на чому вони тримаються. Сходи були дуже вузькі, круті, сходини являли собою маленькі металеві трикутнички. Генка оступився і подряпав коліно. В думці він кляв поміщицький лад, який прирікав дворових людей підійматися ось такими спіралями. Доводилось крутитися дзигою, одно плече впиралось у стіну, друге — в залізний стовп, а голова стукалась незрозуміло об що.

Нарешті вони піднялись на другий поверх. Тут вони знову побачили коридор, трохи більший за нижній. Широке, на всю надвірну стіну, вікно робило його схожим на галерею. На вікні, були густі переплетіння з різноколірного скла, здебільшого побитого. Хлопчики побачили подвір'я і сараї. Значить, вони все ще на задній половині будинку.

У коридорі було двоє дверей, високі і колись білі, одні — посередині, другі — в кінці.

Хлопці тихенько відчинили перші. Перед ними постав майже порожній зал, безладно обставлений старовинними меблями.

Під стелею висіла величезна люстра, на якій було безліч скелець. Високі стрілчасті вікна подекуди були забиті дошками, а подекуди завішені якоюсь подобою гардин. Крізь них видно було парк, садок, річку, а ось і прапорець на щоглі табору. Вигляд цього маленького гострокутного червоного прапорця, що час від часу коливався на слабкому вітерці, одразу заспокоїв і розвеселив хлопців. Вони вже не думали ні про яку небезпеку, їм здавалося, що вони грають у веселу, захоплюючу гру. Їм було весело при думці, що вони все бачать, навіть табір, але їх ніхто не бачить… До того ж вони добралися тепер до фасаду, а це вже щось значить.

У залі було троє дверей: одні — через які хлопці ввійшли сюди, і двоє по боках. Але бокові двері були замкнені. Хлопцям довелося повернутись у коридор і відчинити інші двері.

Вони вели в третій коридор, такий самий за розміром, як і другий, але тільки з одним круглим віконечком і невеликими одностулчастими дверима праворуч.

Хлопці відчинили їх і побачили дві невеликі суміжні кімнати. Перша була порожня, а друга замкнена. Хлопці зазирнули в замкову щілину і побачили ліжко з неприбраною постіллю, нічний столик, шафу, бюро з півкруглою кришкою і два великих м'яких крісла. Там, мабуть, була спальня «графині».

У тій кімнаті, де зараз стояли хлопці, вгору піднімалася сходова кліть. Забита з усіх боків дошками, вона нагадувала величезну дерев'яну коробку. Безсумнівно, вона вела в мезонін. Але починалася кліть у спальні «графині», а спальня була замкнена. Отже, «графиня» навмисне влаштувала тут свою спальню, щоб ніхто не міг піднятись по сходах у мезонін.

Хлопці спробували відімкнути двері в спальню, але вони не піддавались. У щілину видно було, що двері замкнені на два замки. Не ламати ж їх!

Тоді хлопці спробували, чи міцна дерев'яна обшивка на сходовій кліті. Дошки ледве трималися. Трохи натиснути ломиком — і вони відійдуть разом з цвяхами… Але у хлопців не було з собою ніякого інструмента. Мишко наказав Генці спуститися по гвинтових сходах униз, у нижній коридор, і пошукати там ломик.

— Навіть не ломик, а якусь залізяку, — сказав Мишко, — щоб її можна було просунути під дошки. Тільки обережно, тихо…

Генка незабаром повернувся з каміновими щипцями в одній руці і великим, хоч і поламаним утюгом — у другій. Хлопчики заклали щипці під дошки і, тихенько стукаючи по них утюгом, відірвали дві дошки.

Через утворену діру хлопці пролізли на сходи. Вони були дерев'яні, прямі, досить широкі і вели в мезонін — низьке квадратне приміщення, захаращене всяким мотлохом. Як і внизу, серед цього мотлоху була прокладена вузенька доріжка до вікон. Їх було троє: двоє крайніх — засклених, а середнє — закрите віконницями. Віконниці замикались простою іржавою защіпкою. Хлопці відкинули її, розчинили віконниці. В ніші стояв бронзовий птах.

Птах стояв спиною до хлопчиків. Висота його була близько метра, розмах. крил — метрів півтора.

Звідси було чудово видно всю навколишню місцевість. Усі підходи до будинку.

Табір був як на долоні. Маячили постаті дітей, і було цілком очевидно, що вони просто байдикують: одні бездумно сновигають туди й сюди, інші займаються чимось зовсім незрозумілим: метушаться, кудись біжать, їхня поведінка здавалась безглуздою і смішною.

Але не слід відвертати увагу. Треба якнайшвидше відкрити бронзового птаха.

Як і того разу, в музеї, Мишко двома пальцями правої руки спочатку обережно, а потім сильніше натиснув йому на очі.

• Предыдущая
• 40/51
• Следующая