Амок - Мавр Янка - Страница 4

• Предыдущая
• 4/64
• Следующая

— Я, лейтенант Бренд, підтверджую, що нашому капітанові потрібна невідкладна допомога.

Ван-Хорк впізнав голос і погодився, але з умовою, що лікареві буде дозволено повернутися назад. На це охоче була дана згода, бо все одно вони всі були в руках переможців.

— А може, лейтенант накаже їм, щоб вони здалися? — ще додав Салул і приставив до голови Бренда револьвер.

Лейтенант зблід, але, зібравши всі сили, відповів глухим голосом:

— Робіть, що хочете, але на це я не можу піти: не маю права, поки капітан живий.

— Шкода, — сказав Салул, — так було б краще для вас самих. Ми б вас усіх відпустили на волю, а так загинете і ви, і вони.

— Хай буде, що буде! — відповів Бренд.

Домовилися, що люк трохи відчинять, щоб пропустити одну людину, і що з обох сторін будуть вжиті застережливі заходи.

Так і зробили. Коли люк був піднятий, зверху і знизу наїжились багнети й гвинтівки, а серед них з'явилась голова лікаря. Він боязко виліз нагору з своїми інструментами, а люк одразу ж знову щільно зачинився.

Лікар перев'язав капітана, потім оглянув інших поранених. З них були вже мертві один з повстанців і два з команди: один — голландець, другий — індонезієць.

Потім так само лікар повернувся назад.

А корабель тимчасом майже спинився. Він не міг так швидко йти заднім ходом, як звичайним, але вітер був ще слабкий. І поки що «Саардам» лише крутився на місці.

Нарешті, машина почала перемагати: корабель став трохи посуватись назад.

— Усі, усі паруси! — командував Салул.

Розправили кожний клаптик парусів, навіть просто через палубу натягнули брезент. Вітер подув сильніше — і корабель посунувся вперед. Потім знову назад. Полонені голландці з тривогою стежили за цією дивною боротьбою.

Довго не було ніякого результату. Але через деякий час виявилося, що перемагає машина.

— Ех, вітру б, вітру! — кричали малайці в розпачі і з нетерпінням, тоді як голландці дуже хотіли, щоб вітер зовсім стих.

— Згорнути паруси! — несподівано наказав Салул.

Усі так здивувалися, що ніхто навіть не поворухнувся, щоб виконати наказ.

— Що таке? Що це значить? — спитали його товариші.

— Згорнемо паруси, повернемо корабель, і хай собі вони везуть нас заднім ходом, — з посмішкою сказав Салул.

Тепер уже всі зрозуміли, в чому справа, і з веселими криками та жартами взялися за роботу.

Через кілька хвилин корабель ішов заднім ходом туди, куди бажали повстанці.

— Підняти паруси!

І до машини додалася ще сила вітру.

Салул задоволено потирав руки, його товариші сміялись і жартували. «Саардам» ішов так, що краще й не треба. Голландці на палубі в безсилій люті стискували кулаки.

Щоб зрозуміти, як можна було так обдурити команду, що була внизу, треба згадати, що вони там не могли бачити, куди йдуть, бо, по-перше, навколо було темно, а по-друге, ілюмінатори були дуже низько над водою.

Так ішли близько півгодини. Ось уже знову показався Кракатау, тільки з іншого боку.

Але там унизу, нарешті, зрозуміли, в чому справа, бо дуже вже швидко й рівно йшов «Саардам». І вони дали передній хід.

Знову почалося все спочатку. Та все ж таки було виграно миль десять.

Як би там не було, вся ця тяганина відібрала багато часу. До світанку лишалося тільки чотири години, а корабель все ще був у Зондській протоці, так би мовити, на людях.

Треба було так чи інакше кінчати.

Що ж відбувалося в цей час там, під палубою?

Мічман ван-Хорк був дуже задоволений. Усе йшло так, як вія хотів. Вони прововтузяться так усю ніч, а вдень їх помітять, сповістять куди треба, — і тоді прийде визволення. І всі знатимуть, що це він, мічман ван-Хорк, не здався і врятував корабель. Заспокоїлися й моряки. Всім здавалось, що інакше й не може бути, бо коли вони не мають змоги висунути голову нагору, то й ті також не посміють поткнутися вниз. Тільки боцман Гуз був невпевнений у цьому.

— Ні, — казав він, — такі справи сміхом не кінчаються. Все ще попереду.

— А що вони можуть зробити з нами? — запально сказав мічман. — Найгірше, що може бути, — це те. що ми і вони разом злетимо в повітря.

— Ну, вони можуть зробити так, що ми самі злетимо, а вони будуть на човнах.

— Краще загинути на своєму посту, ніж зганьбити честь голландця! — сказав мічман, але одразу відчув, ніби холод пробіг по спині. Разом з тим його охопив жаль, що тоді все його геройство пропаде марно: не почує він і не побачить своєї слави, не дивитимуться на нього з захопленням дівчата.

Тихо і сумно стало в каюті. Кожен думав: що буде? Але ніхто з них, здавалось, так не страждав, як молодий механік Гейс.

Це був чоловік років двадцяти шести з темним засмаглим обличчям, але світлим волоссям. Він то бліднув, то червонів, то сидів нерухомо із заплющеними очима, то ходив з кутка в куток. Видно було: в ньому відбувається щось незвичайне, він переживає щось більше, ніж усі інші.

Навіть ван-Хорк звернув на це увагу і з сміхом сказав:

— Еге-ге, братіку Гейс! Не думав я, що ти така баба. Чого це ти розкис? Не сумуй. Ще побачиш, як їх вішатимуть.

Гейс нервово здригнувся й вийшов за двері, нічого не відповівши.

— Хто б міг подумати, що Салул — зрадник! — задумливо сказав лікар. — Хто знає, може, серед нас теж є зрадники?

— Дикуни завжди будуть невдячними, скільки б добра їм не робили, — впевнено відповів мічман. — Вони тільки того шануватимуть і навіть любитимуть, хто їх міцно тримає в руках і кого вони бояться. А в нас, на жаль, почали про це забувати.

А «дикуни», в кількості двадцяти чоловік, сиділи тим часом окремо в своїй каюті і прислухалися, що робиться нагорі.

— Нічого не вийде з цього, — сказав один. — Білі дуже сильні. Он скільки сотень років вони панують, і ніхто ніколи не міг їх перемогти.

— Якби й пощастило захопити корабель, — сказав другий, — все одно з одним цим кораблем нічого не зробиш. У них є багато інших кораблів, і вони зловлять нас.

— А шкода Салула, він був такий добрий товариш.

— Чого ж ти його жалієш?

— Занапастив своє життя, розстріляють його.

— Але поки що він сам може розстріляти їх.

— Так це ж поки що, а кінець відомий. Що можуть зробити кілька чоловік?

— А хто заважає і нам приєднатися до них?

— Ну, то що ж з того? Замість тридцяти чоловік розстріляють п'ятдесят, а користь однакова.

— От якби увесь народ разом піднявся, тоді була б зовсім інша справа! Тоді б вони вже нічого не вдіяли, бо нас було б принаймні тисяча чоловік на одного.

— Вистачило б і двох чоловік на одного, аби тільки дружно, разом.

— Воно то так, але як це зробити, щоб усі одразу? Тоді і я згодився б піти.

— В усякому разі комусь треба розпочати. Ось вони й почали. Ну, а ми…. Невже ж ми підемо проти своїх братів?

Обережно, озираючись по сторонах, шепотіли між собою «дикуни» у формі королівського голландського флоту. Може, серед них є такий — і напевне є, — який побіжить до панів і перекаже цю розмову, але ті, хто наважився висловити такі революційні думки, вирішили приєднатися до своїх і знали, що принаймні в цю мить їм нічого зробити не зможуть.

— Невже ж я повинен убити мого брата Салула, щоб захистити життя мічмана ван-Хорка, який нас обох пригноблює?

— Ми і не будемо його вбивати, кожна людина хоче жити. Я не вірю, щоб кілька чоловік могли визволити всю країну, і не хочу марно підставляти свою голову. Ми можемо співчувати їм і навіть допомогти чим-небудь, але так, щоб самим не позбутися голови. Якби всюди і всі разом — тоді інша оправа.

— А я вважаю, що це звичайний розбій. Захотілося чоловікові поживитися за чужий рахунок, захотілося самому стати паном — от він і почав..

Це сказав Гоно, гультяй і пройдисвіт, який у своєму житті цікавився тільки картами й горілкою.

Всім стало ніяково, наче з'явилася чужа, незнайома людина. Розмова припинилася, всі подумали: оце і є той, який все перекаже начальству.

Тоді підвівся Сагур, один з кращих свідомих матросів.

• Предыдущая
• 4/64
• Следующая