Амок - Мавр Янка - Страница 27
- Предыдущая
- 27/64
- Следующая
— Звичайно, можна! Навіть необхідно! Житло Ту-Уна така ж святиня! — загомоніли безсмертні мужі.
Гіранг-Ту-Ун був дуже радий.
— Мудрий брат правильно каже, — поквапився він підкріпити пропозицію. — Я сам про це вже думав, але спочатку хотів виявити, як дивляться на справу наші мудрі мужі. Значить, на молодик зробимо жертву. Оповістіть народові, щоб усі знали, яка кара загрожує неслухняним.
Піп добре знав, що його чекає, і кляв свою цікавість, яка привела його до такого жахливого кінця. Все навколо на вигляд було таке звичайне, спокійне: і бадувіси виявилися звичайними людьми, і з жерцями він заприятелював так, що його навіть запросили в храм, та й усе життя взагалі здавалося таким тихим і мирним, а він потрапив у таке становище, ніби повернувся на триста років назад. Поруч, кілометрів за п'ятдесят, — європейці, телеграф, автомобілі, радіо, а він тут чекає смерті ні за що ні про що, та ще за таких диких обставин! І ніхто не може йому допомогти.
Зовні почувся шум: відчиняють двері.
«Уже… Кінець!..» думає неборак.
— Слухайте, люди добрі! Почекайте! Я зараз же поїду, і нікому ніякої шкоди не буде. Я віддам вам усе, що маю. Я ж нікому ніякої шкоди не зробив, — звернувся Піп до людей, що вели його кудись коридорами; але чи то хибувала його малайська мова, чи її взагалі тут не розуміли, чи просто не хотіли слухати, — тільки вони мовчали. Скоро Піп і сам зрозумів, що справа ця марна. От якби можна було з Гіранг-Ту-Уном порозмовляти! Та на це було мало надії.
Довго, як здавалося Піпу, йшли вони різними плутаними підземними коридорами, потім вийшли на світло. Побачивши сонце, дерева, Піп відчув, ніби він давно-давно не бачив цієї краси. Хвилин п'ятнадцять ішли вони лісом чи садом, і весь час у голові Піпа була лише одна думка: «Може, я вже останній раз бачу сонце й дерева?»
Потім знову ввійшли в підземелля, зустріли інших мужів, у тому числі того молодого, якому Піп дав жертву під час свята мавп. Але всі дивилися на нього злісно, вороже.
Далі знову були плутані коридори. Підійшли до масивних дверей, відчинили їх, піднялися по східцях, пройшли ще по закапелках, і, нарешті, Піп впізнав, що вони перебувають у храмі.
Підвели його до стіни, штовхнули в комірчину і замкнули двері. Потім кроки затихли, і він лишився сам. Слабке світло від вогню чи від сонця розпливалося в храмі і давало той самісінький морок, який він бачив раніше. Через п'ять-десять хвилин око його звикло, і він почав роздивлятись навколо.
Передусім він помітив, що в комірчині можна було тільки або стояти, або сидіти. Згодом побачив, що в дверях цієї комірчини є дірка, через яку і проникало трохи світла. Потім відчув під ногами грязь і, звісно, сморід. І тоді тільки він догадався, що перебуває в такій самій комірчині, в якій був факір.
«Невже ж і мене так само триматимуть тут п'ятнадцять років? — подумав Піп з жахом. — Краще вже тоді смерть одразу!»
Дірка в дверях мала такі розміри, що хоч не всю голову, але обличчя протиснути можна було. Піп висунувся й пізнав те самісіньке місце, де він недавно стояв, але, на його думку, факір мав бути не в цій комірчині. Піп глянув убік і відсахнувся.
Навпроти, трохи навскоси, були такі ж двері, і звідти позирали на нього білі очі факіра…
От, виходить, яке сусідство! Невже ж отак доведеться провести все життя? Невже вони силоміць хочуть зробити з Піпа святого?
Нерви не витримали, і Піп заплакав. Плакав він досить довго і голосно схлипував. Зате потім відчув себе трохи краще, легше. І ось почувся йому якийсь замогильний голос. Це факір втішав його!..
Але від цієї втіхи по всьому тілу побігли мурашки.
Це був справжній голос з того світу. Глухий, монотонний, якийсь скрипучий — він промовив щось довге, ніби молитву або цитату з книги, і з цих слів, а більше з тону, Піп усе ж таки зрозумів щось на зразок того, що життя і смерть — одне й те ж, що все на світі марне і що щасливий лише той, хто спроможний вбити своє тіло, щоб піднести і вдосконалити свій дух…
Але дивна річ: чи то ці мудрі думки, чи монотонний голос, чи, може, навіть безпосередній вплив факіра — зробили те, що Піп трохи заспокоївся. Все те, що з ним сталося, почало здаватись уже не таким жахливим; навіть думка, що йому доведеться просидіти тут увесь вік, його не так лякала. Зараз же і в нього з'явилися різні мудрі думки.
«Ось, — думав він, — цей факір добровільно сидить тут п’ятнадцять років і почуває себе щасливим. Мабуть, це недаремно, мабуть, у цьому справді є щось хороше. Інакше навіщо б люди так робили? Кожному з дитинства відомо, що все навколишнє ми сприймаємо так, як почуваємо себе. Коли я почуваю себе пригніченим, нещасним, сумним, тоді все навколо — і люди, і сонце, і хата, і само життя — здається огидним, неприємним, нудним, нецікавим. А коли я почуваю себе задоволеним і щасливим, то найгірша погода, хата і люди — все здається приємним, цікавим, хорошим. Отже, наше самопочуття робить нас щасливими. Отже, коли створити в собі таке самопочуття, як у цього факіра, то можна непогано прожити свій вік і тут…»
Ці, думки і настрій так заспокоїли його, що він стоячи почав дрімати, а потім сів і заснув. Скільки часу він так спав, невідомо. Але прокинувся з дуже неприємним почуттям: ноги його задерев'яніли, у рукаві й на шиї щось лазило.
Усі мудрі думки розвіялися, як дим. Холодний, безмежний розпач охопив душу. Не тямлячи себе, Піп ударився об двері, і… вони відчинилися. Комірчини призначалися для факірів — ніхто, звісно, не розраховував, що факіри ломитимуться в двері, і петлі робилися не дуже міцними. До того ж вони поржавіли чи погнили за сотні років.
Піп вийшов. Невідомо, котра була година, але, видно, стояла пізня ніч, бо, незважаючи на той самий сірий морок, тіні в кутках були дуже чорні. Глянув на вікно свого сусіда, — той стоїть собі, ніби не зрушив з місця за весь цей час, а в очах його наче докір: «Чого ти, дурню, тікаєш від свого щастя?» Піп постарався швидше відійти од нього.
Він почав никати по божниці. Хоч і знав, що виходу для нього тут не лишили, але інстинктивно шукав його. Оглянув різні кутки, помітив кілька дірок-входів, але довго не міг наважитися лізти туди. Хто знає — може, потрапиш ще в гіршу біду? А сірників не було, намокли.
«Та все одно гіршого нічого не може бути!» вирішив, нарешті, Піп і поліз в одну дірку. Посуваючись навколішках, він дійшов до якихось східців, зійшов угору, але далі ніякого виходу не було. І навіть не можна було знайти якихось дверей. Довелося повертатись назад.
Несподівано він намацав збоку дірку. Там східці вели уже вниз. З великою обережністю він почав сходити, але несподівано східці скінчилися, і Піп відчув, що. він висить над безоднею. Звідти навіть дихало вогкістю й цвіллю.
Раптом унизу почувся якийсь рух, незрозуміле шелестіння, ніби там хтось місв тісто. Шум дужчав, наближався. Ось ніби щось загойдалося біля його ніг.
Волосся стало дибом на голові Піпа. Він кинувся назад, зачепився ногою, впав; нога сковзнулася вниз, доторкнулася до чогось м'якого, живого. Та це було тільки на одну мить. Піп встиг підняти ногу й вилізти назад.
Він довго сидів у храмі й сушив голову, думаючи про те, що там могло бути. Головне — ніякого звуку не було чути. Нарешті заспокоїв себе тим, що принаймні це були не люди.
«Видно, без світла нічого не вийде!» сказав він сам собі і вирішив чекати дня. Але через кілька хвилин зрозумів, що вдень, мабуть, і зовсім не зможе виходити, бо, напевне, швендятимуть люди.
Довелося знову йти на розшуки. Знову знайшов один вхід. Він так само вів униз; далі повертав ліворуч. Піп хотів піти туди, але в цю мить доторкнувся рукою до клямки з правого боку. Натиснув — відчиняється. А далі ніби видно світло!
Один-другий поворот — і він опинився в приміщенні, схожому на майстерню, де були якісь скрині, кілки, вірьовки, навіть труби. А звідкілясь збоку йшло світло.
«Чи не люди там?» здригнулося серце, але Піп все ж таки обережно просунувся вперед. Дорогою за щось зачепився, похитнувся і, щоб не впасти, інстинктивно вхопився за якусь вірьовку. Вірьовка подалася. Він випустив її з рук — і ось нагорі щось ляснуло!.. По тихих кутках покотилася луна, і Піпу вона здалася громом, хоч насправді звук був зовсім слабкий.
- Предыдущая
- 27/64
- Следующая
