Амок - Мавр Янка - Страница 2
- Предыдущая
- 2/64
- Следующая
І Гуз відійшов убік. Видно, йому не хотілося більші говорити про це.
Ми можемо додати, що морські хвилі від цього вибуху, пройшовши відстань 15 000 кілометрів, докотилися до Америки, а гуркіт люди чули за 3400 кілометрів. На десятки кілометрів навкруги шар попелу досягав 20–40 метрів товщини. На поверхні моря він кілька днів плавав, наче крига, в два метри завтовшки, доки не пішов на дно. Один корабель шість днів сидів у цій каші, і пасажири ледве не померли з голоду.
Зрозуміло, що узбережжя Суматри, а особливо Яви, яке знаходиться нижче, були знищені дощенту. Замість міст, сіл, ланів, лісів утворилася мішанина з речей, тварин, людей, рослин і багна.
Через кілька місяців у Європі й деяких інших місцях землі помітили, що перед заходом сонця небо набуває особливого зеленого кольору, ніби сонячне світло проходить крізь пил. Вчені пояснили, що це пил з Кракатау на висоті шістдесяти-сімдесяти кілометрів.
«Саардам» ішов далі. Кракатау лишився позаду. За ним пішли інші острівки, маленькі, низенькі.
— Ці острівки зробив Кракатау, — сказав лейтенант. — А он там далі знаходиться чималий і людний острів — Себезі; на ньому тоді загинули всі до одного жителі.
Ці спогади та живі й мертві свідки жахливих подій справили велике враження на всю команду «Саардама». Ніхто навіть не помітив, як стало темно. Та й взагалі під тропіками ніч завжди настає раптово, без сутінків. Доки світить сонце — день, а як тільки в а йшло — одразу настає ніч. Корабель же був тепер на екваторі, де цілий рік сонце сходить точно о шостій годині і заходить також о шостій годині.
Корабель спалахнув вогнями і попрямував ближче до яванського берега.
У найвужчому місці Зондської протоки, якраз посередині її, лежить острів з дуже цікавою назвою: «Поперек Дороги».
— Може, цей самісінький Кракатау навмисне зробив острів поперек дороги? — пожартував молодий матрос.
— Ні, він тут був завжди, — усміхнувся Гуз. — Він уже давно заважає всім.
Але особливо скаржитись на «Поперек Дороги» не доводилось: з обох боків він все ж таки лишав вільний шлях миль п'ять-шість завширшки.
Заблищав маяк з правого боку. За ним мерехтіли слабенькі вогні Анжера. Гуз задумливо дивився на своє рідне місто, яке було для нього зовсім новим, чужим.
— Ти був у Анжері після того? — запитав його молодий матрос.
Гуз відповів не зразу. Випустив із своєї люльки кілька хмарок диму і лише після того, як вони зникли, сказав:
— Був. Один тільки раз. Але це не просто інше місто, інші люди, а й зовсім інша країна. Я себе там відчував ніби небіжчик, який через сто років виліз із могили й пішов собі ходити по місту, де його ніхто не знає та й він сам не знаходить нічого знайомого.
Ось уже й Анжер лишився позаду. Спереду, трохи лівіше, зачорніли обриси «Поперек Дороги». А берег Яви трохи відійшов праворуч. Там було вже зовсім темно; берег багнистий, безлюдний. Звідти насувався білий туман, застилаючи дорогу. І тільки вдалині крізь туман ледве блимали вогники Мерока — містечка, що знаходиться від Анжера на відстані близько двадцяти п'яти кілометрів.
Увіходячи в найвужче місце, «Саардам» зменшив хід. Частина матросів спустилася у свої каюти, решта залишилась на носі.
Тільки Салул з одним із своїх товаришів чомусь лишилися на кормі, пильно придивляючись то до «Поперек Дорога», то до берега Яви.
Раптом спереду, з туману, почулися злякані вигуки.
— Що там таке? — запитав капітан.
— Здається, човен на дорозі, — відповіли йому.
Гучний гудок розітнув нічну тишу. Але величезний незграбний човен опинився перед самісіньким носом корабля. «Саардам» ще більш уповільнив хід.
— Геть з дороги! — закричали з корабля.
— Та його наполовину залило водою! — вигукнув хтось.
І справді, човен був наповнений водою, а в цій воді кричали від жаху чотири темні чоловіки.
Капітан розсердився. Він уже хотів дати команду «вперед», щоб зовсім втопити цих дикунів — хай не стають поперек дороги. Але в ту ж мить йому спало на думку, що важкий величезний човен може пошкодити й самий корабель. І замість «вперед» він наказав «назад». Корабель зовсім опинився й поволі почав завертати, щоб обминути човен.
Звісно, що всі люди на кораблі зацікавились такою пригодою. Вони збилися докупи на носі, й дехто сміявся, а дехто співчував рибалкам.
Лише Салул і його товариш Барас ніби нічого не чули й не бачили. Вони навіть не глянули в той бік, а тільки для чогось опустили з корми у воду два кінці вірьовки і міцно їх прив'язали. Ніхто цього не помітив.
Потім вони про щось поговорили, й Барас мерщій побіг униз.
«Саардам» тимчасом обминав човен. Раптом погасла електрика.
— Знову щось сталося?! — загримів зверху голос капітана. — Розстріляю! Зараз же полагодити, а поки що засвітити ліхтарі! Щоб через хвилину було світло!
Хоч ліхтарі були завжди напоготові, але цього разу їх чомусь або не знайшли на своєму місці, або вони були зіпсовані.
Зчинилася метушня. Люди бігали по палубі, шукали, кричали, світили сірники, але все це робилося безладно.
Капітан від здивування та обурення навіть кричати не міг; кілька хвилин він стояв, немов скам'янілий, не вірячи своїм очам і вухам. Як!? На військовому кораблі, вночі у морі, поряд з чужими людьми таке безладдя, темрява, гармидер! Та за це ж треба розстріляти всю команду і його самого разом з усіма!
— Що це таке? Тут є, здається, чужі?! До зброї! — почувся голос лейтенанта. Але тієї ж миті він відчув страшенний удар по голові й упав непритомним.
— Нікого з чужих тут нема, — сказав спокійно Салул, — зараз буде світло.
Але на палубі тимчасом почало коїтися щось зовсім незрозуміле, — боротьба, крики, штовханина.
— Зрада! Обороняйтесь! — знову залунали голоси, і на всьому кораблі в темряві почалася бійка. Прокльони, шум боротьби, люте гикання або смертельне хрипіння. Ось кілька разів хлюпнула вода за бортом; невідомо. тільки, чи сама кинулась рятуватися людина, чи її викинули.
Капітан з рульовим були самі на своєму містку. Ще при першому вигуку лейтенанта капітан вихопив револьвер і дав сигнал:
— Тривога! Всі наверх!
Але його наказ не був виконаний. Ніхто не прибіг знизу, і боротьба тривала далі. Пролунало кілька пострілів, та й усе.
Капітан відразу зрозумів, що це безладдя може погубити їх. Треба було, чого б це не коштувало, зібрати своїх в одне місце. Він вистрілив з револьвера і крикнув:
— Збиратися сюди, до мене!
Він уже бачив, що хтось нападає, але хто саме і скільки їх? Крім тих чотирьох рибалок, у човні нікого, здається, не було видно. Невже ж це тільки вони? А коли ні, то хто ще, звідки й як?
Але роздумувати не було часу. Принаймні було видно, що нападає багато людей.
— Світло, світло швидше! — знову закричав капітан униз, до механіка.
І знову відповів йому спокійний голос Салула:
— Зараз, зараз, капітане!
Тимчасом решта команди зібралася в одне місце, біля капітанського містка, і відбивалася, чим хто міг. Уже видно було, що навколо зібрався великий натовп чужих людей. Можна було вже стріляти у них, не боячись влучити в своїх.
— Де ж ваша зброя, мерзотники ви, зрадники! Чому не стріляєте? — крикнув капітан до своїх солдатів і почав сам стріляти в натовп ворогів.
Тоді й звідти посипалися кулі, і за якусь мить капітан похитнувся, поранений у руку і в бік.
Тільки тоді спалахнуло світло і осяяло корабель. Те, що побачив капітан, вразило його дужче, ніж кулі.
Вся палуба була заповнена місцевими жителями. Їх було чоловік шістдесят. Деякі одягнені, як і всякий білий, інші тільки в штанях або коротких спідничках. Чоловік двадцять держали напоготові рушниці, а решта мала в руках криси (криві кинджали). Попереду, як начальник, стояв Салул з револьвером лейтенанта в руці, а поруч з ним шість чоловік з команди «Саардам» в повній голландській королівській формі і при зброї. Звісно, ці матроси були з індонезійців.
Поруч сидів на палубі лейтенант, який щойно прийшов до пам'яті і поглядав навколо, не розуміючи, що тут робиться. Трохи далі лежало чоловік десять убитих і тяжко поранених матросів та тих, що нападали. А біля містка збилася докупи решта оборонців — п'ятнадцять-двадцять чоловік, з яких тільки два-три мали зброю.
- Предыдущая
- 2/64
- Следующая
