Загнуздані хмари - Романівська М. - Страница 20

• Предыдущая
• 20/74
• Следующая

Професор Ролінський захворів. Це був наглий напад шаленого головного болю, що тривав вже другу добу. Можливо, організм старого був непристосований до життя в повітрі. Рая, що одночасно з основною роботою умудрялася виконувати ще й обов'язки станційного лікаря, дала професорові випити ліків. Але нічого не допомагало. Тоді Горний запропонував йому взяти на сьогодні відпустку.

Що це?.. Підозра?.. Недовір'я?.. Чи просто товариське піклування?.. Професор ніяково дивився почервонілими від болю очима в спокійне обличчя Горного. Він все чекав після натяку Раї, що Горний вимагатиме пояснення про вчорашню роботу розвідки. Цього не було.

Горний тільки запитав його про здоров'я, поплескав по плечу.

— Про все ми поговоримо потім!.. А спочатку ви відпочиньте й полікуйтесь, бо за два-три дні до нас прийде нова валка хмар.

Професор слухняно пов'язав голову рушником і засів у своєму кабінеті. На коліна лягла книжка його улюблених творів Уелса. Та швидко вона полетіла в нього з рук на підлогу, перелякавши Марго, що бавилася своїм хвостом.

Як можна було влежати, коли на станції починалось найнеймовірніше — творення дощу? Коли впертий білий лоб «Переможця» обіцяв створити хмари в неосяжному і чистому без єдиної хмарки дзеркалі неба?.. Обіцяв те, чого довго, роками, десятками років намагався добитись Ролінський, гордий своїм досвідом, знаннями…

А тепер він, як маленький Мак, згоряючи від цікавості, стояв на дверях хімічки, придивляючись, як хімік Грицько порався біля приладів. Хотілося дізнатися до дрібниць про всю складну техніку праці, порівняти її із своєю.

— Гм… Хіба ви вживаєте дощовит тільки одного гатунку? — звернувся Ролінський до Грицька. — Мій дощій був п'ятьох гатунків!

— А дощовит їх має аж двадцять вісім, відповідно до різного хімічного складу хмар, — гордо сказав Грицько. Він показав цілий ряд герметично закритих темних колб, де зберігалася чарівна речовина, що конденсувала вологу. І, пораючись біля величезної гармати, що готувалася бомбардувати атмосферу, він охоче почав розповідати Ролінському знову й знову, як вони з Горним оволоділи таємницею хімічного впливу на хмари.

Грицько весь сяяв під промінням сонця. Ще б йому не сяяти, сьогодні ж його свято — свято хімічки, якою він завідує! Це був день її першої практичної роботи.

І Ролінський своїми запитаннями, в яких відчувалось недовір'я, тільки викликав у Грицька веселу посмішку. Але вона ввічливо ховалась у куточках його молодого рота під кирпатим задерикуватим носом. Дивак старий!.. Він був схожий на похмуру галку, що, звикнувши до зимових морозів, ніяк не хотіла вірити весні.

— Ах, мій хлопчику, мені здається, що ви все ж таки надто рано вийшли з своїх лабораторій у повітряний океан!..

Ролінський тільки-но налагодився вступити з Грицьком у наукову дискусію, як задзвенів, розлився музичним покликом сигнал атаки на атмосферу.

— Тсс, — сказав Грицько, — ми зараз почнемо.

Корабель пройшов майже всю путь уздовж посушливої зони, спинився на хвилину над якимсь великим містом і завмер у повітрі, покірний наказу свого начальника.

Починалось хмарування. І так само, як перед природною грозою, під штучним небом станції скрізь по кабінах запанувала тиша. Завмерла Рая біля машин електрички. Застиг Мак в куточку розвідкової, де Горний робив останні висновки…

Хлопчик вже давно прилетів від Галинки і з хвилюванням чекав створення хмар. Він знав, що весь край, повідомлений по радіо про штучний дощ, чекав чарівного дійства.

Та ось Горний, весело труснувши білим чубом, кінчив висновки і пішов до хімічки.

— Ви таки не витримали, — з докором кинув він професорові. — Хочете бачити нашу «алхімію»? А вам не погіршає?

— О ні, ліки товаришки Раї, нарешті, вплинули на мене, — запевнив професор.

Горний виклав Грицькові всі розвідкові дані, і той спинився на відповідному гатунку дощовиту.

Тоді блискучий порошок сипався в холодильну камеру. На вказівнику вистрибнула цифра мінус 80. Це була температура, потрібна для даних метеорологічних умов. Речовина потрапила у великий холод.

Пальці Горного привели в рух механізм вентилятора, і, весело загудівши, заспівавши, він почав своє діло — розпилювання дощовиту у повітрі.

— Ви думаєте, вона смердюча, ця речовина? — засміявся Горний, побачивши, як підозріло повів носом професор. — Вона пахне опалим листям, знаєте, як в осінньому парку. Коли б ви могли зійти на місток, ви б відчули цю приємну пахучу свіжість… Ця свіжість загорне вогким прохолодним рушником стомлені простори і заховає землю від пекучого сонця!

«Переможця» оповив легкий білястий серпанок.

— Це поки що хімія, — сказав Горний, — а за півгодини це вже буде добрий туман. Цей туман ми потім почастуємо коротким електропривітом малого генератора, а тоді… тоді можемо йти обідати…

Він поглянув на годинник, а потім на допитливі очі Ролінського і, пересилюючи гул вентилятора, весело прокричав:

— Ну, а дощ буде рівно о шостій годині!

Вентилятор гудів так музично, ніби співав радісну пісню. Музична вдача Горного відбилась на шумі всіх його машин.

— Дощику, дощику,

Линь до землі.

Ми тебе не просимо,

А перемогли!

— наспівував Мак дуже виразний експромт колгоспної дітвори. Він забіг до своєї кімнати і замилувався запорошеним білою димкою вікном.

І раптом щось заблищало, ніби відблиск далеких блискавиць, і спалахнуло легесенько раз-другий.

Це генератор послав свій електричний привіт і знову замовк.

Мак уявляв, що робилося там, за стінами «Переможця».

Повітряним океаном швидко йшов корабель. А за ним, за його хвостом, як легкий серпанок, розстилався туман… Туман згортався, як розкішні збиті вершки на кухні Катрусі, туман обертався на хмарки, білі, пухнасті хмарки…

Ось вони наповнюють, хвилюють все небо, і воно губить свою пекучу ясність. Від них іде свіжість, така прекрасна свіжість! Вона опускається на зморені спекою лани, голубить голови втомлених поливальників.

Дітвора з Галинкою, певно, біжить і співає: «Дощику, дощику!» Тепер Галинка вже, мабуть, повірить в їхній дощ.

А далекими просторами по ефіру йде радісне повідомлення Горного Бюро погоди, Наркомземові і всій країні:

«… Конденсація вологи проходить успішно. Штучні хмари наводнюють небо посушливої зони на висоті два кілометри, створюючи тіньовий екран…»

Мак побіг до кімнати спостережень, щоб поглянути, як позначаються на чутливих приладах зміни в атмосфері.

Там стояв професор і досліджував циліндрик, що брав проби атмосферного повітря. Ролінський був настільки зосереджений, що не помітив Мака.

Так, він казав правду, начальник цієї дивовижної станції! Там, за її стінами, вже були справжні хмари, і справжні водяні крапельки тремтіли на стінках циліндрика. Та невже у них справді все було так чудово виміряно?.. Невже всі засоби станції вірні, і тепер його, Ролінського, установки і дощій вже нікому непотрібні!..

Але ж… але вони ще не осадили цих хмар! Раптом в нього сяйнула думка, і він пробіг до хімічки повз Мака. Він їм скаже… запропонує…

У хімічці було дуже весело. Туди вже прийшла Рая, закінчивши свою роботу, і розповідала щось дуже цікаве.

— Я маю вам дещо сказати, — схвильовано звернувся старий до Горного.

— Охоче вислухаю вас, — відповів той, одходячи в куток, куди його тягнув професор.

— Ваші хмарки… чудові… незвичайні!.. Але ж їх треба осадити!..

— Дощ буде о шостій годині, — спокійно повторив уже раніше сказану фразу Горний, — для нас найважливіше — тіньовий екран.

— Буде, — захвилювався професор, — а може, і не буде! На мою думку, хмари за цей час розпорошаться, розтануть… Так от, як цукерка у вашому роті. Я тільки-но досліджував ваші крапельки. Їх хімічний склад потребує, розумієте, якоїсь іншої речовини… не холоду… І не ваших іонів…

— Ну? — серйозно сказав Горний. — Ви гадаєте…

• Предыдущая
• 20/74
• Следующая