Вітряк - Чернишев Славчо - Страница 34

• Предыдущая
• 34/39
• Следующая

— Хтозна, як воно буде! — скептично відповів бас. — Або наробить, або й ні. А вмирати доведеться все одно. Добре, що хоч трохи пожив. Я людина авантюри й богеми. Мені дай простір морів і океанів… І в кожній гавані нову коханку! І як я в цю брудну справу встряв — досі не знаю… Для цивільної роботи я не годжусь. Коли справа дійде до бійки, я можу кількох на той світ оді-слати, але вважаю за краще битися в шинку. Сміливо й благородно! А тут тільки те й роби, що ховайся та в жмурки грай… Та що поробиш! Чорт його бери! — Певно, він хильнув з пляшки, бо смачно прицмокнув: — Ох, цілющий бальзам.

Трохи помовчали. Але пискливий був балакучий і знову почав:

— Оце сиджу й думаю: а що коли отой чорний арап, що на палубі, відпровадить нас прямо в міліцію? Ви думаєте, що не може? Звідки я знаю, скільком богам він молиться!

Буркотун знову щось промимрив собі під ніс і підвівся. Він зняв ліхтар, глянув уважно навколо й пішов до корми.

Сашо й не зчувся, як його витягли за комір.

— А ти що тут робиш? — гримнув переляканий бандит. — Відповідай! Ти хто такий?

Сашо мовчав і тремтів, як осиковий лист. Усе сталось так швидко й так несподівано, що він аж остовпів. Бандити з цікавістю й підозрою дивилися на нього.

— Хто ти такий? — повторив тепер пискливий. — Звідки ти взявся?

Здоровань злегка ляснув його по щоці, й Сашо зовсім оторопів.

— Ану, маленький піратику, говори мені! — весело засміявся бандит. — Мовчиш? Мову відібрало? Ха-ха! — гучно зареготав він. — Певно, чийсь хлопчик. Чимало їх бігає на пристанях.

— Щось не те! — заперечив пискливий. Четвертий, який до того мовчав, сказав сиплим голосом:

— Давайте гукнемо капітана. Він розбереться.

Моко був тут як тут. Він аж скорчився од злості, побачивши Саша.

— Ах ти, сучий сину! Повішу на гроті! — заскреготів він зубами й ударом ноги повалив хлопця на землю.

— Чий він? — перелякано запитав пискливий.

— Спокійно, панове офіцери! Мене звуть капітан Моко… Мерсі. Прошу вас не лізти в чужу миску!

— А чому це, чорномазий? — гаркнув здоровань і вмить вихопив пістолет. — Ну?!

— Любий, засунь на місце свою цяцьку! Мене цим не залякаєш! А щодо хлопця, то це син моєї тітки Пріськи з Малого Парижа. Зрозумів?

— Не насміхайся! — образився здоровань і ще дужче наїжився. — Говори!

— Коли й скажу що, то тільки майорові. Ясно??

— Ми ж усе-таки… — спробував був протестувати пискливий, але Моко його перебив:

— Пане офіцер, не знаю твого чину…

— Я не офіцер, — обізвався пискливий.

— Тоді рядовий. Пане рядовий, есперанто розумієш? — і в його руці заблищав гострий матроський ніж. — Я розумію! Ясно?

Буркотливий гидко вилаявся.

— З тим самим будьте здоровенькі! — не залишився Моко в боргу, схопив Саша за комір і стусанами виштовхав наверх. — Марш!.. Панове, — сказав він трохи лагідніше. — Прошу не здіймати галасу. Старий вікінг знає, що робить. Адьйо!

Він повернувся й блискавично вискочив наверх, побоюючись, щоб не вистрелили йому в спину. Але пасажири заспокоїлись. Здається, повірили, що хлопець — Моків родич. Крім того, тут, у відкритому морі, вони були в руках капітана.

— Цей моряк мені подобається! — захоплено сказав здоровань. — Треба з ним ближче познайомитись…

Опинившись на палубі, Моко закрив ляду й за вухо поволік Саша в капітанську рубку.

— Ну, йолопе, розказуй тепер, що ти задумав? Не лежиться на пляжі з коханкою? Пірат!.. Сопляк ти!

Сашо вперто мовчав, тремтячи усім тілом. Підійшов і Кіро Привид, плюнув і крикнув на все горло, щоб перекричати мотор:

— Сонце, Сонце! Плакала Привидова хата! Ах ти, тварюка!

— Цить, крисо! — розсердився на нього Моко. — Геть униз! А ти кажи, хто тебе підіслав? Капітан Рачев?

— Ні, — глухим голосом відповів Сашо. — Ніхто нічого не знає. Я сам…

— Голосніше кажи! — гаркнув Моко.

Сашо повторив.

— Брешеш! — знову гаркнув Моко.

— Слово честі!

— Звідкіля ти дізнався про мою поїздку?

— Вчора ввечері чув…

— Що чув?

— Чув, як ви говорили…

— Мерзотник! Значить, підслухував! — Моко знову схопив його за вухо, Сашові здалося, що на цей раз він залишиться з одним вухом. — Де ти був?

— У діжці…

— В якій діжці?

— В підвалі Мортія…

Моко двічі з усієї сили ляснув його по обличчю. Сашо розплакався.

— Перестань! Пірат, а скиглить… Слухай, якщо це пастка — так і знай: ніж. Ти мене знаєш!

— Знаю. Не брешу… — підшморгнув носом Сашо.

— А інші як? Стережуть біля пастки?

— Вони нічого не знають, — збрехав Сашо.

— Як це не знають? Хіба ж ти їм не сказав?

— Вони мене прогнали…

— За що?

— Через Доменіку…

Моко помовчав, певно, щось обмірковував.

— Брешеш, сучий сину!.. Побачимо ще, що з того вийде? За брехню — на грот! Баста! Піди стань до штурвала! Та дивись мені! — Моко спустився до Привида в машинне відділення.

Доки Сашо сидів у трюмі, погода знову зіпсувалась. Цей рік був роком бур. Примхливий. Повний несподіванок.

Сашо взявся за штурвал і звично оглянув море. Воно клекотіло. І Сашо зрозумів, що і Моко, і лази далеко не мужні люди. Вони бояться, що їх можуть впіймати, і тому не бояться бур.

Моко з Привидом радилися. Сашо не зміг почути жодного слова, хоч як прислухався. Заважав мотор і завивання вітру.

Моко взяв штурвал і презирливо процідив крізь зуби:

— Дарма! Мені про себе байдуже, а ти думай сам!

Вмить Сашо зрозумів наскрізь прості розрахунки «сенегальця». Певно, він, так само, як Кіро Привид, вирішив на випадок провалу визнати все, відсидіти певний час у в'язниці, а потім накивати п'ятами. Чек у нього в кишені, що йому! Хоч утече, хоч попадеться, Моко нічого не втрачає, і, можливо, це його й робить таким одчайдушно сміливим і байдужим до небезпеки.

Саме тоді, коли буря лютувала найдужче, вони з північного боку обійшли острів Святого Івана, і Моко спрямував шхуну на жахливі скелі Мису утоплеників. Він вправно маневрував у повній темряві, впевнено керуючи судном. Сам того не помічаючи, Сашо захоплено дивився на нього. Відважна людина, цей Моко! Диво-капітан! Шкода тільки, ще вплутався в такі брудні справи!.. Сашо міцно тримався за ремінці в рубці, не перестаючи дивуватись, як Моко в цьому хаосі знаходить шлях. І кожну мить чекав, що «судно розіб'ється. О, коли б розбилось! Коли б розбилось! Він би якось та виплив! Будь-що виплив би! А ті там, унизу, потопилися б, мов криси. Він глянув угору, туди, де, на його думку, повинен бути фіорд, сподіваючись угледіти там хлопців. Але навколо й за крок нічого не було видно. Така густа й непроглядна стояла темрява. Сашо подумав, що навіть коли б хлопці й були на скелях, вони б не помітили баржі, і його охопила страшна байдужість. Він згадав про Доменіку, і тільки ніч сховала на його очах сльози.

Шхуна злегка торкнулась правим бортом скелі, почався фіорд. Ще мить — і судно м'яко врізалося в пісок. На березі їх зустрічали три чоловіки з ліхтарем. Бандити швидко розвантажили зброю. Сашо стояв у рубці, неначе скам'янілий, і думав, що Моко його пощадить і відпустить в містечко. Це було наївно, він помилився. Скінчивши розвантажувати, Моко грубо схопив його за руку й потяг униз.

— Слухай, поручику, — звернувся він до одного з тих, що зустрічали, низенького, худого чоловіка, — привіз тобі трофей. Подарунок від магараджі Танганьїки. Звати його Сашо Африканське сонце! Хлопець — кращого не може й бути! — урочисто промовив Моко.

Поручик гаркнув п'яним басом:

— Оце так!.. Давай його сюди! Давно їх чекаємо!

— Заліз до мене в трюм, — пояснив Моко. — Через два дні передам тобі наказ майора.

— Я вже давно його маю.

— Тихо! І не подумай! Останнє рішення таке: ні волосинки з їхньої голови! — збрехав Моко. — Інакше — капут! Ясно?

— Ну гаразд, гаразд…

Сашо стояв ні живий ні мертвий. Невже його хотіли вбити?

• Предыдущая
• 34/39
• Следующая