Вітряк - Чернишев Славчо - Страница 20

• Предыдущая
• 20/39
• Следующая

— Хто? Я? — спохватився Сашо. — В тій самій.

— Я теж! — вона сплеснула руками й мило посміхнулась. — Давай поплаваємо. Хочеш?

— Давай…

Доменіка підбігла до води й задирливо гукнула:

— Ану, доганяй! — і кинулась у воду, здіймаючи бризки.

Вона плавала, мов риба.

Сашові, який теж добре вмів плавати, довелося докласти чимало зусиль, щоб її наздогнати. Але дівчина пірнула й попрямувала до берега… Довго тривала ця гра. Веселі й мокрі, вони попадали на пісок. Трохи згодом прийшли й Максим з Марією. Човен був повен риби.

— Тобі пощастило, — позаздрив Сашо.

— Це все Маре… Дівчата, знаєте що, приходьте до нас у гості, — люб'язно запропонував Максим, вважаючи, що Сашо ще не запросив дівчину. — Доменіко… ти можеш?

Сашові хотілось сказати «ні», але вона погодилася. Хлопець похнюпився. Ну, тепер почнуть її розпитувати!

— Чудово! — зрадів Максим. — Тоді Сашо відведе човна до джерела, а ми з Марією підемо навпростець через дюни і там чекатимемо. Правда, Сашо?

— Чому? Втомився?

— Сказати правду — втомився.

Сашо гріб похмурий і пригнічений. Навпроти сиділа Доменіка. Спочатку вона щасливо посміхалася, зануривши руку у воду, але потім їй стало сумно. Чому це Сашо такий? Чому він змінився? Може, вона щось не так зробила? Дівчина шукала причину в собі, але марно. Вона вирішила, що у Саша дуже чуле серце й історія бідного дідуся його засмутила.

Максим з Сашом на плечах перенесли човен і поставили на терасі. Дівчата сіли у плетені крісла, хлопці ввімкнули радіо й попросили пробачення, що мусять залишити їх на самоті — треба готувати обід. Дівчата не мали нічого проти. Їм тут дуже подобалось.

Колка з Андрієм сиділи в «морській таверні» і чули, як прийшли Марія й Доменіка. Сподіваючись узнати нові вісті, вони нетерпляче зустріли своїх товаришів.

— Говори! — звернувся Колка до Максима.

— Сашо скаже.

— Нічого особливого… — несподівано навіть для самого себе відповів Сашо й замовк.

— А точніше?

Сашо їм розповів усе, що чув про старика, але приховав те, що Мортій наймав робітників ремонтувати вітряк. Сказав, що це зробили друзі діда Ставра.

— Шкода! — розчарувався Колка. — Тільки тим і займаємось, що вигадуєм собі різні пригоди. А воно й правда: який зв'язок може бути між божевільним і кавою!

— Це ще побачимо… — похмуро відповів Максим. Він вирішив більше не розпитувати дівчину, щоб зайвий раз не мучити.

— І щоб не догадалася, чому ми її розпитуємо! — додав Колка.

Сашо зрадів, що так легко викрутився з незручного становища, але це його не заспокоїло. Навіщо він обдурив своїх товаришів? Через Доменіку, звичайно. Хлопці не уявляли, що відбувається в його душі. Вони почали говорити про Доменіку. Колка твердив, що вона спеціально за ними шпигує. Максим з Андрієм заперечували. Сашо відчував, що над Мортієм знову починають збиратися хмари, і тремтів від страху, каяття й муки. Щоб Мортій нічого не запідозрив — вирішили: Сашо мусить якось вплинути на Доменіку, щоб вона мовчала. Як саме — Сашо мав сам додуматись. Він охоче погодився, але в душі зарікся нічого їй не говорити. Хлопцеві здавалося, що це зіпсує їхні стосунки. Але Максим придумав інше: залучити Доменіку на свій бік, не відкриваючи їй таємниці. Це буде дуже вигідно для них. Принаймні нейтралізувати її, якщо й справді вона шпигує за ними. Колка роздратовано заперечив:

— Не вірю я! Так і знайте! Куркульська закваска!

— Послухай, брате, — тактовно почав Максим. — Ми — ремсисти, правда? А якщо так, то чому б нам не допомогти дівчині? Вона ще молода і легко переборе себе, хоч її й виховували в старому дусі. До того ж, наскільки мені відомо, Доменіка не любить свого батька, а це для нас козир. Може, вона знає, що Мортій їй не батько, і тому ненавидить його. А може, тому, що він б'є її.

— А тепер він її не б'є. Дозволяє їй… Ні, ні! Ось послухайте мене! — розпалився Колка. — Це буде помилка!

Максим відступив.

— Гаразд. Нехай буде по-твоєму. Але допомогти їй необхідно. Навіщо ж таку… — він хотів сказати «розумну іі красиву», та вчасно схаменувся, — таку хорошу дівчину піддавати в руки ворогові?

— Пишномовні балачки! — обурився Колка. — Ну гаразд! Давайте! Воля ваша! Давайте!.. Я не знаю, як не можна зробити.

— Дуже просто, — втрутився Андрій. — Якщо вона а нами, значить ми будемо на неї впливати.

— Професор! — іронічно зауважив Колка. — Але про каву ні слова! Чуєш, Сашо?

— Ну гаразд… — неуважливо відповів Сашо.

— Не «ну гаразд», а дайте слово честі! — невблаганно наполягав Колка.

Хлопці заприсяглися.

— А чи не почули дівчата? — перелякався Андрій. — Ляда відчинена.

— Не хвилюйся! — зневажливо промовив Сашо. — Я навмисне радіо ввімкнув.

Під час обіду та й пізніше Сашо не відходив від Доменіки. Він боявся залишити дівчину, щоб бува хто не почав її розпитувати і не виявив його брехню. Хвилювався, щоб часом розмова не відхилилася в небажаному для нього напрямку. 1 в той самий час виникало бажання схопитися з-за столу, втекти кудись далеко і бити себе кулаками по голові. Брехня палила його. Він тримав себе неприродно, але товариші пояснювали це присутністю Доменіки. Часом йому хотілося махнути на все рукою, відійти з Максимом убік і розповісти, визнати, просити пробачення. Але не міг. Не знаходив у собі сили. Сашо відчував, що хлопці будуть суворі, а це його лякало й заплутувало ще дужче. В палаючій голові виникла думка продовжувати справу самому, доки буде можливо, а у вирішальний момент сказати іншим. Може, тоді вони не розсердяться? Може, похвалять, простять? Хтозна! І все-таки думка ця його втішила. А чому б і справді не забрати самому всі лаври? О, ця думка була спокуслива, але Сашо знав, наскільки вона небезпечна, наскільки підступна і. які тяжкі наслідки могла викликати. Та нічого! Нехай собі! Досить йому отих насмішок, що він ще не став справжнім морським вовком!

Надвечір Сашо відвіз дівчат човном до містечка. Марія побігла вперед, щоб не лаяли, мовляв, дома.

— А тебе не лаятимуть? — запитав стривожено Сашо.

Доменіка замислилась.

— Не знаю… Я вперше так спізнилась… Не знаю. Може, й ні. Батько став дуже лагідним.

— Чому? — запитав Сашо, і мурашки полізли у нього по спині.

— Я тобі скажу… Тільки іншим — ні слова! Він вважає, що коли я буду з вами, на мене тут не дивитимуться так скоса…

Сашо зрадів. Але це його й образило.

— І ти… через те… з нами?

— Ні! — енергійно заперечила дівчина і, знітившись, схилила голову: — Ти ж знаєш… — ледве чутно шепнула вона й хотіла тікати.

Сашо схопив її за руку.

— Це правда?

— Правда…

Сашо не знав, що робити від щастя. Хотілось їй сказати найкращі слова, зробити якийсь подвиг і все… все для того, щоб вона зрозуміла, що й він… Але замість цього він попросив:

— Не говори нікому, що я тебе розпитував про вітряк…

Доменіка здивувалась:

— Не розумію…

— Так, просто… Колись зрозумієш…

Дівчина перелякано втупилась у нього:

— Чому? Що трапилось?

— Нічого. Просто, я не хочу, щоб хтось знав, про що ми з тобою говоримо.

— Ой! І все?.. Добре, — чарівно посміхнулась вона, висмикнула свою руку з його руки і побігла вгору до великого будинку.

Сашо сидів нерухомо, щасливий і пригнічений. Потім наліг на весла й подався до гирла річки.

Мортій сидів на подвір'ї під великою смоківницею і пив з квартирантами горілку. Несміливо привітавшись, Доменіка ввійшла в прибудову. Мортій — за нею.

— Ну, як справи? — посміхнувся.

— Добре…

— Ти хочеш мені щось сказати?

— Ні… Ах, так. Була на дачі.

— На якій дачі? — зацікавився Мортій.

— На дачі Чепкова… Там… хлопці.

— Ага, так, так. Ну, як тобі дача?

— Дуже гарна.

— Певно, голова їм дозволив?

— Мабуть…

— Чи добре вони там поводяться?

— Добре. Я була з Марією.

— Вони хоч нагодували вас?

• Предыдущая
• 20/39
• Следующая