Сяйво - Кінг Стівен - Страница 55
- Предыдущая
- 55/128
- Следующая
— Денні, — сказала вона, стривожившись. — Любий мій, не треба. Прошу…
Пікап вильнув через подвійну жовту лінію, і вона, жахаючись, його вирівняла.
— Не вези мене до бабусі, — проказав Денні крізь сльози. — Прошу, мамуню, я не хочу туди їхати, я хочу залишитися з татом…
— Гаразд, — ніжно сказала вона. — Гаразд, саме так ми і зробимо. — З кишені своєї ковбойської сорочки вона дістала серветку «Клінекс» і подала синові. — Ми залишимося. І все буде чудово. Просто чудово.
Розділ двадцять третій На ігровому майданчику
Джек вийшов на ґанок, підтягуючи зіпер аж під підборіддя, мружачись від яскравого світла. У лівій руці він тримав великі садові ножиці з акумуляторним живленням. Правою рукою він витяг із задньої кишені свіжу хустинку, поялозив нею собі по губах і знову запхав хустинку назад. По радіо обіцяли сніг. Важко було в це повірити, хоча він сам бачить, як на далекому обрії громадяться хмари.
Перекинувши ножиці в іншу руку, він вирушив по доріжці в бік топіарію. «Робота не забере багато часу, — думав він, — місцями трохи підрівняти, та й поготів». Холодні ночі, звісно, призупинили розростання кущів. Трохи розпушилися вуха в кроля та у пса на п’ятах пари лап виросли пухнасті зелені остроги, але лев і буйвіл мали гарний вигляд. Достатньо буде легкого тримінгу, а далі вже нехай надходить сніг.
Бетонна доріжка обірвалась раптово, мов пірнальний трамплін. Він ступив з неї і повз осушений плавальний басейн підійшов до гравійної стежки, що вилася крізь скульптурні живоплоти до самого ігрового майданчика. Підступивши до кролика, він натиснув кнопку на держаку ножиць. Ті ожили з мирним гудінням.
— Привіт, Братчику Кролику, — промовив Джек. — Як воно нічого? Знімемо трохи з тімені та приберемо в тебе зайве з вух? Чудово. Слухай, а ти чув отой анекдот, про роз’їзного торговця і стару леді з хатнім пуделем?
Голос у нього звучав неприродно, дурнувато навіть на його власний слух, і він замовк. Набігла думка, що йому не так уже й до вподоби ці живоплотові тварини. Йому завжди здавалося трохи збоченням мучити старі звичайні кущі підстриганням їх під те, чим вони не є. Уздовж одного шосе у Вермонті на високому схилі, який було добре видно з дороги, кущі вистригли під рекламний напис, що нахвалював якийсь сорт морозива. Змушувати природу просувати морозиво — в цьому було щось неправильне. Гротескне.
(Тебе найняли не філософствувати, Торренсе.)
Ах, дійсно так. Чиста правда. Він почав підстригати кролю вуха, змітаючи на траву дрібне сміття пагілля і галузок. Ножиці дзижчали в його руках тим низьким, доволі огидним металевим звуком, що притаманний, здається, усім інструментам, які живляться від акумуляторних батарей. Сонце яскраво сяяло, але не давало тепла, і тепер уже неважко було повірити, що незабаром піде сніг.
Працюючи швидко, розуміючи, що зупинятися й роздумувати під час виконання такого завдання зазвичай означає зробити похибку, Джек торкнувся кролячого «обличчя» (так зблизька воно зовсім не було схожим ні на який писок, але він знав, що з відстані приблизно двадцяти кроків світло і тіні, а також уява глядача мусять його проявляти), а потім заклацав ножицями вздовж кролячого черева.
Готово, він вимкнув ножиці, відійшов до ігрового майданчика і різко обернувся, щоб ухопити все враз, побачити кролика цілком. Так, вигляд той мав добрий. Ну, наступним буде пес.
— Проте, якби це був мій готель, — промовив він. — Я би повирубував до чорта всю вашу зграю.
Авжеж, так би він і зробив. Зрізав би їх дочиста і створив на їх місці моріжок та поставив би з півдюжини металевих столиків під різнокольоровими веселими парасолями. Насолоджуючись літнім сонечком, люди могли б пити коктейлі на цій галявині «Оверлука». Шипучку з терновим джином, «маргариту» та «рожеву леді», усі ті солодкі напої, що їх так полюбляють туристи. Можливо, ще ром з тоніком. Джек витяг із задньої кишені хусточку і повільно витирав нею собі губи.
— Гайда, гайда, — промовив він ласкаво. Про таке не варто було й думати.
Він уже було зібрався вирушити назад, а тоді щось його раптом спонукало передумати і він натомість зійшов на ігровий майданчик. «Просто смішно, як ніколи не можна зрозуміти дітей», — подумалося йому. Вони з Венді очікували, що Денні зрадіє ігровому майданчику; тут було все, чого могла забажати дитина. Але Джеку не вірилося, щоби Денні заходив сюди більше п’яти разів. Він подумав, що все могло бути інакше, якби тут був також інший хлопчик, щоби з ним гратися.
Хвіртка стиха рипнула, пропускаючи його, а тоді під його підошвами зарипів гравій. Першим чином він підійшов до іграшкового будинку, прекрасної зменшеної моделі самого «Оверлука». Той сягав йому по стегно, отже, був приблизно такої висоти як Денні, коли той витягнеться на повний зріст. Джек присів навпочіпки й зазирнув до вікон третього поверху.
— Ось велетень прийшов, щоби пожерти вас усіх просто у ваших ліжках, — утробно прогудів він. — Поцілуйте на прощання свої великосвітні кредитні рейтинги.
Але це не здавалося аж таким кумедним. Будиночок можна було відкрити, просто його розсунувши — він відкривався на прихованому шарнірі. Усередині нього на вас чекало розчарування. Стіни фарбовані, але загалом уся споруда порожня. «Але ж звісно, так і мусить бути, — сказав він собі. — Бо як інакше дітям сюди забиратися? Іграшкові меблі, які могли тут бути влітку, напевне спакували й відправили на склад до решти реманенту». Закривши будиночок, він почув тихе «клац» клямки.
Підійшовши до дитячої гірки, він поклав ножиці долі і, оглянувшись на дорогу, щоб упевнитися, чи не під’їжджають там уже Венді з Денні, виліз нагору і сів там. Це була гірка для великих дітей, але все одно її лотік виявився затісним для його дорослого гузна. Як давно він востаннє вилазив на гірку? Років двадцять тому? Неймовірним здавалося, що то було так давно, не відчувалося, що так давно, але так воно, либонь, і було, а може, і ще давніше. Він згадав, як його старий водив його до парку, у Берліні, коли він був віком, як зараз Денні, і він тоді там відірвався сповна — гірки, гойдалки, геть усе. Вони зі старим пообідали хот-догами, а потім у чоловіка з візочком купили арахісу. Вони сиділи на лаві і гризли горішки, і зграї голубів тьмяними хмарами клопоталися їм навкруг ніг.
— Не птахи, а кляті сміттярі, — сказав його тато, — не годуй їх, Джеку.
Але врешті-решт вони обоє їх почали годувати і гиготали з того, як вони кидаються по горішки, як вони жадібно бігають услід за горішками. Джек не думав, що старий хоч коли водив до парку його братів. Джек був його улюбленцем, попри те що і Джекові перепадало на горіхи, коли старий напивався, що траплялося часто. Але Джек його любив, любив так довго, скільки міг, ще довго після того, як решта родини його вже тільки ненавиділа і боялася.
Він відштовхнувся долонями і поїхав донизу, але спуск не подарував задоволення. Гірка, якою давно не їздили, виявилася занадто чіпкою, тому дійсно приємної швидкості досягти було неможливо. Та й задниця в нього була таки завелика. Його дорослі ступні гупнулися в невеличку ямку, куди до нього були приземлилися вже тисячі дитячих ніг. Він встав, обтрусив собі зад штанів і подивився на садові ножиці. Але замість того, щоб повернутися до них, пішов до гойдалки, яка теж принесла йому розчарування. Після закриття сезону ланцюги встигли покритися іржею і тепер верещали, як різані. Джек собі пообіцяв, що помастить їх навесні.
Краще припини, порадив він сам собі. Ти вже не дитина. І не потрібен тобі цей майданчик, щоб довести такий факт.
Попри те, він попрямував до лабіринту з секцій бетонних труб — труби теж були затісні для нього, і він їх проминув, — і далі, до захисної огорожі, якою позначався край території. Просунувши пальці крізь її ланки, він подивився крізь огорожу, і проти сонця його заштриховане тінями обличчя стало схожим на обличчя людини за ґратами. Він сам усвідомив цю схожість і, напустивши на лице страждальницький вираз, почав смикати дротяну огорожу, шепочучи: «Вииипустіть мене звідси! Вииипустіть мене звідси!» Але втретє прозвучало вже не так забавно. Час було повертатися до роботи.
- Предыдущая
- 55/128
- Следующая
