Сяйво - Кінг Стівен - Страница 47

• Предыдущая
• 47/128
• Следующая

Денні приземлився по той бік рукава і раптом почув його за спиною, як той з м’яким, сухим посвистом мідної зміїної головки швидко пливе поковзом слідом за ним, по нього, немов гримуча змія поспішно рухається крізь поле сухої трави. Він гнався, і раптом сходи здалися Денні дуже далекими; вони немов відскакували на довжину його кроку з кожним кроком, який Денні до них пробігав.

«Тату!» — намагався він закричати, але його перемкнуте горло не дозволяло вирватися ані слову. Він був самотній. Звук позаду нього погучнішав, сухий звук шелестіння змії, що стрімко повзе по сухому ворсу килима. Уже біля його п’ят, можливо вже пнеться вгору і прозора отрута крапотить з її мідного писка.

Денні вже добіг до сходів і мусив скажено завертіти руками, щоб утримати рівновагу. На одну мить йому здалося, що він зараз же полетить шкереберть і так котитиметься перекидом аж до самого низу.

Він кинув через плече погляд назад.

Рукав не рухався. Він лежав там само, де й лежав, один виток зіскочив з рами, мідний наконечник на підлозі коридору, і наконечник той був байдуже націлений у протилежний бік від Денні. «Бачиш, дурнику? — дорікнув він собі. — Ти все вигадав, жалюгідний страхопуд. Це все твоя уява, страхопуд, страхопуд».

Він вчепився за перила сходів, після всього цього в нього тремтіли ноги.

(Нічого за тобою не гналося)

нагадав йому його мозок, і, вхопившись за цю думку, він її повторював.

(нічого за тобою не гналося, нічого за тобою не гналося, не гналося, не гналося.)

Не було чого боятися. Та що там, він міг повернутися і покласти той рукав назад, на раму, якби захотів. Він би міг, але подумав, що не наважиться. Бо хтозна, а якщо той рукав таки гнався за ним, але повернувся назад, коли побачив, що не може… напевне… його наздогнати?

Рукав лежав на килимі, своїм виглядом майже питаючись, чи не бажає він повернутися і спробувати знову.

Захеканий, Денні чкурнув униз сходами.

Розділ двадцятий Розмова з містером Уллманом

Сайдвіндерська публічна бібліотека виявилася маленькою, окремою будівлею за квартал від ділового центру міста. Це була скромна, увита виноградом споруда, а широкий бетонний хідник, що вів до її дверей, був обсаджений трупами останніх літніх квітів. На моріжку стояла велика бронзова статуя якогось генерала часів Громадянської війни, про якого Джек ніколи не чув, хоча був фанатом того періоду у свої підліткові роки.

Газети тримали внизу. Серед них були сайдвіндерська «Ґазетт», що пішла з димом тисяча дев’ятсот шістдесят третього року, а також «Естес-Парк Дейлі» та боулдерська «Камера». І зовсім ніяких денверських видань.

Зітхнувши, Джек засів за «Камеру».

Коли підшивки сягнули тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, замість паперових газет пішли котушки з мікрофільмами. («Завдяки ґранту федерального уряду, — життєрадісно повідомила йому бібліотекарка, — ми сподіваємося зробити те саме з періодом тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого — тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого років, коли надійде наступний чек, але ж вони там такі непоспішливі, хіба не так? Ви ж будете обережним, правда? Не маю сумнівів, що будете. Подзвоніть, якщо я вам знадоблюся».) Єдиний апарат для читання чомусь мав деформовані лінзи, і на той час, коли Венді поклала йому на плече руку, хвилин приблизно через сорок п’ять після того, як він переключився з паперових газет на мікрофільми, у Джека вже встигла налитися соковитим болем голова.

— Денні в парку, — сказала вона, — але я не хочу, щоби він надто довго залишався надворі. Скільки ти ще тут думаєш пробути?

— Десять хвилин, — відповів Джек. Він якраз був вийшов на слід останнього періоду в захопливій історії «Оверлука» — роки між гангстерською стріляниною і появою біля керма Стюарта Уллмана та Компанії. Але йому так само не хотілося розповідати про щось Венді.

— А чим ти, до речі, тут так зайнятий? — запитала вона. Промовляючи це, вона скуйовдила йому волосся, хоча голос її прозвучав лиш напівграйливо.

— Шукаю дещо стосовно історії «Оверлука», — відповів він.

— Є якась особлива причина?

— Ні,

(а чому збіса тебе це так цікавить?)

просто цікаво.

— Знайшлося щось цікаве?

— Небагато, — сказав він, тепер уже докладаючи зусиль, щоби змусити свій голос звучати приязно. Вона випитує, точно як завжди випитувала й шпиняла його, коли вони у Стовінгтоні і Денні був іще немовлям у колисці. «Де ти зібрався йти, Джеку? Коли ти повернешся? Скільки грошей у тебе з собою? Ти збираєшся поїхати машиною? А Ел теж буде з тобою? Бодай один з вас залишиться тверезим?» Знову і знову. Вона сама, даруйте на слові, підштовхувала його до пиття. Може, ця причина й не була єдиною, але, тут уже як під Христом-Богом, скажімо правду і визнаймо, що вона була однією з тих причин. Шпинь і шпинь, і шпинь, аж хочеться зацідити їй, щоби стулила пельку й перестала оте своє

(Де? Коли? Як? А ти? Чи будеш?)

безкінечне шпиняння запитаннями. Від них у нього з’являвся справжній

(головний біль? похмілля)

головний біль. Апарат для читання. Клятий читальник, що показує криво текст. Ось чому в нього так вкурвлено болить голова.

— Джеку, з тобою все гаразд? Ти чомусь зблід…

Він відсмикнув голову з-під пальців Венді.

— Я в порядку!

Вона відсахнулася від його палаючих очей і спробувала посміхнутись, але вийшло це в неї якось мляво.

— Ну… якщо ти… Я тоді краще піду і почекаю в парку з Денні…

Вона уже відверталася, коли її посмішка розчинилася в гримасі здивування й образи.

Він покликав її:

— Венді?

Вона озирнулася вже біля підніжжя сходів:

— Що, Джеку?

Він підвівся і підійшов до неї.

— Вибач, бейбі. Мені, здається, дійсно якось недобре. Цей апарат… лінзи криві. У мене дуже розболілася голова. В тебе нема аспірину?

— Звісно, що є, — вона порилася в сумочці і видобула бляшаночку анацину[136]. — Хай буде в тебе.

Він взяв бляшаночку.

— А екседрину нема?

Він помітив миттєву відразу в неї на обличчі і зрозумів. Спершу це було їх невеселим, приватним жартом, до того як його пияцтво зайшло надто далеко, щоби з нього жартувати. Він тоді запевняв, що екседрин є єдиним з усіх, поки що винайдених засобів, що продаються без рецепта, який здатен враз зупинити похмілля. Абсолютно єдиним. Він почав тоді подумки називати свої вранішні похмільні брехні «екседриновими головними болями номер «Ват шістдесят дев’ять»[137]».

— Нема екседрину, — відповіла вона. — Вибач.

— Та нормально, — сказав він, — це теж чудово допоможе.

Але, звісно ж, воно не допоможе, і вона про це також мусила б знати. Подеколи вона бувала такою тупою сукою…

— А води треба, щоби запити? — спитала вона співчутливо.

(Ні, мені треба, щоби ти УЙОБУВАЛА ЗВІДСИ НАХЕР!)

— Я скористаюся водою з питного фонтанчика, коли піднімуся звідси. Дякую.

— Гаразд. — Вона вирушила вгору сходами, гарні ноги граційно рухалися під її короткою спідницею зі світло-коричневої шерсті. — Ми будемо в парку.

— Знаю.

Він неуважно опустив бляшаночку з анацином собі до кишені, повернувся назад до апарата для читання мікрофільмів і вимкнув його. Упевнившись, що вона вже пішла, він і собі теж піднявся вгору сходами. Боже, але ж як гидко болить голова. Якщо збираєшся мати справу з такими обценьками, то мусив би дозволити собі пару чарочок заради бодай якогось балансу.

Спробувавши прогнати геть цю думку, він відчув ще більше роздратування, аніж до того. Він пішов до головного стола бібліотекарки, вертячи в пальцях сірникову коробочку з написаним на ній телефонним номером.

— Мем, у вас тут є таксофон?

— Ні, сер, але ви можете скористатися моїм телефоном, якщо це місцевий дзвінок.

— У мене дальній, вибачте.

— Ну, тоді вам треба до аптеки, це найближче. У них там є кабінка.

— Дякую.

• Предыдущая
• 47/128
• Следующая