Сяйво - Кінг Стівен - Страница 28
- Предыдущая
- 28/128
- Следующая
Покрівля дуже прогнила, деякі з ґонтин позсовувало буревіями останньої зими. Він їх відривав повністю і, кидаючи за край, гукав «Стережися, бомби!», не бажаючи, щоби вдарило Денні, якщо той там десь тиняється. Він якраз витягував зіпсовану ізоляційну прокладку, коли його дістала оса.
Іронія полягала в тому, що кожного разу, вилазячи на дах, він сам собі нагадував, що треба пильнувати, чи нема де гнізд; і ту димову шашку він прихопив якраз на такий випадок. Але цього ранку тиша і спокій були такими всеохопними, що це приспало його пильність. Він знову перебував у світі тієї п’єси, яку поволі писав, зважуючи в голові, над якою сценою буде працювати сьогодні ввечері. П’єса просувалася дуже непогано, і, хоча Венді висловилась скупо, він знав, що їй подобається. Його заціпило на вирішальній сцені між директором школи, садистом Денкером і своїм юним героєм Ґері Бенсоном ще в останні півроку в Стовінгтоні, коли відчайдушне бажання випити було таким сильним, що він ледве міг зосередитися на проведенні уроків, не кажучи вже про свої позакласні літературні амбіції.
Але в останні дванадцять вечорів, коли він сідав перед офісної моделі машинкою «Андервуд», яку позичив у головному офісі внизу, заціпеніння зникало з-під його пальців таким же магічним чином, як розчиняється цукрова вата на губах. Він майже без зусиль розібрався з внутрішніми пружинами в характері Денкера, що йому завжди не вдавалося, і відповідно він наново переписав більшість другого акту, змусивши його розвиватися навкруг нової сцени. І дедалі ясніше уявлявся розвиток третього акту, який якраз і крутився в його голові, коли цим розмислам край поклала оса. Він гадав, що зможе накидати його начорно протягом двох тижнів, а всю п’єсу завершити начисто під новий рік.
У нього був агент у Нью-Йорку, крута рудоволоса жінка на ім’я Філліс Сендлер, яка курила «Герберт Тарейтон»[90], пила з паперового стаканчика «Джим Бім» і вважала, що літературне сонце як зійшло, так і закотилося в особі Шона О’Кейсі[91]. Вона вже була продала три оповідання Джека, включно з тим, що опублікував «Ескваєр». Він уже писав їй про свою п’єсу, яку назвав «Маленька школа», розповівши про центральний конфлікт між Денкером, колись талановитим школярем, який не справдив сподівань, перетворившись на брутального звіра-директора приватної підготовчої школи в Новій Англії початку двадцятого століття, і Ґері Бенсоном, учнем, у якому він бачить молодшу версію самого себе. Філліс відповіла, висловивши своє зацікавлення і напоумлення йому — перш ніж всідатися за п’єсу, прочитати О’Кейсі. Потім, уже на початку цього року, вона написала знову, питаючись, де ж збіса та його п’єса? Він відповів іронічно-сухим листом, де пояснював, що «Маленька школа» на невизначений строк — а можливо, і безстроково — затрималася між рукою і папером «в тій цікавій інтелектуальній пустелі Гобі, що відома як авторське заціпеніння». Але тепер скидалося на те, що вона зможе врешті отримати цю п’єсу. Буде з неї щось дійсно путнє і чи побачить вона театральну сцену — то вже інша справа. Але скидалося на те, що його все те не дуже й обходило. Певним чином йому вчувалося, ніби сама ця п’єса, загалом, є ступором, колосальним символом тих поганих років у Стовінгтонській школі, шлюбу, під яким він ледь не підвів риску, наче нарваний пацан за кермом старої розхлябаної тарадайки, нелюдського нападу на власного сина, пригоди з Джорджем Гетфілдом на парковці, того інциденту, що його він тепер не міг вважати просто звичайним раптовим спалахом руйнівної нестриманості. Тепер йому здавалося, що почасти його алкогольна проблема розвинулася з неусвідомленого бажання звільнитися від Стовінгтону і тієї стабільності, що, як він відчував, душить будь-який його творчий порив. Пити він припинив, але прагнення бути вільним залишалося таким же потужним. Звідси й Джордж Гетфілд. Тепер усе, що лишилося від тих днів, — ця п’єса на столі в їхній з Венді спальні, а коли її буде завершено й відіслано до Нью-Йорка, до мізерної агенції пані Філліс, от тоді він зможе розпочати щось інше. Не роман, знову борсатися три роки в болоті покладеного самому собі завдання — до такого він ще не був готовим, а от нові оповідання, це напевне. Можливо, навіть цілу збірку.
Обережно рачкуючи на долонях і колінках, Джек поповз донизу повз демаркаційну лінію, де новий зелений ґонт «Бьорд»[92] поступався тій ділянці даху, яку він лише перед тим закінчив розчищати. Він дістався краю лівіше відкритого ним осиного гнізда і з острахом посунувся до нього, готовий, якщо припече, зразу позадкувати й спритно зіслизнути долі по своїй драбині.
Нахилившись над місцем, де він витягнув прокладку, Джек туди зазирнув.
Гніздо було втулене у проміжку між старою прокладкою і внутрішнім шаром брусів три на п’ять. А збіса ж величеньким воно було. На Джекове око, ця сірувата паперова куля могла мати чи не фути зо два у промірі. Форма в гнізда не була ідеально круглою, через те що проміжок між прокладкою і дошками був занадто вузьким, але він подумав, що ці малі тварючки все одно зробили варту поваги роботу. Поверхня гнізда кишіла обважнілими, повільними комахами. То були великі, підступні особини, не звичайні «жовтоспинки», які менші розмірами й спокійніші, а схоже, що шершні. Похолодання зробило їх загальмованими, нетямущими, але Джек, котрий ще з дитинства мав знайомство з осами, вирішив, що він щасливець, оскільки відбувся лише одним укусом. А якби, подумав він, Уллману заманулося робити цю справу серед літа, той робітник, що відірвав би саме цей шматок прокладки, отримав би збіса пекельний сюрприз. Ще б пак. Коли на тебе разом приземляється дюжина шершнів і жалить тобі обличчя, і руки, і плечі, жалить тобі ноги просто крізь штани, цілком можливо забути, що ти перебуваєш на висоті сімдесяти футів. Поки намагатимешся від них відкараскатися, можеш легко дати сторчака з даху. І все через отаких-от манюнь, найбільші з яких дорівнюють хіба половині довжини недогризка олівця.
Десь він читав — у недільному випуску газети чи в якомусь популярному журналі, — що сім відсотків смертельних випадків під час автокатастроф не мають пояснення. Жодних технічних несправностей, жодного перевищення швидкості, жодного алкоголю, жодної поганої погоди. Просто один автомобіль розбивається на пустельному відтинку шляху, є один загиблий, водій, нездатний розповісти, що ж таке з ним трапилося. У тій статті ще було інтерв’ю з дорожнім патрульним, який теоретично припускав, що причиною багатьох з цих так званих «нло аварій» стають комахи в машині. Оси, якась бджола, можливо, навіть павук або метелик. Водій сахається, намагається пристукнути комаху або відчинити вікно, щоб її випустити. Можливо, комаха його кусає. Ймовірно, водій втрачає управління. Що б там не було, тут тобі бах! І кінець… А комаха, зазвичай абсолютно неушкоджена, відлітає з веселим дзижчанням з задимленої руїни в пошуках зеленіших пасовищ. Джек згадав, що патрульний обстоював думку, що патологоанатомам варто під час розтину таких жертв шукати сліди комашиної отрути.
Зараз, задивившись на це гніздо, він подумав, що воно могло б слугувати придатним символом того, через що він пройшов (і через що він протаскав заручниками найрідніших йому людей), і водночас стати призвісткою кращого майбуття. Як інакше можна було б пояснити все те, що відбулося з ним? Оскільки він усе ще вважав, що весь спектр його стовінгтонських невдач має розглядатися з Джеком Торренсом у ролі пасивної дійової особи. Не він керував подіями, події керували ним. Серед стовінгтонських викладачів він знав купу, двоє з них якраз з факультету мови й літератури, що були справжніми пияками. Той же Зак Танні мав звичку під вечір суботи прихопити ціле барило пива, завалити його на всю ніч у снігову кучугуру на задньому дворі, а потім, у неділю, він вицмулював його, до чорта, майже до дна, дивлячись по телевізору футбольні матчі й старі фільми. Проте впродовж тижня Зак залишався тверезим, мов той суддя, — хіба що вряди-годи слабенький коктейль за обідом.
Вони з Елом Шоклі були алкоголіками. Вони потребували товариства одне одного, як два відщепенці, що все ще залишаються достатньо соціальними, аби воліти топитися не поодинці, а разом. Лише їхнє море містило не сіль, а спирт, от і все. Задивившись на ос, як вони повільно повзають у своїх інстинктивних справах, перед тим як їх бізнес прикриє зима, вбивши всіх, окрім королеви, котра западе у сплячку, він просунувся іще далі. Він і досі алкоголік, і завжди ним буде, а почалося це, либонь, з тієї шкільної вечірки в десятому класі, коли він випив уперше. Це ніяк не було пов’язано із завзятістю чи етичністю пияцтва, з силою або слабкістю його власного характеру. Десь усередині нього містився зламаний самовимикач або захисне реле, і його, відтоді як він опинився під тиском Стовінгтону, хоч-не-хоч потаскало донизу, спершу поволі, а далі з прискоренням. Законний спуск по слизькому, а на дні — понівечений, нічий велосипед і син зі зламаною рукою. Джек Торренс у пасивнім режимі. І з його дратівливістю те саме. Усе життя він безуспішно намагався з нею боротися. Він пам’ятав як його, семирічного, нашльопала сусідка за те, що він грався з сірниками. Він тоді розізлився й кидонув каменюкою на проїжджу машину. Це побачив його батько і, осатанілий, напустився на малого Джекі. Він налупив йому зад до червоного… а тоді ще й поставив синець під оком. А коли батько, з бурчанням, пішов у хату подивитися, що там є по телевізору, Джек побачив бродячого собаку й копняком збив його в рівчак. Пару дюжин бійок було в початковій школі, ще більше в середній, які, попри його гарні оцінки, забезпечили два тимчасових виключення і безліч залишень після уроків. Почасти випускним клапаном слугував футбол, хоча він абсолютно чітко пам’ятав, що ледь не кожну хвилину кожної гри він провадив у стані крайньої розлюченості, сприймаючи кожен блок чи підкат супротивників як особисту образу. Він був добрим гравцем, котрий і в свої юніорські, і в старші роки за опитуваннями тренерів потрапляв до складу уявної команди «зірок», і абсолютно точно знав, що мусить дякувати за це своїй прикрій вдачі… або клясти її. Він не отримував насолоди від футболу. Кожна гра була змаганням через неприязнь.
- Предыдущая
- 28/128
- Следующая
