Втрачений символ - Браун Дэн - Страница 2

• Предыдущая
• 2/129
• Следующая

На якусь мить ініціатові здалося, що йому стиснуло груди — і його серце дико закалатало від страху. «Господи, невже вони дізналися?!» Але страх минувся так само швидко, як і прийшов.

По тілу розлилося приємне тепло. Ініціат поволі випустив з легенів повітря, подумки посміхнувся і поглянув на сіроокого чоловіка, який, нічого не підозрюючи, так необачно ввів його у найпотаємніші кола братства.

«Невдовзі я позбавлю вас того, що є для вас найдорожчим».

Заповнений туристами підйомник фірми «Отис» виповзав догори південною опорою Ейфелевої вежі. У напхом напханому ліфті якийсь аскетичного вигляду бізнесмен у бездоганно напрасованому костюмі уважно поглянув на хлопчину, що стояв біля нього.

— Щось ти блідий, синку. Треба тобі було внизу залишитися.

— Та все нормально... — відказав хлопець, намагаючись угамувати неспокій. — На наступному поверсі я вийду.

«Мені немає чим дихати», — промайнуло в голові.

Чоловік нахилився до нього.

— Я гадав, що нудота мине, поки ми підніматимемося. — І він ніжно погладив хлопчину по щоці.

Син соромився розчаровувати батька, однак ледь розчув його слова крізь шум у вухах.

«Мені немає чим дихати. Треба забиратися геть із цього ящика!»

Оператор монотонно розповідав про шарнірні поршні підйомника та про його залізну конструкцію, вкриту ізоляційним шаром. А під ними, далеко внизу, навсібіч розбігалися паризькі вулиці.

«Майже доїхали, — заспокоював себе хлопець, висунувши, як журавель, шию і дивлячись угору на попередній ліфт, з якого вже виходили люди. — Тримайся».

Коли ліфт різко нахилився під кутом до верхнього оглядового майданчика, опора, вздовж якої він рухався, почала звужуватися, стискаючи її масивні стояки у вузький вертикальний тунель.

— Татку, здається, я не...

Раптом згори донеслося розкотисте тріскотіння. Клітка ліфта сіпнулася й незграбно нахилилася, і схожі на змії старі розщеплені канати почали хльостати підйомник з усіх боків. Хлопець перелякано притулився до батька.

— Татку!

На якусь швидкоплинну лячну мить їхні погляди зустрілися.

А потім дно ліфта провалилося.

Роберт Ленґдон смикнувся на своєму м'якому шкіряному сидінні, виринувши із сонного напівзабуття. Він сидів сам-один у просторому салоні адміністративного реактивного літака «Фалькон 2000 ЕХ», що мчав, підстрибуючи у турбулентних потоках. Позаду чулося рівномірне гудіння двох двигунів «Пратт-енд-Вітні».

— Містере Ленґдон? — протріщав голос із динаміка внутрішнього зв'язку. — Ми заходимо на посадку.

Ленґдон випростався у кріслі і засунув у сумку картки з нотатками до лекції. Він саме розглядав масонську символіку, коли раптом задрімав. Професор подумав, що цей короткий сон про його покійного батька навіяло несподіване запрошення від давнього покровителя, Пітера Соломона, отримане сьогодні вранці.

«Іще одна людина, яку мені не хотілося б розчаровувати».

Цей п'ятдесятивосьмирічний філантроп, історик та науковець взяв Ленґдона під своє крило майже тридцять років тому і багато в чому заповнив ту порожнечу, що виникла після смерті його батька. Впливовість династії цього чоловіка та його чималеньке багатство не заважили Ленґдонові бачити у його сірих очах скромність, доброту та співчуття.

Сонце за вікном літака вже сіло, та професор і досі міг розгледіти в сутінках тендітний обрис найбільшого у світі обеліска, що здіймався на обрії, неначе шпиль древнього сонячного годинника. Цей мармуровий обеліск заввишки п'ятсот п'ятдесят п'ять футів позначав серце цієї країни. А довкола шпиля тішила око ретельно окреслена геометрія вулиць.

Навіть у літакові відчувалася та майже містична енергія, що її випромінювало місто Вашинґтон. Ленґдон любив це місто, тому, коли літак торкнувся колесами злітно-посадкової смуги, професор відчув, як від думки про те, що його чекало попереду, в душі збурилося радісне хвилювання. Тим часом літак наближався до одного з приватних терміналів величезного міжнародного аеропорту імені Даллеса.

Ленґдон зібрав свої речі, подякував пілотам і вийшов із розкішно оздобленого літака на розкладний трап. Холодне січневе повітря бадьорило та освіжало.

«Дихай на повні груди, Роберте», — подумав він, оглядаючи широкий виднокруг.

Понад смугою повзли пасма зимового туману, тож коли Ленґдон зійшов на білу ковдру, що вкрила гудронове покриття летовища, то йому здалося, наче він ступив на болото.

— Агов, привіт! — почувся з протилежного боку мелодійний голос із британським акцентом. — Професоре Ленґдон!

Ленґдон придивився і побачив, що до нього поспішає, радісно вимахуючи рукою, жінка середнього віку з розпізнавальним значком та планшетом. З-під її стильної плетеної шапочки вибивалися біляві кучері.

— Ласкаво просимо до Вашинґтона, пане!

— Дякую, — посміхнувся Ленґдон.

— Мене звуть Пем, я з пасажирської служби. — Жінка говорила з надмірним ентузіазмом, від якого Ленґдонові стало трохи не по собі. — Будь ласка, ходіть зі мною, пане, на вас уже чекає авто.

Ленґдон рушив слідком за жінкою через летовище до Іменного терміналу, оточеного блискучими приватними літаками. «Наче стоянка таксі для знаменитих та багатих».

— Мені страшенно не хочеться набридати вам, професоре, — ніяково мовила жіночка, — але ви дійсно той самий Роберт Ленґдон, котрий пише книги про таємничі символи та релігію, еге ж?

Ленґдон трохи завагався, а потім кивнув.

— Я так і думала! — аж засяяла від радості співрозмовниця. — Наш клуб книголюбів нещодавно прочитав вашу книгу про божественне жіноче начало та церкву! Це так чудово, що вона здійняла такий скандал! Певно, вам подобається впускати козу до капустяної грядки!

Ленґдон посміхнувся.

— Насправді скандал не входив у мої наміри.

Жіночка відчула, що Ленґдон не має настрою обговорювати свої праці.

— Вибачте за моє базікання. Ви, напевне, вже втомилися від того, що вас повсюди впізнають... але ви самі в цьому винні. — Співрозмовниця грайливо кивнула на одіж професора. — Вас видала ваша уніформа.

«Моя уніформа?!» — Ленґдон з подивом витріщився на своє вбрання. Звична вугільно-чорна «водолазка», куртка з шотландського твіду, брюки кольору хакі та дублені туфлі-мокасини, що їх зазвичай взувають студенти, — стандартне шмаття для лекцій, семінарів, офіційних фото та світських заходів.

Жінка розсміялася.

— Оці ваші «водолазки» — вони такі старорежимні! У краватці ви мали б більш стильний вигляд!

«Нізащо не вдягатиму оті огидні зашморги!» — подумав Ленґдон.

Колись він навчався в спецшколі «Філіпс Ексетер», де вимагали вдягати краватку шість днів на тиждень. Але попри романтичні розповіді директора, що сучасні краватки походять аж від шовкових фаскій римських ораторів, які їх вдягали на шию, аби не застудити голосові зв'язки, Ленґдон прекрасно знав, що насправді слово «краватка» походить від назви шайки жорстоких найманців-хорватів, котрі перед тим, як знавісніло кинутися в бій, обмотували шиї хустками і закріплювали їх вузлами. І донині цей старовинний бойовий предмет одягу вдягають сучасні воїни-клерки, сподіваючись залякати своїх супротивників під час щоденних конторських баталій.

— Дякую за пораду, — хихикнув Ленґдон. — Я подумаю принагідно, чи варто мені вдіти краватку.

На його щастя, з шикарного авто «Лінкольн Таун Кар» вийшов добре вишколений чоловік у темному костюмі й підняв угору палець.

— Містере Ленґдон? Я — Чарльз із компанії «Белтвей лімузин». — Він розчахнув пасажирські дверцята. — Добривечір, пане. Ласкаво просимо до Вашинґтона.

Ленґдон дав Памелі чайові за її гостинність і втиснувся до розкішного салону Лінкольна. Водій показав йому, де є регулятори температури, пляшки з водою та кошик з гарячими булочками. Мить — і Ленґдон уже мчав геть від аеропорту приватною під'їзною дорогою. «Так ось як живе друга половина людства!»

• Предыдущая
• 2/129
• Следующая