Планета Х - Кудрицький Валентин Олександрович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/71
• Следующая

Я люблю там, де тополі,

І гуркочуть трактори,

Слухать, як співає поле,

І шепочуть явори.

Світ чудовий! Все в природі,

Все для нас – людей дано,

Але де оте, що кажуть?

Хто нам скаже, де воно?

11.5.1960 р.

ПРОКИНСЬ, КОХАНА

Літа проходять, юність в’яне,

А ти ще й досі, як дитя,

Якщо хтось бубликом поманить –

Стаєш, неначе не своя.

А час іде, літа не ждуть,

І вже ніколи не вернуться,

Хіба десь вітром прогудуть,

І десь у полі розминуться.

Ось вже і осінь над полями,

То тут вона іде, то – там,

Отож, прокинсь, моя кохана,

І дай фантазію літам!

10.10.1960 р.

ЛЮБЛЮ, ЯК ВІВОЛГА СПІВАЄ

Люблю, як віволги співають,

І вишні сяють у садку,

Коли дівчата дозрівають

І нам несуть свою красу.

Дивлюсь, які вони щасливі,

Як появляються соски,

Які в них посмішки вродливі,

Що видно ледь не до Москви.

Люблю, як в них очата грають,

І нас заманюють туди,

Де найцінніший скарб ховають,

Та так, щоб ми його – знайшли.

Люблю, як Місяць пильно стежить,

І в серці музика гуде,

І нам показує ту стежку,

Яка до дівчинки веде.

25.10.1960 р.

НЕ ТРЕБА ПЛАКАТЬ!

Треба сміятись і кохатись,

І треба діло своє знать,

А тих, хто буде заважати,

Всіх посилать… Куди? – Сказать?..

13.5.1961 р.

РОЗПОВІДЬ ПРО ЮНІСТЬ

Луковській В.П.

Ні! – Не запевняю, що тебе кохаю,

Та не мав до тебе я ніколи зла,

Днем ходжу, гуляю і тепла шукаю,

Того, що мені ти, люба, не дала.

Я не знаю, мила, що зі мною сталось?

Чом розхвилювалась так моя душа,

Чом тривожне серце, розум, навіть воля,

І чому так дишеться, ніби в комишах?

Ніби я на морі, ніби на просторі,

В полі, в кукурудзі, мов герой стою,

І пісні співаю про степи безкраї,

Про Вкраїну-Неньку і любов свою.

Що зі мною сталось? – Може збожеволів?

Може починаю? – але ні, о ні!

Радість може бути раз в житті людини,

Та і то не в кожного, навіть у ві сні.

І мені та радість снилася ночами,

Не давала спати, мучила всі дні.

Мучила без жалю чарівними снами –

Боже! – як хотілося ніжності мені.

Я згорав ночами без вогню і диму

Не в угарі п’янім, ні в обіймах рук,

Я згорав без ласки, всіми позабутий,

Від своїх великих почуттів і мук.

Солов’ї співали по ночах в діброві,

Хлопці і дівчата на краю села,

Ну, а я мов тінь та що гуляє в полі,

Що кому до того? – як мої діла.

Так було порою, так було між нами,

Щоб забуть про муки – падав в забуття,

Віддавав я тіло, віддавав я силу,

Та не дав нікому свого почуття.

І сьогодні, мила, Бог ти мій єдиний!

Де на моє щастя, звідки ти взялась?

Все віддам для тебе: розум, тіло, душу,

Роздуми вечірні, все своє життя.

Все віддам, бо більше вже терпіть не в силах,

Зовсім без вагання, все – тобі, тобі,

За твої чудові, за чорняві брови,

За найкращу посмішку, очі голубі.

Бо набридло розум тратить на ідеї,

І не мати щастя власного в житті,

Краще без ідеї жити в білім світі,

Та зустріть ідейну на своїм путі.

19.10.1961 р.

ЖИТТЯ НАВЧИТЬ

Можливо й ти безсонними ночами,

Або прокинувшись раненько до зорі,

Будеш шукати сонними очами

Своїх знайомих в кручах на Дніпрі?

Можливо, так нікого й не знайшовши,

Ти засумуєш більш, як будь коли,

Може тоді й про мене ти згадаєш,

Але мене до себе вже не жди.

Бо там де був – залишилися вірші,

Бо вирішив, усе своє роздать,

Бо все, що ніс тобі, те розхватали інші,

Бо більше вже не міг все те держать.

25.11.1961 р.

ТИ ВИХОДЬ!

Ти виходь, дівчинонько,

В поле до калиноньки,

Ти виходь тоді:

Як вечірня зіронька,

Там, де наша річенька,

Заголивши ніженьки –

Миється в Дніпрі.

6.6.1961 р.

КОЛИ ЩЕБЕЧУТЬ ДІТИ…

Як верби з травами шумлять

І поруч з вами ваші діти,

То як же можна не співать? –

І як же можна не радіти?

6.6.1959 р.

НІЧОГО НЕ ЖАЛІЙ!

Луковській В. П.

Для щастя власного в житті

Нічого не жалій,

І з тих, хто стане на путі,

Ти глузувать не смій.

Не смій із власних почуттів

Глумитися в журбі,

Бо то найбільший гріх в житті

Буде лише тобі.

Не слухай тих, хто запевня,

Що можна вік прожить,

Як вийти заміж навмання

І мужа не любить.

То не життя, Валюша, вір,

То гнів людський, то крик,

Що буде бавитись без мір

Як, над козою, бик.

Тоді побачиш, вас обох

І небо прокляне,

За те, що в полі, де горох,

Колись він стрів тебе.

І ти побачиш, що і муж,

Проживши рік чи два,

Не взнавши щастя у житті,

Другі скаже слова.

Обдумай все! Тобі з ним жить,

Нащо тобі ті люди?

Людям, аби горілку пить

І дертись на всі груди.

Ти будеш з ним. Люди підуть,

Й ні брат тобі, ні мати

Дівочих сліз твоїх не здмуть,

Та й звідки їм те знати?

Звідки їм знати, що тобі,

В твоїх очах дівочих –

Давно вже очі голубі –

Яких ти ждеш щоночі.

23.10.1961 р.

МОЯ ЮНІСТЬ

Луковській В.П.

О! Якби ти знала, що в моєму серці,

Що в думках юначих коється всі дні,

Ти б мене ніколи не колола перцем,

Й вічно б посміхалася, киценько, мені.

Серце в мене стало черстве, як шкоринка,

Жалю ні до кого в ньому вже нема,

Бо душа холодна, як з піском торбинка,

А тому й лютує, як лиха зима.

Ти не знаєш, мила, що мене тривожить,

Чому я похмурий, як зимовий день,

Чом ходжу-тиняюсь, і ні з ким не знаюсь,

І сумую, ніби зірваний жень-шень.

Юність відшуміла, як хліба весняні,

І літа рахують мій давно кінець.

Ти не знаєш, мила, чом душа марніє,

То ж нехай підкаже цей хоч папірець.

Що? Чого я хочу? Кого виглядаю?

І невже я щастя й справді зможу дать

Тій, що невідступно я про неї мрію,

Ту, яку так хочеться вічно цілувать.

Я сміюсь порою, йдучи по бульвару,

Ніби божевільний, без причин і мір.

Люди стороною... кажуть: Бог з тобою!

Христяться побожні і втікають, – вір.

Сам того не знав я, сам того не бачив,

Просто, раз знайомий випадково стрів,

І на подив власний, випадок не гласний

Він мені, як брату, мила, розповів.

Що зі мною сталося, що з мене лишилось?

Ой, незряча юність! Суперечки, гнів.

Правда, людська правда, радісна і славна,

Вічно з мене хлюпала, як вода із гір.

Обізвись, бо більше вже шукать не в силах,

І не в силах більше я себе тримать,

Бо і так зосталась не душа, а жалість,

Та тобі не знаю, як про це сказать?

Від думок про щастя зовсім збожеволів,

По ночах питаю, що його робить?

Як надалі жити, чи тебе любити?

Чи узяти палицю і себе побить?

Бо забуть не в силах, так говорить серце,

Так говорить розум, ніжні почуття,

Бо у них єдина вся моя надія,

Щастя, справедливість й зміст мого життя.

За любов, за щастя варто поборотися,

А, можливо, навіть й не доспать ночей.

Якщо вить не хочете вовком на болоті,

Й сумувать ночами без отих очей.

Очі ви дівочі, як волошки сині!

Ви неначе мрія: тут були й нема.

• Предыдущая
• 18/71
• Следующая